Литература Средневековья

Автор: Пользователь скрыл имя, 18 Марта 2012 в 11:16, доклад

Описание работы

Середньові́чна літерату́ра — це період в історії світової літератури, що розпочинається в надрах пізньої античності (4-5 століття), а завершується у 15 столітті. Першими ознаками середньовічної літератури стали поява християнських євангелій (1 століття), релігійних гімнів Амвросія Медіоланського, творів Августина Блаженного («Сповідь», 400 рік; «Про град Божий», 410—428 роки), переклад Біблії латинською мовою, здійснений Єронімом (до 410 року).

Работа содержит 1 файл

Література_Середньовіччя._Іспит.doc

— 583.50 Кб (Скачать)

Формально-хронологічно життя і творчість Августина, як і багатьох інших вчителів Церкви, лежить за кордонами Середньовіччя, в межах пізньоримських цивілізації. Але по суті, святоотецьких писемність - справжній витік середньовічної культури.

 

28. Витлумачення проблеми часу та памяті у «Сповіді» А.Августина

Августин вважає, що Бог створив світ з нічого, тобто Він створив не тільки порядок і пристрій в світі, але і саму субстанцію (першо-матерію). Бог створив і час, що не існувало до творця. Сам Бог знаходиться поза часом. Він має тільки “сьогодні”. “Сьогодні” Бога – це вічність.

Починаючи свої роздуми про час, Августин відзначає невідповідність між інтуїтивною очевидністю цього феномена і трудністю його теоретичного осмислення: ": Що таке час? Поки ніхто мене про те не питає, я розумію, анітрохи не утруднене; але як тільки хочу дати відповідь про це, я стаю зовсім в глухий кут ". Далі у своїх міркуваннях Августин переходить до докладного аналізу відомого парадоксу, автором якого є, мабуть, Аристотель. Час зазвичай мислиться як сукупність сьогодення, минулого і майбутнього. Але майбутнього ще немає, минулого вже немає, а справжнє являє собою нескінченно коротку мить між минулим і майбутнім, не що має ніякої тривалості. Обговорюючи цей парадокс, Августин приходить до психологічної концепції часу. Він схиляється до того, що минуле і майбутнє все ж таки існують, але вони існують у свідомості людей, і виділяє три модусу свідомості, що відповідають трьом модусу існування часу: очікування (майбутнє), споглядання (справжнє) і спогад (минуле).

Таким чином, Августин був, мабуть, перший, хто звернув увагу на фундаментальну зв'язок часу з пам'яттю. Справді, представляється досить-таки очевидним, що ми знаємо про існування часу тільки тому, що володіємо пам'яттю. Чи не будь у нас пам'яті, ніякі уявлення про час були б неможливі. Цікава у зв'язку з цим інтерпретація Августином загадкової здібності деяких людей передбачати майбутнє. Він розглядає цю здатність як аналог пам'яті: всі люди так чи інакше пам'ятають минуле, але іноді зустрічаються і такі, які "пам'ятають" майбутнє. В інших місцях "Сповіді Августин відходить від психологічної концепції часу на користь об'єктивістській реляційної концепції. Об'єктивний час, за Августином, є відношення порядку між речами, що виражається в їх проходженні один за одним через момент сьогодення. Час, таким чином, не може існувати без речей. На цьому заснована августіновская апологія традиційних християнських уявлень про створення світу: питання про те, що було до початку світу, виявляється безглуздим з огляду на некоректність застосування прийменника "до" до поняття "початок світу". Зі сказаного має бути очевидно, що Аврелій Августин може по праву вважатися темпорологом і навіть, ймовірно, одним з основоположників темпорологіі як науки.

 

29. Особливості жанру візії. Ґенеза жару

Видіння (Візія) — літературний жанр, поширений переважно у середньовічному письменстві: сюжет розбудовувався на пригодах «благодійного» персонажа, котрий переживає уві сні насправді «чудесну» подію. Елементи видіння спостерігаються в античній (Платон, Плутарх), житійній літературі, у «Божественній комедії» Данте Аліг'єрі. Від самого початку виникнення видіння як жанру і як художнього прийому, воно мало відносно постійну структуру і героя-оповідача, візіонера, який, як авторитетна і благочестива людина, міг удостоїтися подібного у стані сновидіння або галюцинацій.

Наведемо традиційну схему видіння: 1) моління візіонера, після якого той засинає; 2) поява вищих сил, що повідомляють одкровення;3) переляк візіонера;4)  тлумачення смислу одкровення;5) наказ розповісти людям побачене.

Поширеним жанром були видіння, в яких, звичайно, змальовувався потойбічний світ: блаженне життя благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище за легші провини. Видіння відзначалися повчальністю та злободенністю. «Ясновидець», якому уві сні з'являлись картини загробного життя, зустрічав у раю чи в пеклі своїх сучасників і чув «голос з неба», який провіщав, що чекає кожного за його вчинки. Це вселяло в принижених і знедолених надію, що їхні утискувачі будуть покарані. Видіння дозволяли також пропагувати різні погляди і думки, виступати проти політичних і особистих ворогів. Ця особливість виявилась дуже живучою, вона була засвоєна і вагантами, і представниками куртуазної та міської літератур (наприклад, «Роман про Троянду», «Видіння про Петра-Орача»), знайшовши довершений вираз у «Божественній комедії» Данте. Тобто візія виникає ще в античні часи….це і Платон, і Кассандра, яка не могла нічого зробити зі своїми видіннями, бо люди її не слухали…

 

30.Літ-ра зрілого СВ. Розвиток усної традиції.Роль жонглерів, хугларів і шпільманів.

У цю добу література стає більш диференційованою. Література народними мовами (саги кельтів – вони прозові; скандинавські саги – віршовані алітераційним віршем; жанр пісні і поем). Приблизно до 13 століття чітко виформовується три особлививі літ.потоки, що розвиваються паралельно: релігійна література, народна література (класичний епос) та феодально-лицарська література (куртуазна поезія і епос). Ці напрями не були ізольовані, між ними завжди зберігався зв'язок і виникали складні проміжні утворення.. З 13 століття в Європі швидко починає розвиватися ще один напрям: міська література. Релігійна література. Найпопулярнішим жанром середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса, хроніки, видіння, дидактичні твори. Героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни. Народна поезія, що тісно пов'язана з класичним епосом, досягає свого апогею у жанрі балади. Лицарська література. Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів, труверів і міннезінгерів, а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах). Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса»). Епічні жанри (фабльо, шванк, тваринний епос, роман про троянду). Література цього періоду, порівняно з ранньосередньовічною, більш різноманітна за змістом і жанрами. Вона представлена значною кількістю народних пам'яток і творів, які ширше і глибше відображають побут, ідеї, мораль свого часу. Народна творчість продовжує розвиватися в усній формі, оскільки народ майже до кінця середньовіччя не мав доступу до писемності. У цю добу розквітає народно-героїчний епос, в якому відбилися загальнонародні інтереси та сподівання. Носіями, виконавцями, а значною мірою й авторами обробок народної поезії були професійні співці, які відіграли велику роль у формуванні європейських літератур. У Франції їх називали жонглерами, в Німеччині - шпільманами, в Іспанії – хуг ларами. У Франції поняття «жонглер» з'явилось не раніше VIII ст. В основному це були бідні, бездомні люди, які і в спеку, і в холод мандрували по шляхам СВ Європи. Жонглер був одночасно співцем-музикантом (вірші виконувались під акомпанемент народного інструмента) і різноманітним актором. Світська влада і церква, які вороже ставились до мирських розваг, жорстоко переслідували жонглерів, їх проклинали в проповідях, називаючи «паламарями сатани», відлучали від церкви, забороняли хоронити на кладовищах. Незважаючи на таку позицію властей, народні співці користувались великою популярністю. Жонглери виступали на перехрестях великих доріг, у містах, селах. Вони - неодмінні учасники ярмарок, народних та релігійних свят. Під час війн народні співці піднімали дух війська бойовими піснями перед боєм. Виступали вони і при королівських дворах, в замках сеньйорів і навіть у палацах єпископів. Мандруючи шляхами середньовічної Європи, жонглери збирали і розповсюджували новини, звістки про різні події. Завдяки їм стародавні пісні та сказання поширювались із країни в країну. Мистецтво жонглерів тісно пов'язане з народною творчістю і звернене головним чином до народної аудиторії. Однак частина жонглерів залишалась служити при дворах, виконуючи інколи відповідальні адміністративні чи дипломатичні доручення своїх сюзеренів. Стикаючись із різними колами середньовічного суспільства, вони відбивали в своїх творах також і риси феодально-аристократичного світогляду. Більшість жонглерів, шпільманів, хугларів були неписьменними. Вони на слух вивчали відомий уже епічний матеріал, додаючи до нього щось своє. Поетична переробка добре відомих масовому слухачеві пісень, сказань, поем ні жонглером, ні його слухачами як самостійна творчість не оцінювалась. Разом з тим таку поетичну працю не можна сприймати як механічне відтворення відомих уже народних сюжетів та прийомів. Жонглери здебільшого були людьми обдарованими, вони швидко сприймали нові віяння. Дійсно талановитий співець робив свій внесок у вже існуючий загальнонародний поетичний фонд.

