Анализ синтезу мистецтв на прикладi творчостi Миколи Андрiйовича Римського-Корсакова

      Усі найщиріші роздуми М.Римського-Корсакова були невіддільні від живої музичної практики, за якою він спостерігав, яку він досконально вивчав, аналізував, утілював у життя.

      Усі напрями багатогранної діяльності композитора (педагогіка, естетика, інспекція  воєнних хорових колективів, капельмейстерська, літературна й композиторська творчість), яка охоплювала різні види мистецтва, цілковито підкорювалися музиці.

      М.Римський-Корсаков сприймає дійсність як музикант, тому творчість для нього – створення  музики або її живе, безпосереднє споглядання.

      Дослідження О.Ручьєвської переконливо доводять, що слово для композитора було предметом пошуку в ньому перш за все музичного смислу (інтонаційно-фонетичне, ритмічне наповнення), а не лише понятійно-предметного [8].

      Музичне мислення композитора є провідним у його музично-сценічній творчості, в якій свідомо створений комплекс мистецтв розгортається, складається із взаємодії низки картин, образів, положень, тобто послідовно демонструється, унаочнюється в часі. Мистецький синтез, спрямований домінуючим мистецтвом – музикою, є результатом індуктивного мислення композитора.

      Проведення  художніх паралелей з творчим  мисленням історичного опонента М.Римського-Корсакова – Р.Вагнером приводять до висновку про кардинально  протилежні підходи обох композиторів до творчості та дійсності, що відображає повну протилежність їх світоглядних особистісних моделей.

      Німецький композитор Р.Вагнер, філософ-музикант, на відміну від М.Римського-Корсакова, завжди обґрунтовував об’єктивність  музичного мистецтва за допомогою  музично-історичних та музично-естетичних паралелей.

      У своїх капітальних творах Р.Вагнер створив теоретичну модель музичної драми, у музично-сценічних творах використовував ясно сформульовану  ідею, розвитку якої підкорялися всі  події, відносини персонажів, окремі образи тощо.

      У книзі “Опера і драма” Р.Вагнер висунув і обґрунтував тезу про  нові шляхи зближення музики та слова, їх злиття за провідної ролі слова.

      Синтетична  цілісність різних видів мистецтва, гомогенізованих Р.Вагнером у музичній драмі, отримала здатність транслювати сумарний виражальний ефект саме в музиці, для якої практично не залишилося жодного неохопленого життєвого процесу чи емоційного переживання.

      Оперна  реформа, симфонізація музичного театру відкрили шлях розвитку багатьом художнім процесам, зокрема, потужній трансформації форм синтезу не лише різних музичних жанрів, але й навіть різних видів мистецтва (пластика й танець, образотворче мистецтво, поезія, музика, архітектура, акторське мистецтво).

      Зважаючи  на рівнозначність у світогляді німецького майстра двох типів рефлексії – філософії і мистецтва, музика у творчій діяльності композитора нерозривно поєднувалася зі словом – безпосереднім носієм сутнісної ідеї твору (показовою є практика видання його оперних лібрето в автономному режимі, без нотного тексту).

      У синтезі мистецтв, створеному Р.Вагнером, основна художня ідея не розгортається  вільно, демонструючи всі ідейно-образні  перетворення, як у М.Римського-Корсакова.

      Вагнерівське  мислення – абстрагування від  практичного досвіду, зосереджене  й самозаглиблене дослідження природи власного синкретизму з метою отримання знання про досліджуваний предмет, де основна думка (на прикладі музично-сценічних творів особливо) послідовно доводиться. М.Римський-Корсаков використовує протилежний метод мислення – дослідження й аналіз безпосередньо отриманих результатів художньої практики, застосовуючи широкий погляд на загальну картину розвитку художньої культури з метою пошуку й налагодження нових зв’язків.

      Так, синтез мистецтв у творчості німецького майстра – результат дедукції, рефлексії теоретичної, а у творчій діяльності М.Римського-Корсакова – переважно результат індуктивного мислення, практичної рефлексії.

