Аналіз проблем інвестиційної сфери в Україні

– грошово-кредитна політика;

– амортизаційна  політика;

– регулювання  фондового ринку;

– інноваційна  політика;

– політика заохочення іноземних інвестицій;

– інші непрямі  форми державного регулювання інвестиційної діяльності.

Органами державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні є: Кабінет Міністрів  України, Державне агентство з інвестицій та інновацій, Національне агентство  з іноземних інвестицій та розвитку, Міністерство економіки України, Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку та низка галузевих міністерств і відомств [5,153].

На сьогодні Україною вже зроблено певні позитивні  кроки на шляху до підвищення інвестиційної  привабливості країни. Зокрема, створено правове поле для здійснення інвестиційної діяльності. Дана сфера регулюється Законами України: «Про інвестиційну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження», тощо, якими передбачено:

– державна гарантія захисту інвестицій, незалежно від  форм власності;

– відшкодування  збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або не належного виконання державними органами України чи посадовими особами передбачених законодавством обов`язків щодо іноземного інвестора;

– повернення інвестиції іноземному інвестору в натуральній  формі або у валюті інвестування без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі в разі припинення інвестиційної діяльності;

– застосування національного режиму валютного  регулювання та справляння податків на території України до суб`єктів  підприємницької діяльності або інших юридичних осіб, створених за участю іноземних інвестицій, незалежно від форм та часу їх внесення.

Необхідно зазначити, що інвестиційна діяльність в Україні  відбувається у складних умовах, пов’язаних як із світовою фінансовою кризою, так і з певною низкою внутрішніх чинників. Враховуючи те, що залученню в інвестиційну сферу приватного національного та іноземного капіталу стримує, окрім суто економічних причин, у час кризи, політична нестабільність, недосконалість відповідного законодавства, податковий тиск на бізнес, вузькість внутрішнього ринку, інфляція, нерозвиненість виробничої та соціальної інфраструктури, недостатнє інформаційне забезпечення та низький рівень захисту інвесторів, відсутність чіткої інвестиційної політики з відповідними механізмами реалізації на державному та місцевому рівнях, нестача стимулів і механізмів для залучення інвестицій, а також сповільнення інвестиційної активності у світі. Для України надзвичайно важливим є застосування радикальних заходів щодо збереження привабливості української економіки для інвесторів, підтримки інвестиційної діяльності, надходження та дієвого захисту інвестицій у період кризи. Саме тому Державні органи України розробили та реалізовують комплекс заходів з протидії і подолання наслідків світової фінансово-економічної кризи, які відображені в урядовій програмі «Подолання впливу світової фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток», яка орієнтована на вирішення двох завдань: по-перше, мінімізувати негативні наслідки від світової кризи, по-друге, забезпечити вихід на траєкторію стабільного соціально-економічного розвитку в посткризовий період 2010-2012 рр. Зокрема на посткризовий період визначено, що завданням Уряду є зменшення відпливу капіталу, сприяння підвищенню рівня капіталізації національних заощаджень та обсягів прямих іноземних інвестицій в Україну, створення передумов зростання інвестицій [4, с. 248-249].

На середньо- та довготермінову перспективу Уряд розробив Стратегію національної модернізації до 2020 р. Основні напрями якої побудовано так, щоб дати відповідь на кожний виклик, що стоїть перед Україною, серед яких нестабільність світової економіки загалом та окремих її складових, на тлі посилення конкуренції у напрямі залучення стратегічних інвестицій (фінансових, людських, енергетичних, продовольчих). Сьогодні національні економіки змагаються за інвестиції, шляхом створення привабливого інвестиційного клімату, найсприятливішого середовища для інвесторів, вирівнюючи розвиток регіонів та рівень життя, створення міжнародного іміджу країни як такої, що надає інвестору кращі, ніж інші країни, можливості, для України важливим на сьогодні є науково обґрунтоване визначення пріоритетних напрямів інвестування. Держава повинна визначити перспективні напрямки та об’єкти інвестування, які відповідали б державним інтересам, сприяли б швидкому подоланню економічної кризи і досягненню стабілізації та максимально спрямовували б інвестиційні ресурси на їхній розвиток. Органам регіональної влади необхідно розробити основні напрямки інвестиційної політики щодо залучення коштів під перспективні інвестиційні проекти, визначити основні пріоритети інвестування, сприяти формуванню привабливого для інвестора іміджу території. У сучасних умовах розраховувати тільки на іноземні інвестиції в економічному розвитку не варто, головне сьогодні це пошук власних ресурсів, відкриття яких дасть змогу покращити стан вітчизняної економіки. Тому потрібно створювати сприятливий інвестиційний клімат не тільки для іноземних інвесторів, але й для вітчизняних. Надаючи підприємствам з іноземними інвестиціями податкові пільги, треба надавати такі ж пільги українським підприємствам, які зайняті в аналогічних сферах діяльності і є пріоритетними у розвитку економіки України, мають стратегічне значення, надавати їм державну підтримку. І тут потрібні не тільки державні вливання, але і створення необхідної інфраструктури та юридичного забезпечення.

На сьогодні в Україні, крім зовнішніх інвесторів, є і власні внутрішні потенційні інвестори. Однак для ширшого  залучення внутрішніх інвестицій необхідні механізми, які б сприяли залученню тіньових капіталів. Вирішення цієї проблеми потребує розроблення державних програм. Пріоритетними можна визнати ті напрямки інвестування, які спроможні в порівняно короткий термін забезпечити відчутні зрушення в економіці країни [2, 141].

Такими невідкладними  завданнями можна вважати ті, що забезпечують приріст обсягів виробництва  високоякісної конкурентоспроможної продукції в країні. Для ширшого  залучення як іноземних, так і  внутрішніх інвесторів у регіоні, повинні розроблятися спеціальні стратегії залучення іноземних інвестицій у регіони країни.

Перебіг інвестиційного процесу в Україні засвідчує  значні перепади у залученні інвестицій в основний капітал.

Динаміка обсягу інвестицій в основний капітал у фактичній вартості упродовж 2006-2010 роках була така: 125253,7 млн. грн. у 2006 р. (у відсотках до попереднього року 119,0); 188486,1 млн. грн. у 2007 р. (129,8 %); 233081,0 млн. грн. у 2008 р. (97,4 %); 151776,8 млн. грн. у 2009 р. (58,5 %); 49056,0 млн. грн. у І півріччі 2010 р. (92,6 % до відповідного періоду попереднього року) [6, 11].

Динаміка прямих іноземних інвестицій за 2003-2010 роках  характеризується такими показниками  в 2003 р. – 6794,4 млн. дол. США (приріст становив 24,2 % порівняно з попереднім роком); 2004 р. – 9047,0 млн. дол. США (33,2 %); 2005 р. – 16890,0 млн. дол. США (86,7 %); 2006 р. – 21607,3 млн. дол. США (27,9 %); 2007 р. – 29542,7 млн. дол. США (36,7 %); 2008 р. – 35616,4 млн. дол. США (20,6 %); 2009 р. – 40026,8 млн. дол. США (12,4 %) січень-вересень 2010 р. – 42511,9 млн. дол. США (10,2% до відповідного періоду попереднього року). Приріст прямих інвестицій за січень-вересень 2010 року склав 2546,7 млн. дол. США (торік – 2972,1 млн. дол.) [6, 12].

Найбільші країни-інвестори  на 1 січня 2011 року Кіпр – 9579,1 млн. дол. (22,5%), Німеччина – 7005,7 млн. дол. (16,5%), Нідерланди – 4082,7 млн. дол. (9,6%), Російська Федерація – 2956,3 млн. дол. (7,0%).

Для створення  сприятливого інвестиційного клімату  держава використовує різноманітні типи регулювань: податкове, фінансово-кредитне, антимонопольне тощо. Покращення якості регулювань дасть змогу реалізувати потенційні можливості суб’єктів економічної діяльності, спрямованих на отримання прибутку від своєї діяльності, а відтак наповнення бюджету та створення робочих місць у регіоні.

Таким чином, створення  відповідно до ринкових засад механізму  взаємодії інвестора й органів  державної влади в управлінні інвестиційним процесом та лібералізації  економіки дасть змогу залучити якомога більше інвестиційних ресурсів в економіку країни.

Міжнародний досвід інвестування свідчить, що ті з країн, кому вдалося залучити в країну значні обсяги інвестицій, успішно та швидко долають завдання ринкового реформування національних економік, досягають значних  темпів соціально-економічного розвитку

2.2 Співвідношення між інвестиційною політикою і зовнішньоторговельною політикою держави

Інвестиційна  політика здійснюється в рамках національної зовнішньоекономічної стратегії. Її специфіка  залежить як від змісту і цілей переважного напряму зовнішньоторговельної політики — імпортної чи експортної політики, — так і від співвідношення між тенденціями зовнішньоторговельної політики — між протекціонізмом і лібералізацією.

Зміст зовнішньоторговельної  політики відображається в пакеті державних обмежень стосовно ПІІ (частка закордонної власності, вільний доступ на ринок приймаючої країни, вимога експорту частини виробленої продукції, встановлення квоти використання місцевої робочої сили та ін.), а також на формах стимулювання експорту продукції, виробленої на підприємствах із закордонним капіталом, і одержання переваг для національних факторів виробництва.

Політика імпортозаміщення. У рамках політики імпортозаміщення наголошується на захисті нових  чи слаборозвинених галузей промисловості. ТНК сприяють реалізації цієї політики на основі надання місцевим фірмам нової технології, ноу-хау, управлінського досвіду. Одночасно в зовнішньоторговельній сфері держава встановлює високі митні бар'єри, здійснює жорсткий контроль і вводить обмеження на допуск ПІІ.

