Литература Средневековья

59. Специфіка жанру біографії трубадурів

Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів (Бернарт де Вентадорн), труверів і міннезінгерів (Вальтер фон дер Фогельвейде), а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах).

60. Міська література пізнього Середньовіччя. Витоки її формування.

Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон. Була антифеодальна і антицерковна. Міські поети оспівували працьовитість, практичну кмітливість, хитромудрість і лукавство ремісників і торговців.    Найбільш популярним жанром міської літератури була віршована новела, байка чи жарт. Поширеними літературними жанрами стали віршовані новели, байки, жарти (фабліо у Франції, шванки у Німеччині). їм властиві сатира, сарказм, яскрава образність. У них засуджувалася ненаситність духовенства, безплідність схоластичної премудрості, невігластво феодалів, що стояли на шляху тверезого і практичного погляду на світ, який формувався у міських жителів. Фабліо та шванки створили новий тип героя, що може знайти вихід із будь-якої ситуації, дякуючи природному розуму та здібностям. Усім названим жанрам були притаманні реалістичні риси, сатиричної загостреності, трохи грубуватий гумор. Вони висміювали грубість і неуцтво феодалів, їх жадібність і віроломство. Широкого поширення набув ще один твір середньовічної літератури - «Роман про троянду», який складається з двох різнорідних і різночасних частин. У першій частині в ньому у вигляді дійових осіб виступають різні людські якості: розум, лицемірство. Друга частина роману носить сатиричний характер і рішуче обрушується на федально-церковні порядки, стверджуючи необхідність загальної рівності. Улюбленим фольклорним жанром став міський сатиричний епос. У його основі були казки, що зародилися у період раннього Середньовіччя. Досить поширеним був «Роман про Лиса», у якому винахідливий та сміливий лис Ренар (образ розумного та практичного городянина) перемагає тупого та кровожерного Вовка Ізенгрі-на, сильного та дурного ведмедя Брена. Це образи лицаря та феодала. Роман з´явився у Франції, він був перекладений німецькою, англійською, італійською та іншими мовами. На сюжети «Романа про Лиса» створювалися скульптурні зображення в соборах Отена, Бурже та ін. Іншим напрямком міської культури Середньовіччя було карнавально - сміхове театральне мистецтво. Сміхова культура панувала в карнавалі, у творчості народних бродячих акторів, жонглерів, акробатів, співаків. Особливим проявом народної культури періоду Середньовіччя, синтезом обрядово-видовищних форм став карнавал — масове народне гуляння з вуличною процесією, маскарадом і розвагами. Носіями карнавального свята були мандрівні актори — гістріони. У Франції їх називали жонглерами, у Німеччині — шпільманами, в Іспанії — хугларами. Вони були носіями художнього слова для неосвічених людей, провідниками колективної пам´яті народу. Сміховий початок в народній культурі не могло знайти відгуків у церковно-феодальної культури, яка протиставила йому «святу скорботу». Церква вчила, що сміх і веселощі розтліває душу і притаманне лише нечисту силу. В очах церковників скоморохи служили бісовій славі. : Сміхова культура (легалізація сміху поза канонами; виконання святів дурнів; Апологія – твір на захист свята дурнів, блазнування хоч раз на рік; мова близька до народної говірки – дидактизм – повчання). Тваринний епос (поеми сатиричного або алегоричного епосу; роман про Лиса – поема із 30 епізодів; єдність не сюжетна, бачимо лише маски, головний конфлікт незавершений). Алегоричний епос.

61-62. Поезія вагантів та голіардів. Основні представники та жанри. Теми та образи.

Ваганти..голіарди. Суть одна – бродячий музикант, актор. «Бродячі люди» у Середні століття (XI-XIV століття) у Західній Європі, здатні до творчості і до виконання пісень або, рідше, прозових творів. У широкому вжитку слова в поняття вагантів увійдуть такі соціально різнорідні і невизначені групи, як французькі жонглери, німецькі шпільмани, англійські менестрелі і т. д. Проте зазвичай слово вагант вживається в більш вузькому сенсі для позначення бродячих поетів, які користувалися в своїй творчості виключно, або в усякому разі переважно, латинською мовою - міжнародною прошарковою мовою духовенства. Основним жанром літератури вагантів була поезія латинською мовою.Теми поезії вагантів різноманітні. У ній представлено як релігійний напрямок - духовні пісні, так і світську: вони писали про студентське життя, науці, любові, про соціальний устрій суспільства, обурюючись його несправедливістю, складали сатири на духовних і світських володарів.Першими вагантами і були клірики, що жили поза свого приходу або взагалі не займатися певною церковної посади; з часом вагант стали поповнюватися шкільними студентськими товариствами, переходили з одного університету до іншого. Лише пізніше - вже в епоху ослаблення власне поезії вагантів - в цю групу починають вливатися представники інших прошарків, зокрема, міського. Вплив античної поезії позначається не тільки в міфологічних аксесуарах (Венера, амур, Купідони, іноді навіть німфи і сатири), якими ваганти любили прикрашати свої твори, і в іменах дійових осіб (Флора, Філліда і т. п.), але і в концепції любові і образі коханої, зовсім позбавлених настільки типових для куртуазною лірики ремінісценцій феодальних відносин (куртуазні служіння дамі) і пройнятих чисто земної радістю плотського насолоди; характерно, що опис голого тіла (цікава мотивування в одній з пісень - підглянуті купання) більш властиве вагантской поезії, ніж ліриці трубадурів і мінезингерів. Творчість В. анонімно, однак все-таки відомі деякі автори: Готьє з Лілля - він же Вальтер Шатільонскій (друга половина XII ст.); Примас Орлеанський (поч. XII ст.); Німецький В., відомий під своїм прізвиськом «Архіпііти» ( друга половина XII ст.), та ін.

63. Місто як особливий простір. Жанрова характеристика (фабльо, тваринний, алегоричний епос).

Фабльо́ (від лат. fabella – невелике оповідання) – старофранцузький жанр оповідання у віршах. Фабліо мало в середньому близько триста рядків, поєднаних парним римуванням. Сюжети були переважно фривольні, еротичні, аж до непристойного, але багаті на жарти, іронію, сатиру. Часто зображалися пікантні пригоди лицарів, священиків, простих городян та селян, проте без серйозної соціальної критики. Фабліо виникли як пародійні твори, напротивагу “серйозним” лицарським романам та епосам. У фабліо вживалися індоєвропейські казкові мотиви, але також і арабські, через посередництво хрестоносців та арабської Іспанії. Типові сюжети фабліо: жіноча невірність, життя повій та звідниць, недостойна поведінка ченців та священиків. Типовими є образи спритного селянина, обманутого ревнивого чоловіка, бродячого ченця, часом трапляються й образи міщан, іноді лицарів, навіть апостолів й самого бога. Проте жартівливий, часом зухвалий тон залишається незмінним. Особливою рисою фабліо є наявність висновку-моралі у вигляді приповідки чи просто дотепного зауваження. Саме особлива гумористичність й фривольність відрізняє фабліо від інших споріднених жанрів СВ літератури. Одночасно з фабліо і шванками в міській літературі виникають твори великого епічного жанру - поеми, які, на відміну від героїчного та рицарського епосу, мають сатиричний та алегоричний характер. Так званий тваринний епос складався на основі байок і казок, що здавна існували в народів світу. Найвизначнішим твором цього жанру є обширна французька поема «Роман про Лиса», формування якої почалося з другої половини XII ст. і закінчилося в середині XIII ст. До «Роману про Лиса» входить близько ЗО епізодів, в яких у формі алегорій і в стилі міської літератури створена гумористична та сатирична картина феодальної дійсності. Поширеним жанром міської літератури є алегоричні поеми. Жанр цей виник у Франції. Найбільш значним твором французької алегоричної поезії є «Роман про Троянду», що складається з двох частин. Першу частину написав близько 1230 р. Гільйом де Лорріс. Це любовна алегорія, витримана в куртуазних тонах. Двадцятирічному поетові сниться, що він потрапляє у сад, де панує Насолода, і палко закохується в красуню Троянду. Зірвати Троянду, тобто домогтися взаємності, юному поетові допомагають Привіт, Великодушність, Співчуття. Але проти них виступають Відмова, Сором, Лихослів'я, Заздрість, Страх, Святенництво та ін. Прибічники юнака зазнають поразки, і він прокидається у розпачі. Більш значною за змістом є друга частина, написана через 40 років ученим городянином Жаном де Меном. Він продовжив любовну сюжетну лінію першої частини, але в іншому тоні - як дидактик і сатирик. Жан де Мен висміює куртуазну концепцію кохання, критично ставиться до поведінки жінок, вважає їх легковажними (що взагалі характерно для бюргерської літератури). Але головним у цій частині є те, що автор ставить ряд питань соціального, філософського й морально-етичного плану. За допомогою образів Розуму і Природи він виражає своє ставлення до людей, природи, суспільства.

64-65. Фабльо. Шванки.

Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике віршоване оповідання комічного або сатиричного змісту. У Франції воно називалося фабліо (лат. fabula - байка), у Німеччині - шванк (нім. Schwank - жарт). Це жанр народного походження. Протягом століть у народі були популярними веселі розважальні оповідки, побрехеньки, притчі, які в період розквіту міст зазнали літературної обробки. Збереглося близько 150 фабліо, приблизно 60 з них належить 30 авторам, інші - анонімні. Серед творців фабліо є представники різних станів (в тому числі високопоставлені особи рицарського звання), але здебільшого це жонглери та декласовані клірики.Фабльо - жанр провінційного походження, особливо поширений на північному заході Франції, у Пікардії. Фабліо відбивають головним чином світогляд і смаки городян, але поширені вони і серед селян, духовенства, дворян. Мова фабліо приправлена грубуватим гумором і гострим жартом. Тематика фабліо різноманітна. Є фабліо розважального змісту, які повинні викликати сміх безглуздо-комічною ситуацією. Але в основному це твори повчального змісту, мета яких не тільки розважати, а й виховувати. Багато фабліо мають соціальне забарвлення - в них прославляється проста людина, її кмітливість, розум, вміння постояти за себе. У комічному світлі зображені зарозумілість рицарів, лицемірство духовенства. Тривала популярність фабліо пояснюється наявністю в них і так званих вічних тем: їхні автори висміюють заздрість, забобони, неуцтво і, особливо, скупість (жонглери залежали від «милостей» покровителів, тому ця риса була для них особливо нестерпною). Частина фабліо має антифеміністичне забарвлення: в них розповідається про «хитрощі та віроломство» жінок, які, мовляв, охоче зраджують своїх чоловіків. Очевидно, це зумовлено впливом клерикальної літератури, яка протягом століть повчала, що жінка - гріховне створіння. Автори фабліо явно висміюють релігійну мораль, показують, що духовенство проповідує її заповіді, але само в них не вірить і порушує їх. Таким чином, фабліо мають антиклерикальну спрямованість. Об'єктивно література ця підривала підвалини релігійного аскетизму та моралі. Автором популярних фабліо був відомий жонглер Рютбеф. Вогонь своєї сатири він зосередив на духовенстві. У відомому фабліо «Заповіт осла» розповідається про священика, котрий поховав свого улюбленого осла на християнському цвинтарі. Коли його викликав для пояснення єпископ, кюре не розгубився і швидко поклав на стіл 20 екю, які нібито осел заповів богові «на поминання своєї душі». Єпископ зі словами «Бог простить його» вхопив гроші. Автора потішає винахідливість кюре, але свій твір він закінчує сповненим іронії висновком: «Ви бачите, як з допомогою грошей цей осел став християнином. Немає такого злочину, за який не можна було уникнути кари з допомогою повного гаманця». Аналогічним жанром у Німеччині були шванки. Виник в Німеччині на початку XIII століття. Визнаний майстер цього жанру - бродячий поет Штрікер (XIII ст.). У циклі веселих шванків «Піп Аміс» (бл. 1230) представлені строкаті деталі німецької дійсності XIII століття, у центрі оповідей стоїть фігура спритного попа, що отримує для себе користь з будь-якої ситуації. Сюжети фабліо та шванків протягом століть приваблювали багатьох авторів: Боккаччо, Мольєра, Бальзака, Шарля де Костера, Ромена Роллана, Анатоля Франса та ін. У сучасній Франції знову зріс інтерес до цих народних оповідань, що зумовило появу цілого ряду нових досліджень. экзампла жанр средневековой латин. лит-ры с ЯРКОВЫРАЖЕННОЙ ДИДАКТИЧЕСКОЙ ФУНКЦИЕЙ. а именно она и присуща многим фабльо. не зря ведь мы говорим что это малий жанр миського ДИДАКТИЧНОГО лит-ры

66. Місце тваринного епосу в системі жанрів міської літератури.

67. «Роман про лиса» як найхарактерніший взірець тваринного епосу.

Тваринний епос. Одночасно з фабліо і шванками в міській літературі виникають твори великого епічного жанру - поеми, які, на відміну від героїчного та рицарського епосу, мають сатиричний та алегоричний характер. Так званий тваринний епос складався на основі байок і казок, що здавна існували в народів світу.

Найвизначнішим твором цього жанру є обширна французька поема «Роман про Лиса», або «Роман про Ренара», формування якої почалося з другої половини XII ст. і закінчилося в середині XIII ст. До «Роману про Лиса» входить близько 30 епізодів, в яких у формі алегорій і в стилі міської літератури створена гумористична та сатирична картина феодальної дійсності. Світ звірів улаштований на зразок ієрархічного феодального суспільства. На чолі держави стоїть цар звірів лев Нобль, навколо нього - придворні та піддані: самовпевнений тугодум ведмідь Брьон (знатний феодал) та підступний хижак леопард (міністр короля); осел Бодуен (придворний проповідник), верблюд (папський легат), баран (зубожілий дворянин). Простий люд представляють дрібні тварини та птахи: півень, курка, заєць, кіт, слимак, синиця, ворон та ін., які в усьому залежать від примх верхівки. Основний сюжетний стержень «Роману», до якого додавались усе нові відгалуження,- це розповідь про люту ворожнечу між лисом Ренаром та вовком Ізенгрімом, які напевно належать до рицарського стану. Ця ворожнеча виникла давно, ще в той час, коли Лис почав залицятися до Вовчиці. Хитрий Лис постійно знущається з тупуватого і жадібного Вовка: він то заманює «дорогого кума» в монастирську криницю і з ним розправляються монахи, то умовляє Вовка ловити рибу в прорубі хвостом - хвіст примерзає, і Вовка б'ють селяни. Вовк змушений скаржитися Ноблю, але у Лиса немало друзів при дворі, які захищають його. Та й сам Лев не забув випадку, коли Лис догодив йому. Одного разу Лев, Вовк та Лис відправилися на полювання і зустріли бика, корову і теля. Лев запропонував Вовкові розділити здобич. Той бика і корову віддав королю і королеві, а теля взяв собі. Король не погодився з таким рішенням і запропонував тепер Лису зробити розподіл, і Лис присудив теля принцу. На запитання Лева, де він навчився ділити так «справедливо», Лис сказав, багатозначно поглядаючи на Лева: «Досвід, ваша величність, премудрий досвід». Одначе король змушений судити Лиса, від його витівок терплять не тільки Вовк, а й інші піддані. Відбувається «божий суд» - бій Вовка і Лиса. Вовк перемагає, і Лиса хочуть повісити. Але монахи випросили віддати Лиса у монастир на покаяння. Тут він полонив усіх своєю святістю поведінки вдень, а вночі крав курей. Та навіть коли його викрили, Лисові все ж удається уникнути покарання і знову здобути ласку короля, пообіцявши Леву вилікувати його від усіх хвороб за допомогою вовчої шкіри.Вважається, що у створенні поеми брало участь не менше десяти авторів. Це, звичайно, позначилося на її змісті та стилі. Ставлення авторів до Лиса двояке. Симпатії авторів на його боці, коли він вступає у боротьбу з високопоставленими хижаками, зокрема коли Лис спритно обдурює короля і королеву. Але якщо Лис нападає на залежних і слабких (курку, зайця, кота, слимака та ін.), то нерідко і йому самому дістається - простий люд також уміє за себе постояти. Якщо перші частини роману є скоріше веселою пародією на людське суспільство взагалі, то приблизно з середини твору поступово посилюються викривально-сатиричні тенденції, спрямовані проти феодально-клерикальних кіл. Поема відображає інтереси молодого третього стану, який вже через літературу викриває феодальне свавілля і соціальну нерівність.«Роман про Лиса» викликав ряд нових варіантів та наслідувань не тільки у Франції, айв інших країнах. Так, викликає інтерес фламандська поема «Коронування Лиса» (близько 1270 p.), в якій у сатиричних тонах йдеться не тільки про королівську владу, а й про лицемірність церковної верхівки: сам папа заздрить Лисовому вмінню перетворювати барана у священика, а негідника в єпископа. У Німеччині в XV ст. постає аналогічний епос - «Рейнеке-Лис». Тваринний епос викликає інтерес і в наступні віки. Гете на основі «Рейнеке-Лиса» написав свій однойменний твір. Сюжети німецького тваринного епосу використав Іван Франко у своєму сатиричному творі «Лис Микита».

68. «Роман про лиса». Його витоки.

Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах. Одним з жанрів міської літ є тваринний епос, цикли пов'язаних між собою оповідань, часто у формі довгих епічних поем, персонажами яких виступають тварини. Хоча і в тваринному епосі, і в байках звірі думають і діють як людські істоти, між цими жанрами є важливі відмінності. Байка використовує образи звірів, щоб подати читачеві уроки моралі. Мета тваринного епосу - представити в сатиричному вигляді суспільство та людські безглуздя. Походження тварини епосу в точності не з'ясовано, але всі дослідники сходяться на тому, що в 12-13 ст. цей жанр процвітав. Головним героєм центрального епічного циклу був Лис Ренар - хитрун, що став символом переможного зла. Майже всі версії історії Ренара виникли в Нідерландах, Північній Франції та Західної Німеччини. По всій видимості, в основі сюжету лежать казки про тварин. В західноєвропейській літературі цей сюжет вперше був використаний Павлом Дияконом в короткій латинській поемі ок. 820. Очевидно, протягом наступних двох століть сюжет інтенсивно розроблявся, що дозволило Майстра Нірварду Гентського скласти близько 1150 свого Ізенгріма - може, взагалі кращий зразок тваринного епосу. Ця книга, що відрізняється продуманістю композиції і написана латинськими гекзаметрами, включає велику кількість епізодів в дусі класичного епосу. Початком служить розповідь про зустріч Лисиця і Вовка, коли Вовк у перший і єдиний раз перехитрив свого супротивника.Перші версії тваринного епосу на західноєвропейських мовах датуються 1170-1180-ми роками. Від книги Генріха Гліхезера Рейнхард Лис відомої також під назвою Ізенгрім в біді, дійшли тільки фрагменти, але зате збереглася перероблена версія, що датується приблизно 1320. Її сюжет явно сходить до ранніх варіантів найбільш версії знаменитої французької версії -- Романа про Лісі , що представляє собою поему в 30 000 рядків, первісна редакція якої датується приблизно 1175. Існує безліч різних «гілок» цієї поеми, в сукупності дають повну картину Ренара життя від народження до смерті. У Нідерландах якийсь автор, відомий тільки по імені Віллем, написав цілу серію книг про Лісі, мають загальне ядро і висхідних до твору 13 в. на среднеголландском мовою. Головний пафос цих книг полягає в тому, що Ренар, незважаючи на свою повну аморальність, перемагає, граючи на чужих слабості та пороки. Коли в 1479 в г.Гоуда (Нідерланди) вийшло в світ чергове перевидання Романа про Лісі, англійська друкар Вільям Кекстон перевів його на англійську мову і в 1481 опублікував під назвою Історія про Лісі Ренар після чого епос став відомий в Англії. Так, Оповідання монастирського капелана з Кентерберійських оповідань Дж. Чосера являє собою блискучу переробку епізоду з Ренар і півнем Шантеклер. У Новий час модернізовані версії циклу про Ренар з'явилися майже в усіх західноєвропейських країнах.