Формування соціокультурного досвіду молодших школярів на уроках образотворчого мистецтва

- художні знання, уміння, потреби та здібності до продуктивної  художньої творчості, уміння створити  виразний художній образ, оригінальну  композицію мовою того чи того  виду образотворчого мистецтва,  оволодіння основами художньо-образної  мови і виражальними можливостями  художніх матеріалів та різних  видів художніх технік, що допоможе  набувати свободи вираження у  творчості; 

- сенсорні здібності дитини, які сприяють повноцінності художньо-естетичного  сприймання та поліпшенню якісного  боку практичної художньо-творчої  діяльності.

До структури художнього досвіду входять такі компоненти:

-    сприймання дійсності;

-    сприймання творів мистецтва;

-     практична художня діяльність.

Показниками сформованості  художнього досвіду молодшого школяра  виступають активність пізнання молодшим школярем навколишнього світу, розуміння  природних і соціальних явищ та способів їх відображення засобами образотворчого мистецтва, активність асоціативно-образного  мислення, знання засобів образотворчого мистецтва, здатність відображати  у малюнку основні конструктивні  особливості форми об’єкта, уміння у малюнку засобами лінії відтворювати зовнішні контури натури, адекватність відтворення пропорційних відношень  цілого і частин, уміння знаходити  гармонійні співвідношення кольору  і тону відтворюваного об'єкта, здатність  оригінально компонувати, володіння техніками роботи, художніми матеріалами, репродуктивні вміння відтворення характерних естетичних ознак натури, здатність творчо реалізовувати художньо-образне рішення, ступінь самостійної діяльності учня (шляхом копіювання; за часткової допомоги вчителя; абсолютно самостійно).

Проаналізуємо кожну з  категорій художнього досвіду молодшого  школяра та основних знань, умінь  та навичок, якими вони повинні володіти.

Під час сприймання дійсності  учні повинні: 

- виявляти інтерес до  спостережень та уважного розглядання  явищ і об'єктів дійсності з  позиції її художньо-естетичного  освоєння;

·- мати (на початковому рівні) емоційну чутливість до настрою образів  природи в різні пори року та різні  часи доби; 

- уміти помічати: естетично-незвичайне  в буденному; кольорове багатство,  красу контрастних і споріднених  колірних сполучень; характерні  особливості будови та естетичні  якості силуетної форми (рослин, тварин, птахів, будинків тощо); просторові  явища щодо зламу простору, а  також розташування об'єктів у  відкритому просторі;

·- набути певних навичок  щодо вираження своїх естетичних почуттів словом та зображенням.

Під час сприймання творів мистецтва учні повинні: 

- набути початкових відомостей  про: види образотворчого мистецтва  (живопис, графіку, скульптуру) та  засоби художньої виразності; основні  матеріали, інструменти, з якими  працюють художники; деякі художні  засоби передачі різних настроїв  у живописних та графічних  творах (переважно пейзажних); деякі  види декоративно-прикладного (ужиткового) мистецтва, особливості декоративного  художнього образу (форми та кольору); узгодженість оздоблення (декору) з  формою; архітектуру та основні  засоби художньої виразності  в ній, матеріали, з якими  працює архітектор, виразні можливості  силуетної форми та кольору  в архітектурі. 

- засвоїти поняття: живописець, графік, скульптор, архітектор, інший  набір мистецьких термінів, зумовлених  змістом програми; 

- на початковому рівні  вміти: розпізнавати в творах  художників деякі художні матеріали  (олійні фарби, акварель, туш, олівець); розповідати про виражальні засоби  у творах образотворчого мистецтва,  при цьому – посильно виражати  своє ставлення до творів, естетичні  відчуття, спираючись на свій  життєвий досвід, враження від  сприймання навколишньої дійсності.

У практичній художній діяльності учні повинні на початковому рівні  розуміти виразні особливості та можливості різних художніх матеріалів і технік, а саме: 

- робота фарбами: (гуаш, акварель);  

- графічні матеріали та  техніки: уміти працювати фломастерами, кульковою ручкою, тушшю (перо, загострена "під олівець" паличка, м'який  круглий пензель); набути початкових  навичок роботи у таких графічних  та змішаних техніках, як гратографія,  монотипія, акватипія, друк по картонній основі, пастель чи воскова крейда у поєднанні з фарбою, розбавлена водою туш з доопрацюванням пером (фломастером, кінчиком пензля тощо);  

- ліплення: знати правила  роботи та вміти працювати  з глиною, пластиліном, можливо  - із солоним тістом та іншими  пластичними матеріалами; користуватися  стеками та підручними інструментами  для утворення заглибленого рельєфу;  володіти пластичним способом  ліплення.

