Основні теоретичні положення та проблеми формування системи захисту земель від деградаційних процесів у сучасних агроландшафтах

Зміст

Вступ

1. Основні теоретичні положення та проблеми формування системи захисту земель від деградаційних процесів у сучасних агроландшафтах.

1.1.           Сучасний стан сільськогосподарських угідь та причини    поширення деградаційних процесів.

1.2.           Шляхи вирішення проблеми формування системи захисту сільськогосподарських угідь у зв’язку з реформуванням земельних відносин.

1.3.           Системний підхід як основа формування надійного захисту земель від деградаційних процесів.

2.         Характеристика об’єкта досліджень і обґрунтування методів розв’язання проблеми забезпечення захисту земель від деградаційних процесів.

2.1.           Природно-кліматичні умови.

2.2.           Рельєф.

2.3.           Ґрунтовий покрив.

2.4.           Структура агроландшафтів та рівень антропогенного навантаження.

2.5.           Методичні підходи щодо оцінки якісного стану земель та ступеня прояву деградаційних процесів.

3.      Розробка системи захисту ґрунтового покриву від деградаційних процесів в агроландшафтах Бориспільського району Київської області (на прикладі Сеньківської сільської ради).

3.1.           Оцінка небезпеки водно-ерозійних процесів: вибір концептуальної моделі агроландшафту.

3.2.           Оцінка небезпеки дефляційних процесів і система заходів щодо їх профілактики.

3.3.           Оцінка впливу дегуміфікації та агрофізичної деградації на продуктивність сільськогосподарських угідь та системи заходів щодо їх профілактики.

3.4.           Комплекс ґрунтоохоронних заходів і їх еколого-економічна оцінка (за попередженими втратами гумусу).

4.      Охорона праці.

Висновки та пропозиції

Додатки

Список використаних джерел

Вступ

Земля є основним національним  багатством нашої держави і  перебуває під її особливою охороною. Погіршення якісного стану земель, зниження родючості грунтів викликають загрозу кризи  виробництва сільськогосподарської продукції і згубно  впливають на екологічний стан довкілля. Надмірне навантаження на земельні ресурси призвело до активізації ряду негативних процесів. Серед них особливої уваги набули ерозійні процеси, внаслідок яикх знищується найродючіший шар грунту –гумус.

Деградаційні процеси не обмежуються ерозією. З кожним роком знижується вміст гумусу у грунтах через незбалансованість між надходженням органічної речовини у грунт та її мінералізацією. Внаслідок цього погіршуються властивості грунтів, знижується урожайність культур. На зрошених землях відбуваються процеси осолонцювання та засолення грунтів, внаслідок переосушення спостерігається вітрова ерозія, більшість земель мають підвищену кислотність. Ці процеси ускладнюються процесами забруднення земель.

Надмірна сільськогосподарська освоєність земель  та розораність території є головним чинником, що дестабілізує екологічну ситуацію у країні. Необхідно оптимізувати структуру угідь шляхом зменшення в агроландшафтах екологодестабілізуючих угідь, тобто орних земель, та збільшення екологостабілізуючих  - лісових насаджень, кормових угідь. Це зменшить рівень антропогенного навантаження та поліпшить екологічну стабільність території.

              Необхідністю дослідження  захисту земель від деградаційних процесів є те, що в будь-яких умовах потрібно застосовувати  системний підхід для формування екологічно стійкого агроландшафту. При такому підході слід враховувати всі екологічні і соціально-економічні чинники ( в тому числі вплив різноманітних економічних і соціальних секторів на земельні ресурси) та всі компоненти навколишнього середовища і ресурсів.

Комплексний підхід полегшить вибір відповідних засобів та альтернативних варіантів і на сталій основі забезпечить ефективне використання земельних ресурсів, що підвищить продуктивність їх використання.

1. Основні теоретичні положення та проблеми формування системи захисту земель від деградаційних процесів у сучасних агроландшафтах.

1.1.           Сучасний стан сільськогосподарських угідь та причини    поширення деградаційних процесів.

Стан земельних ресурсів України викликає все більше занепокоєння у зв’язку із прискореним падінням родючості грунтів: зменшується вміст і погіршується якість грунту, підсилюються процеси ерозії, вторинного засолення і осолонцювання, розростаються ареали техногенно забруднених і порушених грунтів. Ці та інші деструктивні процеси руйнують не тільки грунтовий покрив, а й всю ландшафтну сферу України. Йде прискорене перетворення нашої квітучої землі в бедленди. Причина полягає у відсутності екологічного імперативу в діяльності людини як у повсякденному житті, так і у виробництві. А якщо і робились якісь спроби щодо охорони довкілля, то це були (і є) несистемні дії так званої «боротьби» окремо з кожним із деградаційних процесів без необхідного урахування усіх складових процесів і явищ, що відбуваються в ландшафтах [6].

За даними обліку 2007 року в Україні сільськогосподарські угіддя займають 41763,8 тис.га, що становить 69,1 % загальної території суші країни. На нинішньому етапі сільськогосподарське землекористування нашої країни характеризується значним погіршенням екологічного стану: збільшуються площі деградованої ріллі, в тому числі еродованої, яка займає близько 11 млн га, а еродованих сільськогосподарських угідь – понад 13 млн  га, що становить 31,8% загальної їхньої площі. Дефляційно небезпечних сільськогосподарських угідь більш як 19 млн га (46,3% усієї площі). Через відсутність комплексу протиерозійних заходів щорічно від водної та вітрової ерозій втрачається родючість верхнього шару грунту - 15-20 т/га на всіх еродованих землях [10].

Згідно статті 171 Земельного Кодексу України до деградованих земель відносяться:

-                     земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копалин тощо;

-                     земельні ділянки з еродованими, перезволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами грунтами та інші [11].

Під деградацією грунтів слід розуміти погіршення властивостей, родючості і якості грунту, яке обумовлено зміною умов ґрунтоутворення внаслідок впливу виключення природних та антропогенних чинників. Деградація відбувається внаслідок процесів водної та вітрової ерозії, дегуміфікації, декальцинації, переущільнення сільськогосподарською технікою, нераціональної експлуатації зрошувальних систем, яка призводить до підтоплення і заболочування, вторинного засолення й осолонцювання грунтів; через порущення агротехніки, заростання бурянами та чагарниками, незбалансоване застосування мінеральних добрив, забруднення токсичними речовинами, радіонуклідами, нерегульоване випасання худоби і т.д. [1].

Процеси деградації земель мають свої особливості, зумовлені різними факторами. Тому їх необхідно поділити за переважними ознаками. Виділяють механічну, фізичну, хімічну, фізико-хімічну, біологічну та гідромеліоративну деградації.

Механічну деградацію визначають на основі аналізу порушення цілісності грунтового покриву здебільшого внаслідок негативної дії водно- і вітроерозійних процесів. Під їхнім впливом зменшується глибиа гумусового шару аж до повного знищення грунту й порушення ґрунтоутворювальних і підстилаючи порід (дефльовані, змиті і розмиті грунти, виходи порід). Сюди модна віднести і техногенні утворення й промислові відвали, рекультивовані грунти, постійне винесення родючого шару грунту разом з урожаєм (коренеплоди, картопля) [10].

Наукові дослідження багатьох вчених, практика використання земельних ресурсів у різних галузях економіки свідчать, що найзагрозливішим процесом, який обумовлює деградацію земель усіх категорій, є водна й вітрова ерозії. Це явище залежить в основному від двох чинників: діяльності людини та відповідних провідних природних факторів, які притаманні конкретній території, а саме: рельєф місцевості; крутизна, довжина і експозиція схилів; опади в сніготанення; вітри; грунтовий покрив; розчленованість території; рослинність; геологічна будова (літологія, гранулометричний склад) [8].

Необхідною умовою виникнення водної ерозії грунту є стік поверхневих вод або поверхневий стік. Розрізняють три види поверхневого стоку: дощовий, повеневий при сніготаненні і поливних вод. Їм відповідають три види ерозії: 1) дощова ерозія (або зливова); 2) ерозія при сніготаненні; 3) іригаційна ерозія. Означені види ерозії розрізняють не тільки за вихідними параметрами стоку, а і за механізмом ерозійного процесу, а також за розміром збитків, що завдаються ерозійними процесами.

За морфологічними ознаками ерозійних форм розрізняють:

1) поверхневу ерозію, або змив грунту;

2) лінійну ерозію, або розмив грунту.

Кожний з вище перелічених видів ерозії може проявлятися у вигляді змиву або розмиву грунту, але у більшості випадків – і змиву і розмиву, що визначається місцезнаходженням вивчаємої ділянки на схилі.

Поверхнева ерозія, або змив, розподіляється на площинну і струмкову, що є досить умовним. Вважається, що площинна ерозія викликається суцільною пеленою стоку. Практично таке явище мало імовірне і змив грунту відбудеться переважно струминними потоками. Межа переходу поверхневої ерозії в лінійну також досить умовна: вважається, якщо сліди ерозії у полі зникають після агротехнічного обробітку, то це – поверхнева ерозія, якщо ні – лінійна.

Фактори водної ерозії можна розподілити на дві групи. Перша група – фактори, які формують поверхневий стік води: клімат (режим, кількість і енергія опадів, температурні режими грунтів, діяльної поверхні, повітря та інше) і геоморфологічні параметри місцевості, її рельєф. Друга група – фактори, які визначають рівень еродованості грунтів, його динаміку у часі і просторову варіабельність (фактор грунту), ступінь захисту рослинністю, господарську діяльність людини. Співвідношення цих двох груп факторів, в кінцевому результаті, визначає початок і розвиток ерозійних процесів [6].

Необхідною умовою вітрової ерозії грунтів є вітер, швидкість якого достатня для переміщення часток грунту. За такими зовнішніми показниками, як інтенсивність, тривалість і масштаб явища, розрізняють повсякденну вітрову ерозію і пилові бури. Відмінність ця досить умовна. Тут слід ще відмітити так звану технологічну вітрову ерозію, або технологічне видування грунту при безпосередньому проведенні агротехнічних операцій, яку можна вважати як підвид повсякденної вітрової ерозії. При значних швидкостях вітру, які значно перевищують критичну для грунтів, істотно збільшується висота підйому грунтових часток у повітря, яка може сягати навіть стратосфери.

Факторами вітрової ерозії є:

-         кліматичні фактори

-         топографічні фактори

-         грунтові і літологічні фактори

-         рослинність [6].

В залежності від інтенсивності руйнування ґрунтів ерозію поділяють на:

-         слабку

-         середню

-         сильну

-         надмірну.

При слабкій ерозії з одного гектара змивається чи видувається до 12 тонн верхніх шарів ґрунту; при середній ерозії — 12 — 25 т; при сильній ерозії — 25 — 50 т; при надмірній ерозії — більше 50 тонн. Ерозійний змив 50 т/га рівнозначний руйнуванню поверхневого шару ґрунту товщиною 5 мм. Протягом 100 років такої ерозійної діяльності можна втратити 500 мм ґрунту. Водночас за такий же період часу відбувається формування тільки 2 — 5 см родючого шару ґрунту в природних умовах. Це наглядно демонструє надмірно швидкі темпи ерозійної діяльності по відношенню до процесу ґрунтоутворення [3].

Фізична деградація відбувається через порушення структури грунту, переущільнення кореневмісного шару, що спричиняється недосконалою технологією обробітку грунту. Внаслідок цього погіршуються водно-фізичні властивості: знижуєтся фільтраційна здатність і шпаруватість аерації, утворюються ущільнені прошарки.

Хімічна деградація зумовлюється зміною характерного для певної грунтової відміни якісного та кількісного складу хімічних речовин і виникає в основному через необґрунтоване внесення мінеральних добрив, меліорантів, пестицидів та техногенні викиди. Основними хімічними забруднювачами є важкі метали, які потрапляють у грунт із промисловими, атмосферними викидами, залишки пестицидів і продукти їхнього розпаду. До хімічної деградації можна також віднести й дегуміфікацію, тобто зниження вмісту гумусу внаслідок незбалансованого внесення органічних добрив і винесення їх з урожаєм.

Фізико-хімічна деградація характеризується змінами в реакції грунтвого середовища (підкислення або під луження), ємкості вбирання, кількісному та якісному складі увібраних основ.

Біологічну деградацію визначають за показниками фітосанітарного стану грунту – забрудненням вірусами, патогенною мікрофлорою, гельмінтами.

Радіоактвине забруднення спостерігається в основному в 30-кілометровій зоні. Його критерієм є радіаційний фон, який визначають в Кі/км2. На території п’яти областей України (Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська, Чернігівська) залишилися довго живучі радіонукліди Cs з періодами напіврозпаду 28 років і Sr - 300 років.

Гідромеліоративну деградацію земель меліоративного фонду (осушені й зрошувані землі) встановлюють на основі підтоплення, заболочення, підкислення, засолення, осолонцювання, «спрацювання» торфового шару, озалізнення, гідрофобізації органогенних грунтів, переосушення легких  мінеральних грунтів, що знаходяться в зоні впливу осушувальних систем [10].