      Б.Асаф’єв, спостерігаючи у творчості М.Римського-Корсакова  наявність обох типів рефлексії, визначає два напрямки їх реалізації – в образах схематично-абстрагованих (“абстрагування”) та образах органічних, природно відповідних (“відчуття”) [1].

      Оскільки  прояви інтелектуального й чуттєвого  зливаються у свідомості композитора  в єдиний акт споглядання, синтез мистецтв в універсальній творчості М.Римського–Корсакова реалізується у відповідності до загального розуміння композитором законів музичної краси, роздуми про які він здійснював у своїй “Естетиці”.

      Схильність  до споглядання краси у всіх її проявах вимагало від композитора активізації всіх органів сприйняття, здатності до вільного “переведення” візуальних образів у музичні та навпаки.

      М.Римський-Корсаков так висловлювався про аналогії між кольором у живопису та гармонією  й тембром у музиці: “Оркестровка і тембри взагалі – це блиск, сіяння, прозорість, туманність, блискавка, світло, захід сонця, матовість, темрява” [7, с. 216].

      М.Римський-Корсаков спостерігав і вивчав красу життя  у всіх її проявах:

      1) ідеальному й досконалому, зумовленому  баченням естетичного як самоцінного;

      2) у всій повноті чуттєвої, повнокровної  і живої краси. 

      Для М.Римського-Корсакова правда краси  була неможливою без правди самого життя, яка і є справжньою красою.

      З таких позицій технічний бік  творчості композитора являє  собою досконалість, що сприймається чуттєво, і в цьому смислі вона є тотожною виражальності.

      Тому  вивчення творчості М.Римського-Корсакова  неможливе без використання опосередкованої  системи естетичних категорій, які  є вираженням уніфікованого погляду  на красу (її складові та функціональні особливості); у контексті музично-педагогічної освіти цей процес набуває значення певної системи інтегруючих факторів (фундаментальні – “простір-час”, “рух-статика”, “форма-зміст” та ін., естетичні похідні – “симетрія”, “перспектива”, “ракурс”, “феномен” “фігура-фон”, “консонанс-дисонанс” та ін.).

      Система може використовуватись майбутніми вчителями музики для виявлення  естетичних засад мистецької взаємодії  та конкретизації особистісно-ціннісного ставлення до творів мистецтва, що безпосередньо вивчаються або залучаються до художньо-образного контексту.

      Педагогічну модель творчості М.Римського-Корсакова  можна уявити як цілісну колекцію досягнень синтетичної особистості, яка у прагненні до досконалості своєї музичної творчості аналітично ґрунтувалася на природній синтетичності світу, а, отже, і мистецтва як комплексного засобу відображення краси оточуючої дійсності.

      Прагнення до споглядальності та створення  на основі живої практики загальноестетичних законів становить ключовий момент у розгляді всієї творчості композитора в контексті вимог діалогової взаємодії.

      Такий рівень діалогової взаємодії сприятиме  покращенню розуміння взаємозв’язку  об’єктивного (авторський текст) і  суб’єктивного чинників (індивідуальні  особливості) осягнення художнього твору та відпрацюванню індивідуальних рефлексивних механізмів суб’єктами сприймання цілісності творчої діяльності російського майстра.

      Дослідження глибокої онтологічності мислення М.Римського-Корсакова  у порівнянні з гносеологічною спрямованістю  мислення його культурно-історичного сучасника Р.Вагнера дозволяє розширити межі світоглядного підходу до викладання історії музики, що відповідає вимогам сучасних реалій глобалізації знань у галузі історії світової музичної культури.

      Синтез  мистецтв, до якого нездоланно тяжіло романтичне мистецтво, мав на меті формування гармонійної, сильної та цілісної особистості людини.

      Подібні узагальнення, висновки і дослідження  сприятимуть у подальших наукових розвідках активному розвиткові діалогової взаємодії від нижчого  до найвищого рівня у педагогічних моделях вивчення музичної творчості  композиторів у контексті курсу  світової історії музики.  

