Українське національно-культурне відродження

Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і  розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного  життя України протягом кінця XVl - початку XX ст. Українське національне  відродження розпочалося на східноукраїнських  землях в кінці XVUI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами  загальнокультурного розвитку, з  іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке  політичне, срціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну  реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які  свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення  в масах національної свідомості, активізацію українського національного  руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української  культури були поставлені в умови  постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив  стати і став визначальною рисою  формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак  прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.

  Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких  якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. За власне відродження, починаючи з межі XVIII-XIX ст., так чи інакше боролись усі слов'янські народи, за винятком хіба що росіян. Об'єктивна  мета процесу національного відродження  полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні  української державності.

  Напередодні українського національного відродження  протягом попереднього історичного  періоду разом із втратою елементів  державності було знекровлене і  самостійне українське національне  життя взагалі, яке спиралося  на тісну взаємодію козацького, духів-

  392

  ницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав, які передбачали можливість зміни суспільного статусу. Разом  із втратою цих прав зникає й попередня  міжстанова взаємодія, натомість за часів Катерини II встановлюються жорсткі  й непрохідні межі імперських "сословій". Особливо дошкульним було катастрофічне  послаблення не так давно перед  тим сильної національної еліти, передусім інтелігенції, яка об'єктивно  повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а натомість зазнала русифікації  та полонізації.

  Наприкінці XVIII ст. етно-історичну територію  України було розподілено між  Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих  імперій помітною мірою впливав  на форми і сутність українського життя.

  Політична система царської Росії характеризувалась  деспотизмом та посиленням уніфікації в усіх сферах суспільного життя. Австрія (з 1867 р. - Австро-Угорщина), навпаки, з часом розпочала еволюцію в  бік сприйняття конституційних та загальнодемократичних  цінностей, що позитивно впливало на життя провінцій. Але повністю демократичною, не в останню чергу задяки тупцюванню у вирішенні національного питання, Австро-Угорщина так і не стала  до самого розпаду в 1918 р.

  Українське  національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для  потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність - рідну мову. Виходячи з  цього, стартові умови для відродження  були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше - тут хоча б частково збереглася власна провідна верства - колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.

  Національне відродження України, попри регіональні  особливості, характеризувало всеукраїнські  перетворення. Процес українського національного  відродження історики, як правило, поділяють  на три етапи:

  період  збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII -40-і pp. XIX ст.);

  українофільський  або культурницький етап (40-і pp. XIX ст. -кінець XIX ст.);

  393

  політичний  етап (з кінця XIX ст.).

  Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого  народу, якому є чим пишатися, є що розвивати і є що сказати  світові.

  Істотний  вплив на початок українського національного  відродження справила революція  у Франції, яка проголосила "права  народів". Це стимулювало інтерес  до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова і література. Національному  відродженню сприяло й поширення  романтизму.

  Один  із засновників світового романтичного руху, німецький філософ і історик, видатний дослідник світової культури, чиїми творами зачитувалася вся  Європа, Йоган Ґотфрід Гердер після  відвідин України ще в 1769 р. відзначав: "Україна стане колись новою  Елладою. Чудовий клімат цієї країни, гідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля - колись пробудяться. Із малих племен, якими були колись греки, постане велика культурна  нація, її межі простягнуться до Чорного  моря, а відтіля ген у широкий  світ". Романтизм зруйнував зверхнє  ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Кожна народна  культура має самостійну вартість, світ романтики уявляли як велетенську  арфу, в якій кожний народ становить  окрему струну. Зникнення окремого народу неодмінно порушить всесвітню  гармонію і рівнозначне вселенській  катастрофі.

  Видатний  польський поет Адам Міцкевич називав  українців найпоетичнішим і наймузичнішим  з-посеред усіх слов'янських народів. Польські й російські поети і  фольклористи відкривали в українській  народній культурі цілі жанри, яких не було у польській та російській творчості. У дусі державницьких ідеологій  вони трактували українську культуру як частину "всеросійської" чи "всепольської" культур. Водночас їх приклад усе  більше переконував, а деяким і відкривав  очі на непересічну цінність української  культури.

  Разом з тим важливо зауважити, що романтичне світобачення мусило завойовувати собі місце в душах людей у боротьбі з класицистичними уподобаннями творців Російської та Австрійської імперій, такими як раціоналізм, одноманітність, універсальність і своєрідне  уявлення про належний державний "порядок". Дуже багатьом українцям було нелегко  зробити чіткий вибір на користь  котрогось із типів світовідчуття, а пошуки компромісу зводили їх на манівці безплідних хитань, доки не перемагав заохочуваний державою прагматичний підхід.

  394

  Початок українській етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777 р. в  Петербурзі "Описание свадебных  малороссийских обрядов". 20 років  по тому (1798 р.) тут же з'являється  перша енциклопедія українознавства "Записки о Малороссии" Якова  Маркевича, де стисло викладалися відомості  про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію. Але ще більше значення мала видана того ж року інша книжка - "Енеїда" Котляревського, з виходом  якої тради-ційно-умовно пов'язують початок  українського відродження.

