Аналіз проблем інвестиційної сфери в Україні

Ще одна перевага ПІІ, що мають експортну спрямованість, — приплив іноземної валюти в приймаючу державу, що сприяє забезпеченню збалансованості платіжного балансу. Відповідно, приймаючі країни прагнуть створити адекватний інвестиційний клімат для залучення закордонної валюти, репатріації капіталу й прибутку, що підвищує ефективність діяльності закордонних фірм.

В умовах політики експортного стимулювання ТНК стикаються з конкуренцією на зовнішніх ринках з боку національних і закордонних  компаній. Конкуренція змушує національні  компанії підвищувати ефективність виробництва. Конкуренція між ТНК, у свою чергу, підсилює зв'язок з національною економікою на основі укладання угод про субпідряд і постачання сировини.

Навпаки, в умовах політики імпортозаміщення ТНК не можуть вибирати оптимальні технології і змушені  використовувати місцеві ресурси, навіть якщо це негативно позначається на рівні витрат виробництва.

Стимули далеко не завжди виявляються ефективними, коли йдеться про залучення закордонного капіталу. Ключовим моментом залучення  ШІ є наявність ресурсів, що сприятливо позначаються на конкурентноздатності ТНК. Це наявність кваліфікованої робочої сили і відповідної інфраструктури.

ПІІ позитивно  впливають на економічний розвиток приймаючої держави, сприяючи зростанню  ефективності складових факторів економічного розвитку на основі реструктуризації економіки, розвитку інфраструктури, сприяння зайнятості місцевої робочої сили, передачі технологій, управлінського досвіду, права користування торговою маркою материнської компанії та ін. У держави, що приймає ШІ, немає явних причин обмежувати приплив довгострокового капіталу у формі інвестицій. Але будь-яка держава здійснює регулювання припливу іноземних інвестицій на основі різного роду заходів, у т. ч. здійснюючи вплив на обсяг залучуваних інвестицій, їх галузевий розподіл.

2.3 Дослідження ефективності державного контролю над рухом капіталу

Останнім часом  закордонні дослідження з ефективності державного контролю за рухом капіталу виходять з існування двох його форм: контролю за відтоком капіталу (яскравий приклад його ефективності — практика Малайзії, яка запровадила його в середині 1998 р.) і контролю над припливом капіталу (прикладом може служити досвід Чилі протягом 1991-1998 pp.)- При цьому держава контролює, як правило, короткострокові, а не довгострокові капіталопотоки. Аналогічної практики дотримується і Міжнародний валютний фонд.

Більшість економістів  скептично ставляться до першої форми  контролю, але ідея введення обмежень на капіталовкладення є популярною. Зокрема, такої думки дотримуються Дж. Штігліц, Т. Іто, Б. Ейхенгрін.

Сама по собі ідея обмежень на капіталопотоки як засіб зменшення макроекономічної нестабільності не є новою. У 70-х pp. Дж. Тобін вважав, що введення загальносвітового податку на валютні операції буде сприяти зниженню дестабілізації і спекуляції на світових валютних ринках. У середині 90-х pp. ця пропозиція Дж. Тобіна обговорювалоася в умовах девальвації британського фунта стерлінгів та італійської ліри.

Реалізація  ідеї вільних капіталопотоків полягає  у визначенні термінів і напрямів ліквідації обмежень на рух капіталу. Так, Р. Маккіннон (1973 р.) писав, що відкриття капітальних рахунків на основі ліквідації контролю варто відкласти до лібералізації торгівлі товарами. Причина в тому, що якщо надлишок капіталу приведе до значного зростання валютного курсу, то це, у свою чергу, послабить прагнення лібералізувати торгівлю товарами [15, 78].

Наявність правового  контролю за рухом капіталу далеко не завжди означає фактичні обмеження  на капіталовкладення. У різних країнах  використовуються різноманітні способи  уникнення державного контролю. Зокрема, найпростіші механізми завищення імпортних чи заниження експортних цін.

Відмінності між  правовим і фактичним рівнями  мобільності капіталу несприятливо позначаються на можливості чіткого  визначення дійсного рівня фінансової інтеграції окремих країн.

Рівня інтеграції ринків капіталів різних держав залежить від співвідношення між обсягом  нагромаджень і обсягом інвестицій. Цей показник, розроблений М. Фельдстайном і Ч. Хоріока, використав П. Монтіель, який довів, що в більшості країн, що розвиваються, заощадження й інвестиції мають досить низький рівень кореляції. Це підтверджує той факт, що реальний рівень мобільності капіталу набагато вищий, ніж той, котрий можна визначити при аналізі правових обмежень на капіталопотоки.

Розглянемо  ефективність контролю за відтоком і над залученням капіталу. Встановлення контролю за відтоком капіталу — один із шляхів вирішення валютно-фінансової кризи. При оцінці ефективності такого контролю варто виділити:

- превентивний контроль, що встановлюється (чи посилюється), коли країна має хронічний дефіцит платіжного балансу, але не використовує девальвацію національної валюти;

- тимчасовий контроль, що вводиться в умовах економічної кризи.

Превентивний  контроль може мати різні форми, включаючи  оподаткування фондів, переведених за кордон, систему подвійних валютних курсів (нижчий курс для угод по капітальних рахунках), повну заборону на переказ капіталу за кордон. На думку деяких економістів, ці заходи допоможуть зменшити обсяг міжнародних валютних резервів, давши владі час, необхідний для виконання коригувальної політики.

Ця форма  контролю неефективна. Зіткнувшись  із можливістю кризи, приватний сектор знаходить шляхи виходу з-під  контролю на основі переміщуючи величезні  кошти за кордон. Більше того, наявність  контролю за відтоком капіталу призводить до зростання корупції, якщо інвестори намагаються перемістити свої кошти в податкові притулки (чи офшорні країни і території). Якщо застосовується контроль, то органи влади, як правило, не можуть реалізувати ефективну програму регулювання. Наявність чи жорсткість державного контролю над відтоком капіталу посилює макроекономічну нестабільність. Численні дослідження суті валютних криз у країнах, що розвиваються, показують, що приватний сектор знаходить шляхи в обході контролю за кілька місяців до девальвації національних валют. У майже 70 % випадків спостерігалося значне зростання відтоку капіталу після введення державного контролю як превентивного заходу.

Друга форма  контролю за відтоком капіталу — тимчасовий контроль. На думку П. Кругмана, зіткнувшись із кризою, країна може одержати переваги від введення контролю за відтоком капіталу. Країна в стані кризи може знизити відсоткові ставки і проводити політику стимулювання зростання. Тимчасовий контроль дасть країні додатковий час на реструктуризацію фінансового сектора. Після досягнення стабільності національної економіки контроль за відтоком капіталу має бути ліквідований.

Державний контроль за припливом капіталу. Після азіатської фінансової кризи спостерігалася активна  підтримка курсу на введення контролю за припливом капіталу з метою запобігання потенційним валютним кризам. Такий контроль покликаний захистити ринки від міжнародних спекуляцій, даючи їм проводити незалежну грошово-кредитну політику. Окремі країни застосовували контроль за припливом капіталу протягом останніх двох десятиліть. Наприклад, Бразилія, Колумбія, Чехія, Малайзія, Чилі. Як показав чилійський досвід, контроль над короткостроковими капіталами при одночасному залученні довгострокових інвестиційних ресурсів сприяв значному успіху в економічному розвитку [15, 81].

Контроль за припливом капіталу — один із шляхів вирішення кризової проблеми і захисту  національної економіки від нестабільності світових фінансових ринків. Якщо спекулятивний  капітал не вкладається в економіку, то він і не йде з неї.

Отже, уряду  будь-якої країни, яка захоче використати  чилійський досвід, варто порівняти  більші витрати капіталу (насамперед, малих і середніх компаній) з потенційними перевагами, зокрема зі зменшенням макроекономічної нестабільності.

Закордонні  капіталопотоки, головним чином короткострокові, можуть створити проблеми для приймаючої економіки внаслідок своєї нестабільності. За відсутності жорсткого фінансового  контролю над кредитуванням і  одержанням кредитів нерегульовані капіталопотоки можуть негативно вплинути на приплив довгострокових інвестицій.

Ослаблення  контролю за рухом міжнародних капіталів  здійснюється з метою завершення ринкових реформ. Це можливо тільки за умови створення

реальної системи  контролю за внутрішнім фінансовим ринком. Іноді контроль за припливом капіталу слід посилити. Проте довгострокові рішення, пов'язане зі стійким курсом стосовно потоків міжнародних капіталів, є важливим чинником для країн, які проводять політику стабілізації валютних курсів, встановлення системи банківського контролю.

Як вважають деякі закордонні економісти, ринки  що розвиваються (emerging markets), повинні  запроваджувати контроль за короткостроковими  капіталопотоками, щоб уникнути фінансової нестабільності. Разом з тим контроль за відтоком капіталу й насамперед кількісні обмеження на відтік виявилися неефективним заходом. Контроль використовувався як постійний інструмент державної політики, сприяв зростанню корупції й у більшості випадків не стимулював урегулювання кризової ситуації. Тимчасовий контроль — дієвий захід у кризовий період.

При розробці національної політики регулювання інвестиційних  потоків держава враховує їхній  можливий негативний вплив. На думку  закордонних аналітиків, варто виділити три моменти:

1) вкладення  іноземного капіталу у виробництво відбувається одноразово, а ви-ввезення прибутку — постійно. Це зумовлює вирівнювання обсягу раніше завезеного (у формі капіталовкладень) і вивезеного капіталу (у формі прибутку й доходів). Отже, відбувається «старіння» інвестицій. Однак далеко не завжди інвестор повністю вивозить отриманий прибуток. Щоб стимулювати реінвестування отриманого прибутку в приймаючій країні, необхідний стабільний і сприятливий інвестиційний клімат;

2) як відомо, капітал (іноземний чи національний) вкладається в галузі, що забезпечують найшвидшу і найбільш ефективну віддачу, що може призвести до диспропорційного розвитку національної економіки, якщо держава не буде регулювати напрями капіталопотоків. Вищесказане стосується також до екологічно брудних галузей виробництва, які переносяться з промислово розвинених країн у держави, що розвиваються, і в країни з перехідною економікою з порівняно м'якими стандартами захисту навколишнього середовища;

3) виділяють  і психологічний момент. Зокрема,  негативне ставлення приватнопідприємницького сектора, окремих громадян приймаючої країни до володіння іноземним капіталом прибутковими галузями, компаніями, впливом, який вони справляють на визначення стратегії розвитку тієї чи іншої галузі економіки та ін.

Будь-яка держава як інститут влади відіграє активну роль у розробці й реалізації політики залучення іноземних інвестицій з метою:

- сприяння економічному зростанню країни;

- забезпечення економічного суверенітету і/чи одержання максимально можливих економічних переваг.

Перша мета вимагає  збільшення частки іноземної власності  в статутному капіталі фірми і  контролю з боку закордонних власників, наприклад, у тих галузях, де залучення  капіталовкладень позитивно впливає  на зростання продуктивності праці  в приймаючій країні. Навпаки, друга мета вимагає вищої частки національної власності і збереження контролю над місцевими інвесторами.

Державна політика приймаючої країни стосовно іноземного капіталу передбачає:

- політику регулювання інвестицій з метою одержання максимуму прибутку на одиницю вкладеного капіталу. Наріжний камінь цієї політики — найбільш ефективна віддача від вкладеного іноземного капіталу;

- політику стимулювання для залучення максимально можливого обсягу капіталу. Тут важливіше забезпечити потенційно найбільший приплив інвестицій, а не їхня ефективність.

Як правило, держава як інститут влади паралельно проводить політику в обох напрямах: і політику регулювання, і політику стимулювання іноземних капіталів. Але перевага надається одному із цих напрямів залежно від рівня економічного розвитку країни і лобіювання урядом інтересів відповідних груп населення [14, 109].

Уряд кожної держави вибирає національну інвестиційну стратегію, що відповідає поставленій меті і пріоритетам економічного розвитку. Але можна визначити таку закономірність, що склалася наприкінці 80-х pp. у промислово розвинених країнах: чим вищий рівень економічного розвитку держави, тим вільніший допуск ПІІ. Навпаки, у країнах, що розвиваються, тенденція зворотна. При цьому в більш економічно розвинених державах превалює політика регулювання, коли держава підтримує національні компанії, забезпечуючи їм умови для більшої конкурентноздатності на внутрішніх ринках. У найменш розвинених країнах діє політика стимулювання іноземних інвестицій, спрямована на сприяння максимально можливе залучення капіталу. Однак через нестабільний і несприятливий інвестиційний клімат, підвищений рівень ризику приватні інвестиції практично не вкладаються в економіку цих держав.

Державна політика регулювання іноземних інвестицій проводиться стосовно закордонної  власності, у податковій і митно-тарифній сферах, у валютній і ціновій сферах і т.д. На практиці вона реалізується за допомогою різного роду заходів. Однією із загальноприйнятих класифікацій заходів державної політики є класифікація, розроблена ОЕСР, що включає в себе п'ять груп заходів. Найбільш динамічними вважаються заходи торгової політики завдяки лібералізації в рамках багатосторонніх торгових переговорів у ГАТТ/ВТО. Саме ці заходи найбільше впливають на обсяг і напрями капіталопотоків.