Кримінальне право України

 

67) звільнення  від кримінальної відповідальності  у зв’язку з передачею особи  на поруки?

Стаття 47 передбачає: 1). Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої  або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку. 2). У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.

5. Аналізований вид  звільнення від кримінальної відповідальності належить до числа необов'язкових (факультативних) і умовних. Факультативність звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що суд, навіть за наявності відповідних передумов і підстав, не зобов'язаний звільняти особу від кримінальної відповідальності, якщо визнає це недоцільним (наприклад, внаслідок порівняної тяжкості злочину, оцінки особи винного або інших обставин справи). Крім того, розглядуване звільнення застосовується під певною умовою, а саме: особа протягом року після передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру і не порушуватиме громадського порядку. У разі порушення цих умов особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин у порядку, встановленому КПК.

 

68) звільнення  від кримінальної відповідальності  у зв’язку з зміною обстановки?

ст. 48 КК встановлює: «Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої  або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що під час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною».

Таким чином, зазначена  стаття передбачає дві підстави факультативного і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності: 1) втрата діянням характеру суспільно небезпечного і 2) втрата особою суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки.

3. Злочини завжди вчиняються  у певній обстановці, тобто в  тих чи інших об'єктивних умовах, що характеризують соціальні, економічні, правові, політичні, духовні, організаційні, міжнародні та інші процеси, які відбуваються в масштабах країни, області, міста, району, підприємства, установи, організації, сім'ї, оточення тощо. Зрозуміло, в такий спосіб обстановка і повинна бути встановлена на момент вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, з тим щоб порівняти і оцінити її зміну на час розслідування або розгляду справи в суді.

4. Втрата діянням характеру  суспільна небезпечного — це або втрата ним зовсім суспільної небезпечності, або втрата її в такій мірі, при якій діяння внаслідок своєї малозначності (ч. 2 ст. 11 КК) визнається незлочинним.

 

69) звільнення  від кримінальної відповідальності  у зв’язку з закінченням строків давності?

2. У ст. 49 КК встановлені  такі п'ять строків давності:

1) два роки з дня  вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання  менше суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки з дня  вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

3) п'ять років з дня  вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років з  дня вчинення тяжкого злочину;

5) п'ятнадцять років  з дня вчинення особливо тяжкого  злочину.

3. Для правильного  обчислення цих строків необхідно визначити початковий і кінцевий моменти їх перебігу.

Початковим моментом перебігу давності є день, коли злочин був закінчений (завершений). Іноді  визначення цього моменту викликає труднощі, проте наука і практика виробили на цей рахунок певні рекомендації. Так, перебіг строку давності для злочинів з матеріальним і формальним складами починається з дня завершення суспільне небезпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого кримінальним законом. Строк давності щодо триваючих злочинів обчислюється з дня припинення їх з волі або поза волею особи (наприклад, з дня з'явлення із зізнанням, затримання і т. ін.), а щодо продовжуваних злочинів — з дня вчинення останнього діяння з числа тих, що становлять продовжуваний злочин. Початком обчислення строків давності при попередній злочинній діяльності слід вважати день, коли були припинені чи не вдалися підготовчі дії або злочин не був доведений до кінця з інших причин, що не залежать від волі винного. При співучасті початковим вважається день, в який була завершена та роль, що виконував конкретний співучасник.

9. Обов'язковий виняток  із загального правила про  застосування строків давності  полягає в тому, що давність  не застосовується відносно осіб, що вчинили злочини проти миру  і безпеки людства, передбачені статтями 437, 439, ч. 1 ст. 442 КК (планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид). Це положення відповідає міжнародним зобов'язанням України, яка 25 березня 1969 р. ратифікувала Конвенцію ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства», відповідно до якої ніякі строки давності не застосовуються до воєнних злочинів і злочинів проти людства незалежно від часу їх вчинення. Ця Конвенція з 11 листопада 1970 р. має для України обов'язкову силу. На підставі ст. 9 Конституції України ці положення Конвенції є частиною національного законодавства України.

 

70) поняття  і мета покарання?

Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Покарання завжди має  застосовуватися з додержанням  основних напрямків, властивих каральній  політиці:

а) застосування суворих  заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного  від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили  вперше злочини невеликої і середньої  тяжкості.

У чинному законі питання  про мету покарання вирішене в ч.2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими , так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:

1) кару як відплату  за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) попередження вчинення  нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);

4) попередження вчинення  злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

3. Застосовуючи покарання,  суд має на меті покарати  винного, що необхідно і для  захисту суспільства, і для  задоволення почуття обурення  і справедливості потерпілого  і суспільства в цілому.

 

71) система  покарань?

Система покарань, встановлена  ст. 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів по застосуванню покарань. Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у правозастосовній діяльності і згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

З цього визначення видно, що поняття системи покарань містить  у собі низку ознак, а саме :

а) система покарань встановлюється тільки законом. Жодне покарання  не може визначатися довільно, його вид, розміри, порядок і підстави застосування можуть бути зазначені  тільки в законі;

б) перелік покарань, що утворюють систему, обов'язковий  для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є застосування покарання, не має права відступити від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним. Це означає, що з погляду закону на даний момент система покарань є  закінченою, завершеною. Коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік, то мають на увазі ту систему, той їх перелік, що наведений у ст. 51 КК. Тому за злочин, вчинений на території України, неможливо, наприклад, застосувати таке покарання, як тюремне ув'язнення, заслання чи звільнення від посади, тому що КК таких покарань не передбачає;

г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку  за ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від  менш суворих до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, «сходи» покарань дають можливість суду вирішувати, яке з покарань є більш чи, навпаки, менш суворим. Ці питання виникають при зміні вироку в касаційній чи наглядовій інстанції, призначенні покарання в порядку ст. 69 КК чи заміні покарання більш м'яким (ст. 82 КК),

2. Система покарань, встановлена  в ст. 51 КК, містить в собі такі  види покарань: штраф; позбавлення  військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного  класу; позбавлення права обіймати  певні посади чи займатися  певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Отже, КК передбачає 12 видів покарань.

4. За порядком призначення  покарань ст. 52 КК підрозділяє  всі покарання на три групи:  а) основні покарання; б) додаткові  покарання; в) покарання, що  можуть призначатися і як основні,  і як додаткові.

Основні покарання — це покарання, що призначаються у вироці лише як самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання.

До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання — це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. Отже, додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироці. До них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові —  це позбавлення права обіймати певні  посади або займатися певною діяльністю і штраф.

72) основні  покарання?

Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Це, наприклад, збирання сміття, озеленення вулиць і т. ін. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

2. Виправні роботи (ст. 57 КК) застосовуються до особи  за місцем роботи на строк,  визначений за вироком суду, з  відрахуванням у доход держави відповідного відсотка її заробітку. призначаються на строк від шести місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого у доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають  у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли  шістнадцяти років, та тих, що досягли  пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

3. Службові обмеження  для військовослужбовців (ст. 58 КК) за своїм змістом являють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того, що засуджений є військовослужбовцем. Це покарання призначається військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного засудженим.

4. Арешт (ст. 60 КК) виражається  в триманні засудженого в умовах  ізоляції і встановлюється на  строк від одного до шести  місяців.

Військовослужбовці відбувають це покарання на гауптвахті. Після відбуття цього покарання вони вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК).

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають  дітей віком до восьми років.

5. Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в утриманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Це покарання призначається  на строк від одного до п'яти років. Воно не може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп.