Основні теоретичні положення та проблеми формування системи захисту земель від деградаційних процесів у сучасних агроландшафтах

Інтенсифікація землеробства збільшує можливості забруднення грунтів залишками добрив, отрутохімікатів, гербіцидів та іншими токсикантами. Наявність токсичних речовин у грунті супроводжується їх накопиченням у продовольчих культурах, кормах, поверхневих і підгрунтових водах. Тому потрібен чіткий контроль за правильним використанням добрив, пестицидів, хімічних меліорантів.

Застосування мінеральних добрив регламентується агротехнічними і гігієнічними нормативами: нормою добрив на одиницю площі і співвідношенням поживних елементів для окремих культур, строками і способами внесення, максимально припустимим рівнем нітратів і нітритів у продукції рослинництва.

Нині розроблено чимало заходів землеробства, при яких не виникає надлишку нітратів у грунті. Як показує практика, серед зовнішніх чинників накопичення нітратів у продукції рослинництва головну роль відіграє рівень азотного живлення рослин. Надмірно високі дози азотних добрив здатні збільшити вміст нітратів у рослинах у 1,5-8 разів порівняно з варіантами нормального удобрення. Тому азотні добрива слід вносити за оптимальними нормами, які слід коректувати відповідно із запасами мінеральних форм азоту в грунті.

Забруднення навколишнього середовища зумовлено не лише кількістю внесених   добрив,   а   й   низькою   культурою   хімізації   землеробства, використанням недосконалих або екологічно дуже несприятливих технологій.

Нерівномірність розподілу добрив при їх внесенні у виробничих умовах удвічі - утричі перевищує допустимі межі. Саме з цієї причини ефективність азотних добрив знижується на 40-50 %, фосфорних - на 35-40%, калійних і складних - на 15-20 %, різко загострюється екологічна обстановка, через те шо у грунті створюються осередки з надмірно високим вмістом елементів живлення.

Внаслідок нерівномірного внесення мінеральних добрив створюється неоднорідниий стеблостій у межах полів, шо призводить до втрат врожаю [14].

Розв’язання цих проблем потребує комплексного підходу з врахуванням усіх складових процесів і явищ, що відбуваються в ландшафтах. Крім того, це призводить не тільки до марних витрат, як енергетичних, так і матеріальних, а й взагалі не покращує екологічну ситуацію на певній території.

1.2.           Шляхи вирішення проблеми формування системи захисту сільськогосподарських угідь у зв’язку з реформуванням земельних відносин.

При здійсненні земельної реформи в Україні допущено ряд суттєвих недоліків і навіть помилок. Це недотримання природоохоронних вимог, передусім залучення у процеси паювання земель понад 5 млн га малопродуктивних і деградованих угідь. Втрата державою функцій щодо планування та управління земельним фондом призвела, по суті, до порушення екологічно сформованого сталого сільськогосподарського землекористування [12].

Земельні перетворення проводились і проводяться без кардинальної зміни економічних і виробничих відносин, без детального правового, економічного та екологічного обґрунтування рішень, які приймалися з перерозподілу земель, та визначення їх науковообґрунтованого правового режиму. Практично припинено здійснення заходів щодо охорони земель, картографування земельних угідь, ґрунтових обстежень, визначення територій техногенного забруднення земель. Зараз в Україні залишається високою розораність сільськогосподарських угідь – 78 відсотків, що є найвищою у світі, а в деяких регіонах вона сягає 90 %. Не приділяється достатньої уваги основному завданню земельної реформи – раціональному використанню та охороні земель. Роботи щодо раціоналізації землекористування й охорони земель проводяться досить повільно і, як результат – деградація ґрунтового покриву деяких територій досягла критичного стану. Так, нині урожайність основних сільськогосподарських культур в Україні у 2-4 рази нижча, ніж у європейських країнах. Низька продуктивність угідь є наслідком не тільки неналежної уваги до збереження й відтворення родючості ґрунтів у період реформування земельних відносин, а й залучення до обробітку значних площ низькопродуктивних деградованих земель. Тому нагальною проблемою є оптимізація земельного фонду країни, зменшення його сільськогосподарської освоєності та розораності, що дасть змогу покращити екологічний стан агроландшафтів, інтенсифікувати виробництво завдяки консервації коштів на меншій земельній площі. А розвиток таких особливо небезпечних процесів, як водна ерозія, підтоплення, затоплення і опустелювання земель, підвищення кислотності ґрунтів і їх забруднення радіонуклідами, різке зниження вмісту гумусу в ґрунтах тощо, свідчить про відсутність позитивного впливу нових земельних відносин на раціональне використання та охорону земель. Це зумовлює необхідність комплексного підходу до розв’язання проблем реформування земельних відносин на ринкових засадах у тісному поєднанні з економічними реформами в цілому. Результатом проведення земельної реформи в Україні стали структурні зміни в розподілі земель як за формами власності та господарювання, так і за кількістю власників і землекористувачів. Формуються принципово нові земельні відносини, в основі яких лежить приватна власність на землю, її оренда, спадкування, дарування тощо. Реформування земельних відносин надало значного поштовху розвиткові землекористування громадян. Так, станом на 01.01.2007 р. землекористування громадян України 16,1 млн га земель, у тому числі близько 15,6 млн га сільськогосподарських угідь, із них 4,8 млн га сільськогосподарських угідь – особисті підсобні господарства та присадибні ділянки. Площа земель, що перебувають у власності і користуванні громадян, становить 26,7 % загальної земельної площі. Формування господарських структур ринкового типу зумовило створення значної кількості різних за розмірами господарств, що відповідно вплинуло на рівень використання земель. У переважній більшості сільськогосподарських підприємств країни порушено сівозміни, що поряд з іншими чинниками стало причиною зниження родючості ґрунтів, особливо в умовах недостатнього використання добрив, засобів захисту рослин та інших ресурсів. Нині у господарствах населення виробляється 61 % валової продукції сільського господарства (у тому числі майже 58 % продукції рослинництва). У зв’язку з перспективою входження у світовий ринковий простір практично всі вони виявляються неконкурентоспроможними через низьку ефективність виробництва, невідповідність їхньої продукції ринковим стандартам якості тощо. Тому важливим напрямом аграрної політики держави в частині земельних відносин має стати сприяння формуванню конкурентоспроможної організаційної структури аграрного сектора ринкового типу, зокрема й за рахунок концентрації землекористувань.

Ситуація в земельних відносинах залишається складною. Найгостріша проблема для держави полягає у виборі найефективніших способів управління і регулювання земельних відносин, ринку і використання земельних ресурсів. Тобто питання незавершеності економічних і правових відносин власності; неврегульованості земельного законодавства та інфраструктури ринку земель, особливо сільськогосподарського призначення; недосконалості державного управління земельними ресурсами та землекористуванням; відсутності автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру, спрямованого на вирішення питань обліку земель, землеустрою, охорони земель, є надзвичайно важливими і актуальними. Досі не створено системи законодавчих актів, які б належним чином забезпечували проведення земельної реформи. Не сформовано механізмів вільного обігу земельних ділянок та нерозв’язані проблеми іпотечного кредитування. Заходи земельної реформи не мають належного фінансового забезпечення.

На сучасному етапі ринкових процесів одним з основних для України є питання організації і функціонування земельного ринку. І, чим більше відкладається впровадження прозорого, контрольованого державою та суспільством ринку земель сільськогосподарського призначення, тим більше нагромаджується проблем. Зняття мораторію на купівлю-продаж, запровадження

повноцінного регульованого і контрольованого ринку земель сільськогосподарського призначення повинно стати важливим етапом подальшого розвитку земельних відносин в Україні.

Законом України „Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” Кабінету Міністрів України доручено внести на розгляд Верховної Ради України проекти законів про ринок земель та про державний земельний кадастр.

Проте на сьогодні залишаються невирішеними проблемні питання, пов’язані з реформуванням відносин власності на землю, удосконаленням земельного законодавства, створенням інфраструктури ринку земель, організацією автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру, про що зазначається в рішенні Ради національної безпеки і оборони України від 18 січня 2008 року.

Отже, складна ситуація в земельних відносинах та землекористуванні виникла насамперед через:

- відсутність зваженої державної земельної політики та механізмів її реалізації, спрямованих на комплексний розвиток земельного законодавства, формування інвестиційно привабливого землекористування, розвиток ринку земель, заходів з охорони земель;

- недооцінку складності, масштабів і специфіки перетворень у ході проведення земельної реформи;

- безсистемність у розв’язанні завдань земельної реформи в Україні. Адже поряд із реформуванням відносин власності на землю та майно, запровадженням нових організаційно-правових форм господарювання не створено ефективної системи фінансово-економічних механізмів регулювання земельних відносин.

У сучасних умовах необхідним є визначення основних напрямів подальшого реформування земельних відносин з метою забезпечення ефективного використання потенціалу земельних ресурсів України.