  У 1819р. князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, проте щирий патріот  України, опублікував у Петербурзі "Попытку собрания старых малороссийских песен" - збірку українських історичних дум. У передмові Цертелєв писав: "Якщо ці вірші не можуть служити  поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний  геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й  яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, що врятувалася від жадності сусідніх народів".

  Повніше і систематичніше дослідження української  етнографії під назвою "Малороссийские народные песни" склав у 1827 p. Михайло  Максимович — майбутній перший ректор Київського університету. Ця збірка справила вплив на творчість О.Пушкіна  і М.Гоголя, на вибір життєвого  шляху П.Куліша і М.Костомарова. Максимович згодом згадував, що одного разу застав Пушкіна за читанням цієї збірки, і  останній жартівливо зізнався, що він "обкрадав" його пісні. Справу Максимовича  продовжив Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав "Український альманах" - збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами-романти-ками, а в 1833-1838 pp. - шість випусків "Запорожской  старины".

  Український професор Московського університету - Осип Бо-дянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені  й смиренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня. "Яка велика різниця існує між Північчю й  Півднем, - писав Бодянський, - і наскільки  різні народи там живуть".

  Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали Т.Рильський, Д.Гнатюк, П.Житецький, М.Сумцов, П.Чубинсь-кий, М.Драгоманов, Б.Грінченко та багато інших фахівців і аматорів на всіх заселених українцями землях - від Закарпаття і Підляшшя до Вороніжчини і Кубані. Етнографів цікавили усі аспекти народного

  395

  життя - від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.

  Зібрані етнографами XIX cm. писанки Придніпров 'я

  Протягом  усього XVIII ст. серед нащадків козацької  еліти Лівобережжя не згасала  зацікавленість історією, особливо історією козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню  та публікації історичних матеріалів слідами козацьких літописців. Приблизно  у той же час, що й "Історія русів" Г.Полетики, з'являються історичні  роботи Степана Лукомського і  Петра Симоновського, активно збирали  історичні матеріали Адріан Чепа, Яків Маркевич та ін. Найбільшої уваги  з точки зору науковості підходу  серед цих істориків-аматорів (усі  вони писали російською мовою) заслуговують Василь Ру-бан ("Короткая летопись малороссийская", 1777) і Опанас Шафонський ("Черниговского  наместничества топографическое описание", 1786).

  Крім  інтересу до старовини та місцевого  патріотизму, для занять історією у  нащадків козацької старшини був  також інший мотив. У досить широких  колах пошук історичних документів і загальна зацікавленість історією посилилися у зв'язку з необхідністю підтвердити своє шляхетське походження, яке повинна була засвідчити спеціальна комісія у Петербурзі - так звана "Геральдія". Чимало з тих, хто  відшукував відомості про вірнопідданські  заслуги своїх предків, переслідували  суто прагматичні цілі, але якась  частина не могла залишитися байдужою до драматичних подій не такого вже  далекого на той час минулого.

  Першою  узагальнюючою працею з історії  України, написаною з широким  використанням російських та українських  архівів, була 4-том-на "История Малой  России" Д.Бантинш-Каменського (опублікована лише 1903 p.). Головну увагу автор  звернув на діяльність історичних осіб, зовнішньополітичні події, з монархічних  позицій доводив, що по-396

  при свою героїчну Історію українці є  відгалуженням російського народу, а возз'єднання з Росією - найвизначніша  подія української історії.

  У 1842-1843 pp. підготовано до друку, але  так і не видано 5-томну "Історію  Малоросії" Миколи Маркевича. Змальовуючи  минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич відстоював право  українського народу на самостійний  національний розвиток, документально-історично  обґрунтовував правомірність відновлення  у майбутньому автономії України. Саме за цю працю М.Маркевича звинувачував у сепаратизмі відомий російський критик В.Бєлінський. Він також засудив  автора за прагнення висвітлювати історію  України як незалежну від історії  Росії.

  Визначним прогресивним ученим, який зробив помітний внесок у розвиток історичної думки, був Михайло Максимович (1804-1873). Він  виступив проти норманської теорії походження Русі, довів безпідставність  теорії російського історика М.Погодіна про "запустіння України від нашестя  Батиєва", показав, що українське козацтво було не прийшлим народом, а особливим  станом українського суспільства.

  Одним з найвидатніших істориків XIX ст. був Микола Костомаров (1817-1885). Більшість  праць Костомарова видані у зібранні його творів "Історичні монографії та дослідження". Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу  дослідникам, які в історії бачили діяльність лише видатних осіб, уперше застосував наукові методи аналізу широких масових рухів, спираючись на здобутки тих історичних шкіл, які вже існували й здобули визнання у європейській науці.