Кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди

5) майнове становище  заподіювача шкоди. За загальним  правилом це не є підставою для звільнення від відповідальності перед потерпілим. Однак ч.4.ст.1193 ЦК передбачає, що суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину. Це положення встановлюється у виключних випадках, коли стягнення шкоди у повному розмірі не можливе або поставить відповідача у скрутне становище.

Окремо ЦК регламентує  відшкодування шкоди завданої спільно  кількома особами. Особи, спільними  діями або бездіяльністю яких завдано шкоди, несуть солідарну  відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити  відповідальність осіб, які спільно  завдали шкоду, у частці відповідно до ступеня їх вини.

Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має  право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлено законом.

Держава, Автономна  Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної  вимоги до фізичної особи, винної у  вчиненні злочину, в розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

Держава, відшкодувавши  шкоду, завдана посадовою (службовою) особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи лише у разі встановлення в діях останньої складу злочину за обвинувачувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.

Батьки (усиновлювачі), опікуни або піклувальники, а також заклад чи особа, що зобов’язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою чи неповнолітньою особою або фізичною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.

З позицій доктора юридичних наук М.І. Панченка існують способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого. З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодовувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для поновлення пошкодженої речі. Відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатньої страхової виплати (страхового відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ.  Відшкодування  майнової шкоди

 

Цивільний кодекс України  передбачає два способи відшкодування  майнової шкоди: відшкодування в  натурі (на особу, яка заподіяла шкоду, накладається обов’язок надати річ  такого ж роду і якості, усунути  за свій рахунок пошкодження та ін.) або повне відшкодування завданих збитків.

Вибір конкретного способу відшкодування належить потерпілому. Якщо відшкодовувати шкоду в натурі не можливо або це не відповідає інтересам потерпілого, то збитки відшкодовують шляхом виплати відповідної грошової компенсації. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення речі. Під збитками розуміють: понесені потерпілим витрати; вартість знищеного чи пошкодженого майна;  неотриманні доходи.

У пункті 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами по відшкодуванню шкоди” від 27 березня 1992 року передбачено, що у разі неможливості відшкодування майнової шкоди в натурі потерпілому, збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості на час розгляду справи про втрачене майно або робіт, які необхідно виконати, щоб усунути негативні наслідки неправомірних дій особи, яка завдала шкоду.

Захищаючи інтереси потерпілого власника в умовах інфляції, Пленум Верховного Суду України в  Постанові “Про судову практику в  справах по позовах про захист права приватної власності” від 22 грудня 1995 року підкреслює, що коли виконання рішення суду буде затримано з вини боржника і за цей час ціни на майно збільшаться, кредитор вправі пред’явити з цих підстав додаткові вимоги про відшкодування збитків. На практиці найбільш поширений спосіб відшкодування майнової шкоди-відшкодування завданих збитків. В такому разі спочатку до суду подається позовна заява. (Додаток 1)

 

2.1. Відшкодування  майнової шкоди завданої працівником

 

Одним із спеціальних  деліктів є відповідальність за шкоду, завдану працівником юридичної або фізичної особи. ЦК України у ч. 1 ст. 1172 передбачає, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових обов’язків). Порівнюючи із загальними умовами деліктної відповідальності, цей вид спеціального делікту наділений певними особливостями. Насамперед протиправність діяння полягає в тому, що особа повинна вчинити не просто протиправне діяння (дію або бездіяльність), а вчиняти його за таких умов:

· коли між нею та відповідною юридичною чи фізичною особою є трудові службові правовідносини;

· коли матеріальна  шкода завдається безпосередньо  під час виконання трудових (службових) обов’язків.

Наявність між працівником  та юридичною чи фізичною особою трудових правовідносин, а також строк  виникнення чи припинення цих правовідносин  визначається трудовим договором (контрактом), наказом про прийняття на службу, про переведення на тимчасову  роботу в дану організацію, актом  обрання на виборну посаду, а також  наказами керівного органу або рішенням суду та іншими юридичними актами, якими оформляється введення особи до числа працівників певної юридичної чи фізичної особи. Це означає, що лише за таких умов особа може визнаватися працівником юридичної або фізичної особи. Якщо говорити про службові правовідносини, характерні для різних видів службовців, то підставою їх виникнення буде відповідний адміністративний акт. При цьому в Цивільному кодексі України передбачається, що протиправне діяння може вчинятися не менше за наявності між особами трудових (службових) правовідносин, а й за наявності між ними цивільно-правових підрядних відносин або ж правовідносин участі (членства) у підприємницьких товариствах чи кооперативах. Під поняттям “трудових (службових) відносин” слід розуміти, що особа здійснює обумовлену трудовим договором (контрактом) , іншим локальним чи адміністративним актом роботу, як правило, на території юридичної чи фізичної особи протягом робочого часу. При цьому працівник (службовець) може здійснювати трудові (службові) відносини як поза межами фізичної чи юридичної особи (наприклад відрядження), так і в неробочий час (понад урочні роботи), і тому ці ознаки ї факультативними.

Основною ознакою є те, що працівник (службовець) виконує роботу, доручену йому згідно із зазначеними розпорядчими актами, незалежно від того, має вона одноразовий, тимчасовий чи постійний характер.

При цьому, якщо протиправне  діяння здійснюється не з наявності  трудових (службових) правовідносин, а  з цивільних правовідносин підряду, до уваги береться те, що особа має діяти за дорученням замовника. Коли протиправне діяння здійснюється з правовідносин участі (членства) у підприємницьких товариствах, то необхідною передумовою є здійснення підприємницької чи іншої діяльності від імені товариства.

Певними особливостями  у цьому делікті наділена шкода, а точніше матеріальна шкода, що завдається працівником внаслідок  виконання ним трудових обов’язків. Її слід відмежовувати від шкоди, яку працівник завдав третім особам внаслідок покладених на нього трудових обов’язків. По-перше, за матеріальну  шкоду завдану працівником, немає підстав застосувати цивільну деліктну відповідальність. Тут слід застосовувати норми трудового права, щодо відшкодування матеріальної шкоди. По-друге, коли матеріальна шкода завдається протиправними діями працівника третім особам, тоді мають застосовувати правила ч.1 статті 1172 ЦК України.

Що стосується причинно-наслідкового зв’язку, то у цьому виді деліктних  зобов’язань він може мати складний характер, тобто треба доводити не лише те, що шкода завдана внаслідок  протиправного діяння, а й те, що це протиправне діяння було наслідком неналежного виконання чи невиконання працівником (службовцем) або іншою особою покладених на нього трудових (службових) чи інших обов’язків.

 Проте найсуттєвішою особливістю цього деліктного зобов’язання є те, що проходить відмежування особи, яка фактично завдала матеріальну шкоду, та особи, яка має нести деліктну відповідальність.

Так безпосереднім  заподіювачем матеріальної шкоди за ст.1172 ЦК України визначається:

· працівник (службовець);

· підрядник;

учасник (член) підприємницького товариства чи кооперативу.

Однак відповідальність за шкоду, завдану внаслідок виконання  відповідних обов’язків, покладає відповідно на:

1) юридичну або  фізичну особу, при цьому законодавець  насамперед має на увазі фізичну  особу - підприємця наділену правом найму працівників за трудовим договором (контрактом), з якою він перебуває у трудових (службових) відносинах;

2) замовника за  цивільно-правовим договором підряду;

3) підприємницькі товариства кооперативи, учасником яких вона є.

Внаслідок такої  диференціації виникає питання  у чому полягає вина осіб, на яких покладається тягар відповідальності за завдану матеріальну шкоду? Слід вважати, що оскільки всі дії працівників (службовців) та інших осіб, коли вони вчиняються для певних трудових та інших обов’язків, юридично прирівнюються до дій юридичної, фізичної особи та інших зобов’язаних суб’єктів, то й у разі завдання шкоди вони діють від імені та в інтересах зазначених роботодавців, замовників та підприємницьких товариств і кооперативів. Тому і вина безпосереднього заподіювача шкоди, який перебуває у відповідних відносинах з юридичною, фізичною чи іншою уповноваженою особою, яка передбачена відповідачем, має визнаватися виною останніх. Так наприклад, коли працівник діє від імені юридичної особи, його дії створюють юридичні наслідки для юридичної особи, яка є роботодавцем, оскільки він перебуває з нею у трудових відносинах і виконує покладені на нього трудові обов’язки. А це означає, що його вина за заподіяну шкоду має розглядатись як вина зазначеної юридичної особи. Однак у літературі висловлюються й інші думки.

Так, наприклад, М.М. Агарков вважав, що вина юридичної  особи полягає в неуважності  у виборі працівника.А інші взагалі не пов’язують вину юридичної особи з виною окремого працівника.

Іншим важливим аспектом, який слід враховувати при визначенні винності юридичних, фізичних та інших  осіб, є те, що їх вина в цьому делікті  резюмується, і тому тягар доказування  відсутності вини у завданій шкоді  покладається саме на зазначених зобов’язаних суб’єктів.

Відшкодувавши завдану  працівником (службовцем) чи іншою особою шкоду фізична чи юридична особа, а також інші суб’єкти відповідальності за ст. 1172 ЦК України мають право  зворотної вимоги (регресу) до заподіювача, з вини якого була завдана шкода, у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не передбачено законом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2  Відповідальність за шкоду заподіяну органами державної влади, правоохоронними та судовими органами

 

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має  право за рахунок держави чи органів  місцевого самоврядування матеріальної шкоди завданої незаконними рішеннями, діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, визначається ЦК України ст.1173-1175 та спеціальним законом. Відповідно до закону України від 1 грудня 1994 р. “Про порядок відшкодування шкоди заподіяної незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” шкода, заподіяна особі, відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини осіб названих державних органів.

У статті 1 цього  закону наводиться перелік незаконних дій:

· незаконне засудження;

· незаконне притягнення, як обвинуваченого;

· незаконне взяття і тримання під вартою;

· незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки;

· незаконне накладення арешту на майно;

· незаконне відсторонення  від роботи (посади);

· та інших процесуальних  дій, що обмежують права громадян;

· незаконне застосування адміністративного арешту чи виправних  робіт;

· незаконна конфіскація  майна;

· незаконне накладення штрафу;

· незаконне проведення оперативно-розшукових заходів.

 Право на відшкодування шкоди виникає у громадянина у таких випадках:

· постановлення  виправдувального вироку суду;

· закриття кримінальної справи за відсутності події злочину, відсутності у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

· відмова у порушенні  кримінальної справи або закриття справи з цих підстав;

· закриття справи про адміністративне правопорушення.

Шкода, заподіяна  оперативно-розшуковими заходами до порушення кримінальної справи (тобто  гласними чи негласними розшуковими  заходами, які здійснювались із застосуванням  оперативних чи оперативно-технічних  способів), відшкодовується за умови, що протягом шести місяців після проведення таких заходів не було прийнято рішення про порушення за результатами цих заходів кримінальної справи або таке рішення було скасоване.

Закриття справи за так званими нереабілітуючими обставинами-амністією, недосягненням віку, з якого настає кримінальна відповідальність, зміною обставин та інше-не дають права на відшкодування шкоди згідно з цим законом.