 

     ВИСНОВОК

     Під синтезом мистецтв розуміється добровільне  з'єднання, поєднання органічний союз рівноправних, таких, що остаточно сформувалися самостійних видів мистецтва.

     Синтез  мистецтв — це результат взаємодії  протилежних початків, які, вступаючи в конфлікт між собою, долають його і поєднуються в нову художньо-синтетичну реальність. Загальною закономірністю синтезу мистецтв є суперечність конфлікт, подолання.

      Синтез  мистецтв передбачає органічну єдність, взаємозв'язок, взаємодію різних видів  мистецтва, покликаних сприяти естетичному оформленню матеріального і духовного середовища життєдіяльності людини (пластичні мистецтва), або створювати нові художні явища (видовищні мистецтва, зокрема театральне).

      Досягається синтез мистецтв гармонійним поєднанням окремих компонентів на засадах ідейно-художнього задуму, композиційного узгодження стилів, жанрів, пропорцій, ритмів тощо.

      Існує три типи синтезу, кожний з яких об’єднує різні види художньої діяльності на основі якогось визначеного виду мистецтва:

      – синтез пластичних мистецтв (архітектура, образотворче мистецтво і декоративно-прикладне  мистецтво), що відбувається на основі архітектури;

      – синтез серед видовищних мистецтв (театр, кіно, телебачення, естрада, цирк), які  прийнято називати синтетичними; в них взаємодія відбувається в основному на основі творчості актора (в документальних жанрах – реальної особи);

      – синтез окремих пар мистецтв, пов’язаних з літературою: літератури і музики (пісня та інші вокальні жанри), літератури та образотворчого мистецтва (напр., художньо ілюстровані видання).

     Принциповою підставою синтезу мистецтв як художньої  творчості стало всеосяжне освоєння і перетворення світу.

     Синтез  мистецтв весь час розширюється, що у свою чергу надає художній творчості  нові можливості і резерви в освоєнні світу, в естетичній організації місця існування людини, в створенні якісно нових духовних цінностей.

     Творчість Римського-Корсакова самобутня і  багатопланова, заснована на класичних  традиціях, спирається на фольклор. Композитор написав 15 опер, у яких продемонстрував жанрову різноманітність (билина, казка, легенда, історико-побутова драма, лірична комедія).

     Справжніми  музичними шедеврами є його «Псковитянка», «Снігуронька», «Ніч перед Різдвом», «Садко», «Царська наречена», «Майська ніч», «Казка про царя Салтана», «Моцарт і Сальєрі», «Золотий півник», «Кощій Безсмертний», «Сказання про невидимий град Кітеж та діву Февронію»; кантати «Пісня про віщого Олега» та «Світезянка». Він автор трьох симфоній, численних камерних творів, романсів, самобутніх обробок народних пісень.

     Микола  Андрійович заклав фундамент, на якому  базується професійне навчання композиторів. Він є автором підручника з  гармонії та оркестровки. Маестро значно розширив і збагатив колористичні можливості інструментів, створив власну систему ладово-гармонічних засобів (у тому числі характерний звукоряд — гамма Римського-Корсакова).

     Його  оркестровки відзначаються яскравістю, блиском, прозорістю. Римський-Корсаков створив першу композиторську школу  в Петербурзі. Виховав 200 композиторів та диригентів. Серед його вихованців Глазунов, Стравинський, Лисенко, Лядов, Прокоф’єв. Як диригент він багато гастролював. Неодноразово виступав у Києві. Цікавий факт, прем’єра його опери «Моцарт і Сальєрі» пройшла в нашому місті, і тоді за диригентським пультом був автор. Микола Андрійович сприяв створенню в Україні Філармонічного товариства.

      Синтез мистецтв у творчій діяльності М.Римського-Корсакова – переважно результат індуктивного мислення, практичної рефлексії.

     Оскільки  прояви інтелектуального й чуттєвого зливаються у свідомості композитора в єдиний акт споглядання, синтез мистецтв в універсальній творчості М.Римського–Корсакова реалізується у відповідності до загального розуміння композитором законів музичної краси, роздуми про які він здійснював у своїй “Естетиці”.