Державний контроль включає ліцензування допуску іноземних  інвестицій з метою обмеження  кількості закордонних фірм у  національній економіці і зменшення  кількості інвестиційних проектів з іноземною участю, включаючи  передачу технології, необхідної приймаючій країні. Часто використовується поняття пріоритетної галузі, щоб визначити важливість потенційного інвестиційного проекту для одержання технології і нових товарів. Багато приймаючих країн не просто аналізують інвестиційні проекти з погляду обсягу вкладених інвестицій, використання місцевої робочої сили, сприяння економічному розвитку відсталих регіонів, але й активно відбирають проекти, що принесуть національній економіці реальну економічну користь.

Приймаюча країна може встановлювати вимоги щодо частки місцевих компонентів у вартості продукції, виробленої на підприємствах з іноземними інвестиціями, щоб збільшити шанс одержання закордонних технологій, ноу-хау й інших економічних переваг для місцевих виробництв. Встановлення частки місцевого компонента включає вимогу відсоткової частки закордонної власності при створенні спільних підприємств. У ряді випадків це обмежує до мінімуму частку іноземної участі, що дає змогу місцевим акціонерам отримати право контролю над спільними підприємствами й успішно захищати національні інтереси. На початковій стадії реалізації проекту частка закордонної власності не обмежується, але по закінченні визначеного періоду частина власності іноземного інвестора повинна перейти до місцевого власника. Такий підхід дає змогу іноземному інвестору здійснювати повний контроль над інвестиційним проектом, але тільки на стадії його становлення [14, с. 104].

Політика стимулювання експорту. Інвестиційний режим у рамках політики стимулювання експорту має  іншу мету і засоби регулювання. ПП розглядаються як джерело стимулювання експорту з використанням місцевої робочої сили і, можливо, природних ресурсів. Таку зовнішньоекономічну політику проводять країни, що володіють надлишком трудових ресурсів, а ПП переважно вкладаються в трудомісткі галузі. Стосовно інвестиційних проектів із закордонним капіталом, спрямованих на стимулювання експорту, використовується система державного ліцензування. Держава може пропонувати податкові стимули для фірм, які розширюють експорт (що не потрібно для компаній із закордонною участю, орієнтованих на внутрішній ринок), у т. ч. податкові канікули, субсидовані ставки орендної плати за землю, нежитлові приміщення, субсидування заробітної плати і підготовки кадрів, безмитний імпорт машин, устаткування, сировини, необхідних для налагодження експортного виробництва.

У ряді випадків можуть висуватися вимоги стосовно частки місцевого компонента, тобто купівлі ТНК проміжної  продукції і запасних частин у  місцевих постачальників. Подібне регулювання  має на меті:

- по-перше, сприяти розвитку національного виробництва з урахуванням потенційного розширення передачі закордонної технології;

- по-друге, підвищити прибуток місцевих виробників.

Країни, що відрізняються  більш жорстким регулюванням іноземних  капіталопотоків, створюють експортно-виробничі зони (ЕВЗ) чи зони вільної торгівлі, що пропонують найбільш пільговий режим для компаній, у т.ч. знижені податкові ставки, безмитний ввіз устаткування й сировини. Але одночасно вимагають експорту всієї виробленої продукції. У цілому далеко не всі приймаючі країни висувають вимоги щодо місцевого компонента стосовно компаній, що функціонують в ЕВЗ, щоб зберегти їхню привабливість для іноземних інвесторів. ЕВЗ є винятком із загальноекономічного режиму, що діє в приймаючій країні. їхній сукупний внесок в економічний розвиток приймаючої держави обмежений.

Інвестиційний режим в умовах політики стимулювання експорту є більш успішним у порівнянні з імпортозаміщенням. Як правило, ПІІ  мають помітну експортну спрямованість  і значно менше зацікавлені у  вирішенні проблеми насичення внутрішніх ринків. Експортні продажі більш ефективні на відміну від реалізації товарів на внутрішньому ринку приймаючої країни. Більше того, ПІІ з експортною спрямованістю меншою мірою підпадають під регулювання.

Збільшення  обсягу закордонних капіталовкладень за умови проведення політики стимулювання експорту можна пояснити дією тих же факторів, що сприяють швидкому формуванню національного капіталу [14, с. 106].

Розширення  зовнішньоекономічних зв'язків приймаючої держави дає переваги як національним фірмам, так і їхнім закордонним  філіям і дочірнім компаніям. Проте вимоги стосовно використання місцевого компонента не можна вважати обґрунтованими. Ці обмеження еквівалентні миту, стягнутому з імпортних товарів. Вони збільшують виробничі витрати закордонних фірм і знижують можливість використання міжнародних джерел.

Зростання витрат виробництва скорочує обсяг виробництва, а, відтак, і рівень попиту на місцеві  компоненти й запасні частини. Очікувані  переваги від зміцнення зв'язків  між національними й закордонними фірмами шляхом регулювання норми місцевого компонента не матеріалізуються. ТНК можуть вибрати інший варіант — стимулювати капіталовкладення закордонних виробників в економіку приймаючої країни і не підтримувати національних постачальників аналогічної продукції. Зрештою, саме можливості постачання, а не регулювання норми місцевого компонента дає змогу визначити, наскільки важливою є роль національного джерела постачання, і необхідний час, щоб вирішити цю проблему.