Учні повинні знати  про такі особливості будови форми, як симетрія, зв'язок частин в єдиному  предметі чи об'єкті, мати уявлення: про  особливості форми у декоративно-прикладному  мистецтві та декоративну переробку  реальної форми; про залежність загальної  форми від характеру її частин та деталей

Учні повинні вміти  передавати об’ємне зображення на площині, фактури рослин, квітів, матеріалів тощо, володіти первинними навичками  передачі: характерних поз та рухів  тварин, людини; динамічного стану  об’єктів.

При передачі простору учні повинні знати такі просторові явища  та засоби їх передачі, як межа зламу  поверхонь у відкритому та закритому  просторі (земля — небо, море —  небо, підлога — стіна); розміщення об'єктів нижче або вище на картинній  площині залежно від віддаленості; зорове зменшення віддалених предметів; явище загороджування, мати уявлення про картину (зображення) як «вікно»  у простір; відлік простору від «вікна»  в глибину, уміти передавати плановість розміщення об'єктів у відкритому просторі із застосуванням вищеназваних засобів передачі просторових явищ.

Учні повинні знати  найпростіші закономірності колірного  кола та спектра як еталону найчистіших  насичених кольорів; порядок розташування кольорів у колірному колі, його умовний поділ на теплу та холодну  частину, про обмежену палітру кольорів та їх гармонію; про можливості кольору  як засобу художньої виразності; про  особливості кольору в декоративному  зображенні; мати уявлення: про кольорові  контрасти та контрастне сполучення насичених та м'яких колірних тонів; про залежність кольору у природі (пейзажі) від освітлення (часу доби, пори року, стану погоди); про особливості  акварельних фарб порівняно з  гуашевими; вміти розрізняти кольори  за світлотою та теплою й холодною характеристиками, отримувати різні  відтінки однієї й тієї ж групи  кольорів.

За проблемою композиції учні повинні знати: про головні  та другорядні елементи в композиції, виділення головного за допомогою  розташування, розміру, кольору, тонового контрасту, фактури; про декоративні  ефекти поєднання великих та дрібних  елементів; зміст понять «ритм», «симетрія», «формат», мати чуття рівноваги в  композиції та вміти досягти враження врівноваженості на площині шляхом симетричного або рівномірного розташування елементів; про значення високого та низького горизонту в композиції пейзажу, на початковому рівні вміти  відтворити в композиції настрій  доступними засобами виразності.

Таким чином, проаналізувавши  складові соціокультурного досвіду  молодших школярів, ми дійшли висновку що процес формування соціокультурного досвіду відбувається у просторі життєдіяльності дитини, регулюється  процесами соціальної взаємодії  та художньої творчості.

Аналіз філософських, культурологічних, психологічних та педагогічних робіт  з проблеми, яку ми досліджуємо, дозволяє нам в визначити сутність соціокультурного досвіду молодшого школяра в  узагальненому вигляді.

По-перше, розвиток дитини завжди відбуватиметься в багатоплановому  спілкуванні зі світом і суспільством. Світ дорослої культури накладається на особистість молодшого школяра, у якій провідне місце займає чуттєво-емоційна сфера.

По-друге, враховуючи, що дитина сприймає соціокультурне середовище через  емоційний світ, необхідною умовою стає забезпечення педагогами таких  шляхів здобуття культурних та соціальних цінностей, які будуть найефективніше сприяти соціалізації дитини.

По-третє, у дитячому суспільстві  процес соціалізації відбувається прискорено, а тому великого значення набуває  залучення школярів до системи культурних норм і цінностей якомога раніше.

По-четверте, беручи до уваги  сучасний стан культури в суспільстві, слід звернути особливу увагу на попередження знецінення соціокультурних надбань. Найбільш сприятливими в контексті  дитинства будуть художньо-естетичні  та комунікативні форми організації  діяльності молодшого школяра.

По-п’яте, формування досвіду  відбувається засобами соціокультурної  комунікації, організації та регуляції, які завжди пов’язані з колективними процесами і виступають їх регуляторами, тому потребують значної уваги в  організації навчально-виховного  процесу.

По-шосте, дитяча особистість  характеризується певною періодизацією, і на кожному етапі проявляються ті чи інші особливості біологічного, психічного та соціального характерів, тому процес розвитку і збагачення соціокультурного досвіду матиме, відповідно, свої характеристики, які слід враховувати  педагогам і батькам при плануванні роботи з розвитку особистості дитини.

Таким чином, ми дійшли висновку, що соціокультурний досвід є невід’ємною  частиною життєдіяльності будь-якого  суспільства, набувається у взаємозвязку з процесом соціалізації, відображає рівень розвитку суспільства і має  особливості в контексті дитячого світу. Отже, можна сказати, що сутність соціокультурного досвіду молодших школярів, його зміст та особливості  є актуальними на сучасному етапі  розвитку педагогічної науки. Пізнаючи даний процес, ми розглядаємо становлення  дитини в сучасному суспільстві, центром якого є гармонійно розвинена  особистість

Соціокультурний досвід молодшого  школяра – досвід особистості, який формується в процесі засвоєння  культурного простору та під час  творчої взаємодії учня з оточенням.

1.3 Спільна творча діяльність  як основа формування досвіду

Провівши аналіз категорії  «досвід», ми дійшли висновку, що досвід формується у різних видах діяльності. Отже, слід розглянути, яка саме діяльність сприятиме найефективнішому формуванню соціокультурного досвіду молодших школярів.

Як філософська категорія, діяльність визначається „специфічно  людською формою ставлення до навколишнього  світу, зміст якої складає її доцільну зміну та перебудову” [38, с. 180]. При  цьому зміна зовнішнього світу  є лише передумовою для самозміни  людини.

Філософи вважають, що діяльність, що передбачає соціокультурні підстави, передумови і теорії, може здійснюватися  і здійснюється на двох рівнях. Це, в  першу чергу, діяльність, пов'язана  з освоєнням, використанням, вживанням  вироблених в історичному розвитку соціокультурних способів зміни  і перетворення дійсності, зафіксованих в певних установках, нормах, програмах, які задають деяку парадигму  діяльності. Це поняття, узяте з методології  науки, було визначене американським  істориком і філософом науки  Т. Куном, перш за все як типове вирішення  завдань у сфері наукового  дослідження. Сьогодні воно достатньо  широко вживається для характеристики чітко фіксованих способів дій у  самих різних сферах людської життєдіяльності. [114, с. 55].

Активний, творчий початок  людини найбільшою мірою виявляється, звичайно, в діяльності, пов’язаній із розвитком культурних форм, відповідних  способів відношення до дійсності, пов'язаних з ними установок і норм. Діяльність такого роду не обмежується орієнтацією  на наявні програми дій, ким би вони не були задані - природою або соціумом. Вона передбачає здатність до постійного вдосконалення внутрішніх творчих  резервів, до перебудови власних основ  продуктивної діяльності, і на підставі цього розглядається філософами як відкрита система. Люди виступають при цьому не просто виконавцями  заданої програми поведінки, а творцями, творцями принципово нових програм  дії, нових соціокультурних парадигм.

Здійснення будь-якої діяльності завжди в тій чи тій мірі передбачає безпосередньо або опосередковано кооперацію зусиль людей, їх співпрацю, а тим самим форми їх спілкування. Таким чином, спілкування людей  є неодмінною умовою здійснення їх діяльності. При цьому спілкування  також являється певного роду діяльністю. У нім, як і у всякій діяльності, важливо виділяти ціннісно-смислові установки, засоби, прийоми і операції, направлені на досягнення цілей спілкування.

У контексті системи соціокультурної  діяльності спілкування виступає необхідною умовою та компонентом цієї діяльності. Формування, збагачення та вдосконалення  соціокультурного досвіду індивіда відбувається якраз в процесі  спілкування людей.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. розроблялися різноманітні теорії, які стосувалися переважно такої  істотної складової діяльності, як дія. Так, Дж. Д’юї на основі філософії  прагматизму створив теорію дій  як інструментального змісту людських понять і побудував на ній принципи навчання дітей [28; 29].

Погляд на діяльність як особливу детермінанту процесів свідомості міцно затвердився у вітчизняній  психології завдяки роботам О. Ухтомського  й М. Басова, які сприяли виділенню  діяльності в особливу категорію, що не зводилася до інших форм. Розробка психологічної теорії діяльності в  нашій країні асимілювала й удосконалила досягнення світової психологічної  науки, водночас ідеї Л. Виготського, В. Бехтерєва, І. Сєченова значною мірою  вплинули на розробку нових теорій за рубежем.