Стале землекористування, особливо в аграрній галузі, дасть Україні змогу забезпечити:

o        техногенно-екологічну безпеку життєдіяльності людини і збереження та збагачення довкілля;

o        підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва завдяки раціональнішому використанню природно-ресурсного потенціалу земель;

o        поліпшення умов праці і життя сільського населення, створення та підтримання повноцінного життєвого середовища. [5]

Зміна форм власності на землю, роздержавлення і розукрупнення великих сільськогосподарських підприємств посилили деградаційні процеси у землекористуванні, особливо у сільськогосподарському. Через відсутність Загальнодержавної програми використання та охорони земельних ресурсів не забезпечено державного регулювання в галузі використання й охорони земель, відповідного економічного стимулювання екологобезпечного сільськогосподарського землекористування, що негативно впливає не лише на екологічний стан довкілля, але й на продуктивну спроможність грунтів, яка виражається у зниженні врожайності основних сільськогосподарських культур, збільшенні виробничих витрат у галузь землеробства. Внаслідок цього відбувається екологічна розбалансованість агроландшафтів, погіршується життєдіяльність середовища, що врешті-решт призводить до зниження соціальних стандартів, насамперед сільського населення.

Екологічна стійкість агроландшафтів, яка визначає природну якісну характеристику навколишнього середовища, залежить від збалансованості в них сільськогосподарських угідь і штучно створених елементів агроландшафтів (поля, дороги, меліораційні споруди) та природних фітоценозів. Відомо, що чим більша різноманітність елементів агроландшафту, тим вища його стійкість проти антропогенного навантаження. Отже, поліпшення екологічної ситуації  у землекористуванні, передусім сільськогосподарському, полягає в структуризації земельних угідь, а саме у зниженні розораності території, розширенні за рахунок цього площі природних кормових угідь і лісових насаджень, тобто у збільшенні питомої ваги екологостабілізуючих угідь, створенні екосистем, які функціонують за принципами природних аналогів при мінімальному антропогенному впливі.

Одним з основних напрямів оптимізації  природокористування є консервація деградованих і малопродуктивних земельних угідь, тобто вилучення їх з інтенсивного сільськогосподарського використання [10]. Консервація земель – припинення господарського використання на визначений термін та залуження або заліснення деградованих та малопродуктивних земель, господарське використання яких є екологічно та економічно неефективним, а також техногенно забруднених земельних ділянок, на яких неможливо одержувати екологічно чисту продукцію, а пребування людей на цих земельних ділянках є небезпечним для їх здоров'я [20]. Суть консервації полягає в створенні умов для відновлення продуктивної спроможності деградованих грунтів та захисту їх від негативної дії деградаційних процесів.

Серед деградованих земель консервації підлягають, насамперед, ті орні землі, грунти яких знаходяться у кризовому й катастрофічному екологічному стані. Теоретично і практично безальтернативна ідея вилучення деградованих грунтів зі сфери активного землеробства й відведення їх під консервацію можлива лише шляхом створення на них суцільного багаторічного рослинного покриву, що приведе до задерновування грунту та поступової його регенерації в умовах біологічного кругообігу. Вказане забезпечить відновлення продуктивної спроможності грунтового покриву, локалізацію деградаційних процесів, поліпшення структури агроландшафту, на основі якої здійснюватиметься саморегуляція процесів в агроекосистемах, відновлюватимуться флора і фауна. У кінцевому підсумку агроландшафти  формуватимуться й функціонуватимуть на засадах сталого розвитку, а землекористування стане екологічно доцільним і економічно ефективним – зменшуватимуться витрати й підвищуватиметься продуктивна спроможність грунтів, тобто зростатиме врожайність сільськогосподарських культур [10].

На початку нового етапу реформування земельних відносин відбулася ліквідація колективної власності на землю, внаслідок чого проходила заміна сертифікатів на право на земельну частку (пай) на державні акти на право приватної власності на земельну ділянку. Виникла необхідність у розробці проектів організації території земельних часток у новостворених агроформуваннях. Виявлені проблеми і помилки були допущені на початку видачі державних актів замість сертифікатів.

На основі узагальнення даних видатних вчених у галузі екологічно безпечно землекористування та створення екологічно стійких агроландшафтів Булигіна С.Ю., Волкова С.М., Добряка Д.С., Каверина А.В., Каштанової А.М., Круть А.М., Лопирєва М.І., Новаковського Л.Я., Новаторова О.С., Полуектова Е.В., Реймерса Н.Н., Сохнича А.Я., Тарарико О.І., Третяка А.М,, Швебса М.С. були визначені принципи облаштування агроландшафтів, які використовують при розробці проектів організації території земельних часток (паїв), схем поділу земель колективної власності на земельні частки (паї), а саме: