Основні теоретичні положення та проблеми формування системи захисту земель від деградаційних процесів у сучасних агроландшафтах

1.                  Проектування від загального до окремого на основі еколого-ландшафтного підходу, тобто від організації території адміністративно-територіального утворення, окремих сільгосппідприємств до організації агроландшафту, контуру, екологічно-однорідної робочої ділянки (від ландшафтної смуги до земельної частки (паю). На цьому етапі формують екосистему території, визначають землі сільськогосподарського призначення – територію агроландшафту.

2.                  Оптмізація структури земель сільськогосподарського призначення. Зараз проблема оптимізації структури полягає у тому, що склад і співвідношення угідь залишаються на перехресті двох складових – екологічної та економічної. На жаль, економічна складова є визначальною. В сучасних умовах використання деградованих та малопродуктивних земель у складі ріллі економічно недоцільне як для великих сільськогосподарських підприємств, так  і для всіх бажаючих обробляти  свій пай. Склад та співвідношення угідь є головним критерієм стану агроландшафту. З екологічного погляду розв’язання цього завдання полягає у збільшенні питомої ваги середовищестабілізуючих угідь з обов’язковим зменшенням частки ріллі й сільськогосподарського освоєння.

3.                  Контурно-меліоративна організація території (особливо в районах розвитку ерозійних процесів).

4.                  Проектування екологічно однорідних територіальних одиниць агроландшафтів. Проектування здійснюватиметься з урахуванням рельєфу, геологічної будови, природних фіто- і біоценозів на луках і пасовищах.

5.                  Особливості розміщення лінійних рубежів. Лінійні рубежі (дороги, лісосмуги, канва, вали) повинні регулювати поверхневий стік, їх використовують як спрямовуючі лінії для проектування  земельних часток (паїв).

6.                  Вплив системи полезахисних лісосмуг. Вони зменшують силу вітру, знижують інтенсивність ерозійних процесів, підвищують вологість повітря [21].

1.3.Системний підхід як основа формування надійного захисту земель від деградаційних процесів.

Основним напрямком реалізації принципів методології є системний підхід, який сформувався як узагальнюючий, загальнонауковий метод на базі загальної теорії систем. В найбільш загальному, сутність системного  підходу полягає в розгляді об’єкта дослідження і практичної діяльності в єдності внутрішніх і зовнішніх зв’язків.

Відомо, що формування методології системного підходу базується на використанні знань про системи: їх класифікації, загальні системні властивості, природа та види їх поведінки. При цьому, основою методології системного підходу є системне бачення проблеми і системне мислення.

Системний підхід тісно пов'язаний з теорією систем. Взагалі термін система досить широко вживається в науці і практиці. Частіше поняття система сприймається як сукупність взаємозалежних елементів спрощено, навіть інтуїтивно, рідше – як наукова категорія, розглянута з позицій теорії систем у рамках так званого системного підходу. Між елементами існують певні взаємовідносини, яким властиві ті чи інші характеристики. Тіснота між елементами системи, їх упорядкованість є конкретним проявом головного принципу системного підходу – цілісності системи.

Система землекористування раніше розглядалася здебільшого як система ведення сільського господарства, потім агропромислового виробництва в республіці, та в областях. Вона була вираженням твердої партійно-державної аграрної політики на місцях, заснованої на концепції директивного планування,і служила основною для місцевих керівників сільськогосподарського і несільськогосподарського землекористування. Дискусія про доцільність зміни системи землекористування в нових умовах розпочалося ще у 80-х роках, потім змінилися вимоги до їхнього змісту, проте і нині фахівці продовжують дискутувати про характер землекористування.

В умовах трансформації земельних відносин принципам комплексності та системності повинна відповідати загальнодержавна структура системи землекористування. Суть такого підходу знаходить вираження в координації секторального планування і управління діяльністю, що пов’язана з різноманітними аспектами землекористування і земельних ресурсів.

При цьому основними моментами є визначення об’єкта і предмета дослідження, встановлення генеральної цілі розвитку, якій повинна передбачати розробку теоретико-методологічних основ формування ефективно діючої системи землекористування  в умовах трансформації земельних відносин.

Управлінню сталим землекористуванням передує оцінка всіх можливих пояснень, причин виникнення проблем традиційного землекористування в кожній системі на рівні регіонів, а також аналіз усіх існуючих закономірностей взаємодії проблем, їх причин та наслідків. Розуміння таких закономірностей дозволяє заздалегідь попередити виникнення екологічних і соціально-економічних проблем у системі землекористування.

Система «суспільство-земля» розвивається, при цьому суспільство використовує земельні ресурси, перетворюючи їх на адаптовані для людських потреб системи існування. Ця взаємодія, маючи метаболічний характер, визначає масштаби, область, характер і інтенсивність впливу суспільства на земельні ресурси і навпаки. Аналіз розвитку природи і суспільства дозволяє виділити область взаємодії цих двох систем, де передумови життєдіяльності першої стають умовами самовідтворення другої. Їхня взаємодія здійснюється в рамках соціальної сфери і, отже, підкоряється її законам за принципом примату законів вищої форми руху матерії.

Розглядаючи підсистему землекористування як базову, визначальну господарську діяльність, при її розробці необхідно враховувати весь спектр внутрішніх і зовнішніх взаємодій. Тому систему землекористування необхідно розглядати в тривимірній системі координат:

1)     економічній – економічні потреби використання земельних ресурсів і грунтів (характер використання землі, ринок продуктів, розміщення виробництва, рівень інтенсифікації, розвиток інфраструктури тощо);

2)     соціальній  - соціальні інституції землекористування і землеволодіння (господарський уклад, комплекс розпоряджень і обов’язків людини по відношенню до землі, право власності на землю, сервітути, соціальна інфраструктура);

3)     екологічній – природно-ресурсний потенціал, агроекологічні особливості використання грунтів, якість продукції, екологічний стан грунтів, екологічні обмеження.

Власне землекористування може мати різні моделі реалізації його складових, які передбачають неоднакові підходи і методи ведення господарської діяльності. Кожній моделі повинна відповідати система цілей та соціально-економічних пріоритетів, які забезпечують врахування особливостей як України в цілому, так і її окремих регіонів.

Такий системний розгляд слід застосовувати на відповідному рівні (державному, регіональному, локальному), при цьому, з одного боку, слід враховувати всі екологічні і соціально-економічні чинники ( в тому числі вплив різноманітних економічних і соціальних секторів на земельні ресурси), а з іншого, - всі компоненти навколишнього середовища і ресурсів (як наприклад, води, ліси, геологічні ресурси).

Комплексний підхід полегшить вибір відповідних засобів та альтернативних варіантів і на сталій основі забезпечить ефективне використання земельних ресурсів, що підвищить продуктивність їх використання.

Виходячи з цього підходу, потрібно удосконалити систему управління в галузі земельних ресурсів, визначити соціо-економіко-екологічну спрямованість сталого землекористування.

Найбільш доцільно розглядати дії виробничих процесів у системі різних типів комплексів. Взаємодія двох відособлених і якісно різних структурних ланок – природних та виробничо-територіальних комплексів – є важливою умовою сталого розвитку. Природні комплекси являють собою окремі формації, які характеризуються певною генетичною єдністю і схожістю фізико-географічних особливостей, своєрідним поєднанням компонентів земельних ресурсів, їх структурою в природних ресурсах та територіальним розміщенням в межах фізико-географічних одиниць [13].

Таким чином, для управління сталим землекористуванням необхідно застосовувати системний підхід – підхід, який орієнтовнаий на гармонізацію трьох складових соціальної, економічної та екологічної, що забезпечує оптимальне співвідношення між економічним зростанням, нормалізацією якісного стану земельних ресурсів, ростом матеріальних і духовних потреб населення [13].

Припинення ерозійних процесів – це обов’язкова умова для успішного припинення інших процесів деградації грунтів. Досвід захисту грунтів  від ерозії однознано вирішити не можна. Методологічною основою конструювання надійного протиерозійного захисту повинен бути системний підхід, а виконання робіт повинно базуватися на адаптованій і верифікованій кількісній розрахунковій основі.

На сьогодні існує значний обсяг фактичної інформації про розвиток ерозії на землях України, який умовно можна розподілити на три частини:

а) Інформація про фактичну еродованість. В певній мірі ці дані носять офіційний характер і використовуються в багатьох нормативних актах.

б)              Інформація про фактори ерозії (природні і господарчо обумовлені): параметри опадів, вітру, рельєфу, залісненість і таке інше. Цей потік інформації досить важко систематизувати і аналізувати для виявлення найбільш значущих факторів, що визначають небезпеку ерозії і ступінь її реалізації. Підсумком цієї роботи мають бути певні логіко-статистичні моделі, які можуть використовуватись як розрахункова база для формування стратегічних напрямків захисту грунтів від ерозії з обгрунтуванням відповідної інвестиційної політики і грунтоохоронного законодавства. Як і в будь-якій комплексній проблемі є доречним опрацювання декількох сценаріїв комплексних заходів, які визначаються вимогами до надійності протиерозійного захисту, фондо- і ресурсоозброєності, терміну окупності витрат і т.і.

в)              Логіко-статистичні "бізнесові ігри" проводяться за певними правилами. Головне з них - не можна поширювати дію моделей за границі зони, для якої вони були опрацьовані. Це робить легітимним лише метод інтерполяції. Екстраполяція тут не припустима. Звідки висновок: на підставі статистичних залежностей можна розробляти стратегію (генеральні схеми) і тактику (регіональні програми) захисту ґрунтового покриву від ерозії, але не можна розробляти проекти протиерозійного упорядкування конкретних територій земної поверхні. Останнє можливо при наявності математичних моделей, які мають фізичний смисл і досить задовільно відображають природу та закономірності ерозійних процесів. Стохастичний характер ерозійних процесів вимагає виконання умови - протиерозійний захист грунтів повинен відповідати певному рівню надійності, імовірності безвідмовної роботи. Тому процес проектування доцільно проводити на підставі прогнозних моделей, які дозволяють кількісно враховувати потенційну небезпеку ерозії. Ступінь небезпеки ерозії визначає рівень надійності протиерозійного захисту, що можна виразити через систему концептуально-функційних моделей агроландшафтів, в які надходить загальна схема (алгоритм) розрахунків, перелік програмних і технічних заходів для безпосереднього забезпечення процесу проектування агроландшафтів.

Кількісна оцінка ерозійної небезпеки є основою безпосереднього протиерозійного упорядкування сільськогосподарських угідь. При цьому, тут проблема проектування має два рівні: перший - для конкретної території; другий - для крупних землеробських регіонів.

Ерозійну небезпеку пропонується оцінювати за зазначенням індексу збереження фунтів (ІЗГ), якій дорівнює співвідношенню потужності гумусового генетичного горизонту Н (т/га) до імовірного змиву грунту 10%-ої забезпеченості за рік. Він характеризує термін можливих втрат цього найбільш родючого генетичного горизонту (роки).

Опрацьована якісна п'ятибальна шкала ерозійної небезпеки за значенням ІЗГ. Перший ступінь (ІЗГ>300) характеризує фактичну відсутність ерозійної небезпеки, що визначається природними факторами; п'ятий ступінь (ІЗГ<50) відбиває дуже сильну ерозійну небезпеку, коли імовірна втрата грунту на протязі життя одного покоління.

Блоки концептуальних моделей агроландшафтів, які відповідають за захист ґрунтового покриву від процесів водної ерозії подані у додатку А [6].

Враховуючи вищезазначене, можна сказати, що саме комплексний, системний підхід є основою створення надійного захисту земель від деградаційних процесів, що забезпечує формування екологічно стійких агроландшафтів на конкретній території.

Агроландшафт як інженерна споруда (конструкція) повинен проектуватися і будуватися переважно інженерними методами на розрахунковій кількісній основі. Найважливішою функцією агроландшафту, крім різкого збільшення ефективності сільськогосподарського виробництва, є надійний захист ґрунтового покриву від деградації [6].

Термiн аґроландшафт (АЛ) широко застосовується як простий синонiм сiльськогосподарських угiдь. Це цiлком аналоґiчно збiдненню, якому пiддали протягом десятилiть вихiдний спорiднений термiн “ландшафт”  — за ним залишився головно поверхневий, пейзажний змiст. Ф.М. Мiльков визначав ландшафт як природний територiальний комплекс. Це найбiльш визначене розумiння ландшафту, i воно стосується тiльки природних систем, які  здатнi зберiгати себе, повертатися у стан рiвноваги з середовищем пiсля вiдхилень iз природних причин (або пiсля незначних антропогенних втручань), навiть вiдновлюватися пiсля знищення своєї бiотичної складової на деякiй частинi ареалу.

Сільськогосподарські угiддя позбавленi перелiчених вище властивостей природних ландшафтів. Їхнє пiдтримання i вiдновлення потребує втручання людини, постiйного, дорогого, екологiчно безпечного. Створенню угiдь передує знищення природних ландшафтів. Угiддя — це пiсляландшафтнi утворення, залишки природних ландшафтів , якi й надалi руйнуються сільськогосподарським виробництвом. Не виключено i перетворення угiдь у «неугiддя».