Українське національно-культурне відродження

  409

  Музика. Опинившись у залежності від російського  субкультур-ного середовища, народна українська музична культура значною мірою  законсервувалася у  своєму розвитку, натомість  засвоюються з  російської традиції невластиві українській  музичній культурі містечкові романси, казармені  пісні тощо.

  На  початку XIX ст. у професійній  музиці з'являються  перші симфонічні твори ("Українська симфонія" і симфонія соль-мінор з "Козачком" невідомих авторів). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар  поповнюється творами  М.Вербиць-кого, І.Лаврівського. Це ще не були цілком оригінальні твори, але сміливо можна  говорити, про початок  відродження народної мелодики і української  національної музичної культури.

  Проблеми  національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. За царюваня ліберального імператора Олександра І в перші десятиліття XIX ст. в Україні відроджується  напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Перший український репертуар  був досить нечисленним ([.Котляревський, Василь Гоголь - батько великого письменника, Г.Квітка-Основ'яненко, перша спроба опери "Купала на Івана" харківського священика С.Писаревського, побутова драма з  життя чорноморського козацтва Я.Кухаренка, історично-побутова драма "Назар Стодоля" Т.Шевченка, деякі  інші твори невисокої  якості), а тому часто  відтіснявся російським і західноєвропейським. З новою українською  драматургією і театром  пов'язані творчі здобутки видатних акторів  М.Щепкіна і К.Соленика.

  У добу романтизму архітектура  тяжіє до відродження  традиційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні. У Західній Європі знов повертаються до готики й романського  стилю, в Росії - до візантійського та московського стилю XV-XVI ст. Творчий  розвиток традицій національної архітектури в  Україні, пов'язаних у свідомості українців  передусім з "козацьким  бароко", було загальмовано офіційними розпорядженнями. Сіфіційно затвердженими  архітектурними стилями  були на той час  класицизм та російський ампір, які в Україні  набули певних національних рис. Найбільш відомими архітекторами, що працювали  на українській землі, були Меленський (церква-ротонда  на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські  сходи в Одесі, Воронцовський палац). Серед українських  архітекторів східноукраїнських  земель виділяються  харків'янин П.Ярославсь-кий  і чернігівець  П.Дубровський. У  класицистичній манері зводяться

  410

  численні  споруди в західноукраїнських містах. Певні романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних архітектурних пам'яток характерні в основному  для заміських  палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню - осідок графів Потоцьких, забудований  і засаджений деревами кількасот порід  у кінці XVIII - на початку XIX ст. Романтичний настрій  створювався не так  самою архітектурою, скільки природним  оточенням споруд (див. на мал. водопад у  Софіївці). На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу осідок Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.

  Друга половина XIX ст., з  якою пов'язаний початок  Новітнього часу в  усій Європі, ознаменувалася значними досягненнями в різних галузях  науки. Кафедру механіки Харківського університету протягом 17 років  очолював О.Ляпунов (1857-1918), який створив загальну теорію сталості руху, написав ряд робіт  з теорії імовірності. Засновником сучасної фізичної хімії був  завідувач кафедри  хімії Харківського університету М.Бекетов (1827-1911). На 20 років раніше ніж за кордоном він  почав читати у  Харкові курс фізичної хімії. Його роботи стали  основою нової  наукової галузі -металотермії. Видатним західноукраїнським вченим був фізик-експериментатор  І.Пулюй, який зробив низку винаходів  і відкриттів, серед  яких найзначнішим для  світової цивілізації  було відкриття випромінення, що називаємо його тепер рентгенівським за іменем німецького дослідника Рентгена, оскільки І.Пулюй  не поспішив запатентувати  свій винахід. Феноменальним  явищем для історії  точних наук є творчість  однієї з перших жінок-математиків  Софії Ковалевської (у  дівоцтві Корвін-Круковська, зі старшинського  роду Гетьманщини, 1850-1891).

  Родина  Ковалевських, нащадків слобідськоукраїнської  старшини Харківського полку, взагалі виявилася  багатою на науковців. Євграф Ковалевський (1790-1867) займався розвідкою  покладів вугілля  у майбутньому  Донбасі, а дослужившись до посади міністра освіти, не

  411

  тільки  дбав про заснування народних шкіл, а  й дав особистий  дозвіл на друк 1840 р. "Кобзаря" Т.Шевченка. Ігор Ковалевський (1811-1868) на запрошення єгипетського віце-короля провів геологічні розвідки у Північній Африці, подав детальний  опис Ефіопії (1849) та значно збагатив знання європейців про Монголію. За його посередництвом розпочалася регулярна  торгівля Російської імперії з Китаєм, він же заснував товариство допомоги потребуючим  письменникам і вченим. Олександр Ковалевський (1840-1901), професор зоології кількох  європейських університетів, промощував шляхи  для розвитку ембріології  та порівняльної фізіології. Його брат - чоловік  Софії -Володимир  Ковалевський (1843-1883) став визначним палеонтологом  зі світовим ім'ям. Ще один всесвітньовідомий  представник цього  роду Максим Ковалевський (1851-1916) став одним з перших соціологів, а також  автором праць  з юриспруденції  та історії державних  устроїв. Після усуненя  з посади професора  Московського університету за політичні погляди, він читав лекції в університетах  Стокгольма, Оксфорда, Брюсселя, Чікаго, Сан-Франциско. У Парижі заснував Школу суспільних наук, де читав лекції М.Грушевський. Видавав  журнал "Вісник Європи", був головою редколегії енциклопедичного видання "Український  народ в його минулому й сьогоденні". Його капітальні праці  з історії суспільних установ та суспільно-економічних  устроїв незмінне привертали пильну увагу  провідних учених світу. Якщо Маркс  та Енгельс високо цінували ці праці, то Ленін називав  М.Ковалевського "реакціонером". Павло Ковалевський (1850-?) був професором психіатрії, ректором Варшавського університету, видавцем "Архіву психіатрії та судової  психопатології", автором двотомного курсу психіатрії, що перевидавався  кілька разів.

  Не  менш представницькою  була династія вчених, переважно юристів  та фізико-хіміків, з  роду чернігівських  селян Кістяківських (Олександр, Володимир, Богдан, Юрій, Ігор). Богдан та Ігор стали згодом активними  діячами в уряді  П.Скоропадського.

  Суттєвий  внесок у розвиток біологічної науки  зробили праці  І.Мечникова (1845-1916), уроженця с.Іванівки (тепер  Куп'янського району на Харківщині). У 1864 р. він закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. Працюючи професором Новоросійського  університету в Одесі, він створив першу  в Російській імперії  і другу у світі  бактеріологічну  станцію, став одним  з основоположників мікробіології і  вчення про імунітет. У 70-ті pp. XIX ст. професором фізіології Новоросійського  університету працював І.Сєченов (1829-1905), який став засновником  вітчизняної

  412

  фізіологічної школи. У праці "Рефлекси головного мозку" він висвітлив  питання про діяльність головного мозку, "душевне  життя" з позиції  позитивістської  науки.

  У царині гуманітарних наук йшла досить гостра ідеологічна боротьба. У філософії- між  ідеалістами, які  домінували в університетах, і матеріалістами; в політекономії - між дворянсько-буржуазними  вченими і ліберальними народниками, а згодом до них додалися ще й марксисти. Русифікаторська, колонізаторська  політика російського  царизму (Валуєвський  циркуляр 1863 р. та Емський  указ Олександра II 1876 p., згідно з якими  заборонялося друкувати  та завозити з-за кордону  літературу українською  мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Видатні праці  з історії української  мови, літератури та фольклору написав  П.Житецький (1837-1911), зокрема, "Очерк  звуковой истории  малорусского наречия", "Очерк  литературной истории  малорусского наречия  в XVII веке". Видатним мовознавцем світового  рівня і щирим  патріотом України  був професор Харківського університету О.Потебня (1835-1891).

  Засновником вітчизняної педагогіки Новітнього часу був  Костянтин Ушинський (1824-1870), нащадок кількох  шляхетних українських  родин. У роки гонінь на українство надзвичайно  актуально пролунали  його думки про  народну мову: "Мова народу - найкращий  квіт усього його духовного  життя, що починається  далеко за межами історії; цей квіт ніколи не в'яне і вічно  розвивається. У мові одухотворюється  весь народ і вся  його батьківщина. ... Мова - це найважливіший  і найтривкіший зв'язок, що єднає ті генерації  народу, які віджили, які живуть, з тими генераціями, що прийдуть, в одну велику, історичну, живу цілість. ... І  нема більш незносного насильства, як те, що хоче відібрати від  народу ту спадщину, яку створили незліченні покоління предків... Коли здригається  душа людська перед  убивством однієї, недовговічної людини, то що ж мала б  вона відчувати, коли посягають на життя  багатовікової індивідуальності народу, -того найвеличнішого з усіх створінь Божих  на землі". Надзвичайно  багата педагогічна  спадщина К.Ушинського досі практично не застаріла і використовується в більшості виховних методик світу.

  Значну  роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло  культурно-освітнє  товариство "Просвіта", засноване у 1868 р. у Львові. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, літературно-наукові  альманахи, організовувало серйозні наукові  конференції, створювало народні читальні тощо.

  413

  У 1892 р. у Львові було створено Наукове  товариство імені  Шевченка (НТШ), яке  мало за мету зосередити наукові сили усіх українських земель. Згодом воно почало відігравати роль Української академії наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську  і математично-природничо-медичну, при яких діяли  три організаційні  комісії: друкарняна, книгарняна та бібліотечна. Історико-філософську  секцію з 1894 р. очолював видатний український  історик М.Грушевський (1868-1934). З 1898 р. він почав  видавати 10-томну  монографію "Історія  України-Руси", яку  підготував до 100-річчя  початку національного  відродження. До 1914 р. НТШ видало близько 300 томів наукових праць  українською мовою  з різних галузей  знань, а найбільше - з українознавства.

  Вирішальну  культуротворчу роль на українських землях другої половини XIX ст. справедливо віддають художній літературі, яка й визначала  розвиток усіх інших  видів духовності. Відбувається кількісне  зростання визначних  письменницьких індивідуальностей, збагачується тематика літературних творів, розширюється жанрове  коло, зростає зв'язок зі світовим досвідом через переклад та художній синтез.

  50-60-ті pp. XIX ст. стали підготовчим  етапом до періоду  "великого реалізму". Після смерті Т.Шевченка  провід на літературній  ниві перейняв "запальний  хутірський філософ"  Пантелеймон Куліш  (1819-1897). Він був  не тільки поетом, перекладачем, критиком  і літературознавцем,  історіком і мовознавцем,  а й створив  перший класичний  український роман  "Чорна Рада"(1846, виданий 1857). Автор  змальовує яскраву  картину суспільних, соціальних, політичних  відносин в Україні  кінця XVII ст., дотримуючись  так званого "етнографічного" реалізму, який належало  розуміти як вірність  у відображенні  національних рис  народу, його етико-морального  обличчя, національної  вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поруч з П.Кулішом  відзначилися силою  свого таланту  прозаїки: Марко Вовчок (Марія  Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра  Куліш), Олекса Стороженко, байкар Леонід  Глібов, буковинський  поет і прозаїк  Юрій Федькович.

  Романтизм у цей час поступово  занепадає. Під впливом  філософських ідей гегельянства і позитивізму, а  також внаслідок  загального посилення  соціальної проблематики в житті тогочасного  суспільства, спостерігаючи  злиденне життя міста  й села, письменники  звернулися до нового літературного напряму - реалізму. На початку 60-х pp. XIX ст. з'являється перший український соціальний роман "Люборацькі" Анатолія Свидницького (1862), опублікувати який І.Франкові пощастило лише в  середині 80-х pp.

  414

  70-80-ті pp. - початок епохи  "великого" реалізму. Все ще зберігаючи  певні елементи  романтизму, зокрема,  зосередженість на  житті селян, український  реалізм сягнув  за межі етнографічності,  розпочавши дослідження  соціальних і психологічних  проблем. В літературі  виступають прозаїки  європейського рівня:  І.Нечуй-Левицький,  Панас Мирний (Рудченко), Б.Грінченко, І.Франко  в оточенні цілого  грона таких оригінальних  талантів, як О.Кониський,  В.Барвінський, С.Ковалів,  Т.Борзуляк, А.Кобринська  та ін. На зміну  ліро-епічному стилю  з його фольклорними  засобами типізації  та по-бутовізмом  приходить застосування  новітніх принципів  творчості.

  Одним з перших видатних письменників-реалістів  був Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), який створив новаторські  форми прози, дав  широку панораму соціального  буття, розгорнуті характеристики персонажів, чудові багатобарвні пейзажі всієї української землі. В ранній період творчості письменник описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва. У центрі уваги митця - волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе ("Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я"). Нечуй-Левицький висвітлював також проблеми денаціоналізації інтелігенції ("Причепа") і виродження духівництва ("Старосвітські батюшки та матушки"). У романі "Хмари" і повісті "Над Чорним морем" письменник звертається до розкриття проблем життя тогочасної української інтелігенції, ставлячи проблему формування "нової людини". Реалізм тут органічно поєднувався з тонкою поетичністю й ліризмом, публіцистичністю й філософським узагальненням. Синтез новаторських пошуків автора - повість "Неоднаковими стежками". І.Франко називав Нечуя-Левицького "колосальним, всеобіймаючим оком України".

  Ще  проникливіший опис життя українського селянства подав  у своїх творах Панас Мирний (1849-1920). На відміну від  Нечуя-Левицького, він  не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував  те, який психологічний  вплив справляє на людину соціальна  несправедливість. П.Мирного  захоплює світ людської душі, її почувань та переживань. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх  героїв - Чіпки ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), Івана  Ли-вадного ("П'яниця"), Телепня ("Лихі люди"), Христі ("Повія") - надає творам Мирного  великої художньої  вартості.