 

31. Художні особливості середньовічного героїчного епосу. Теорії виникнення героїчної поеми.

У середньовічній літературі перед нами постає такий феномен, як лицар. Він відданий, мужній. Але все не так просто, ця людина також має володіти іноземними мовами, він повинен писати вірші й музику, повинен вміти куртуазно розмовляти з дамою про кохання. Лицарське кохання – кохання+страждання. На кожному кроці простежується авантюрність та куртуазне кохання. Ознаки: Поглиблення психологічного аспекту. Розкриття внутрішнього світу персонажів. Боротьба пристрастей. Цикли лицарських романів: 1Античний (авантюрність переважає над куртуазністю). 2Бретонський. Бретонські ле. Романи про Трістана та Ізольду. Романи Артурівського циклу. Романи про святий крааль. 3Візантійський. Худ.особливості: героїзація, конфлікт з владою, перетворення коротких пісень до великих епопей. Гер.епос а з ним і поема виникають усно.

 

32. Давньогрецький епос та середньовічний епос. Концепція героя.

Давньогрецький епос безпосередньо пов'язаний з міфологією та поширеними релігійними уявленнями.

Елліни поклонялись божествам, що уособлювали різні сили природи, суспільні сили і явища, героям — міфічним предкам племен і родів, засновникам міст. Цикли міфів — сказань про божества і героїв, що виникли в різних частинах Греції, поступово злилися в систему своєрідного міфологічного, світогляду. У міфах збереглися нашарування різних епох — від стародавнього поклоніння рослинам і тваринам до антропоморфізму — обожнення людини, уявлення богів як образ молодих, прекрасних і безсмертних людей. Середньовічний епос яскраво представлений лицарською літературою.

Цикли лицарських романів: Античний (авантюрність переважає над куртуазністю). Бретонський. Бретонські ле. Романи про Трістана та Ізольду. Романи Артурівського циклу. Романи про святий крааль.

Візантійський. Людина у давній Греції  повністю підкорялася Богам, вона від них залежала, навіть її доля була написана заздалегідь, все було з волі Богів. А концепція героя у середньовіччя дещо змінюється. Людина стає дещо вільною, підкоряється лише одному Богу. З’являється куртуазність та авантюрність.

 

33. Васали та сеньйори героїчного епосу. Їхня відмінність від героя архаїчного епосу.

Васал повністю підкорвся своєму сеньйору. Він міг заради нього вмерти, ішов на подвиги, щоб завоювати його повагу. Яскравим прикладом є Трістан, який любив короля Марка більше свого життя. Він сам прекрасно підходив на престол краще ніж Марк, але Трістану все одно. Він йде на шалені подвиги заради любого сеньйора, наражаючи себе на смерть. Герой архаїчного епосу богатир, втілення найкращих рис народного характеру. Він вирізняється надзвичайною силою, хоробрістю, причому завжди перемагає. Він бореться за незалежність рідної землі і свого народу, а якщо і гине, то за ним залишається моральна перемога. Його образ розкривається через вчинки. І хоча образ героя не був позбавлений індивідуалізації, у нього все ж переважало узагальнення. Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни.

 

34. Жанр героїчної пісні у французькій літературі: класифікація, тематика, система персонажів.

Французький епос зберігся у вигляді поем (їх близько 100), в записах XII-XIV ст., обсягом від 1000 до 20 000 віршів. Поеми, які дійшли до нас, відомі під загальною назвою «шансон де жест» (франц. chansons de geste), що означає «пісні про діяння». Більшість поем написана десятискладовим силабічним віршем; вірші складалися в строфи з різною кількістю рядків, така строфа називалась тирадою. Рими спочатку не було, існувало лише співзвуччя голосних (асонанс). Поема декламувалась співучим голосом під акомпанемент маленької арфи або віоли, примітивної скрипки. Якщо поема була велика, то жонглер виконував її протягом кількох днів. За змістом французькі поеми поділяються на три цикли («жести»). Королівський цикл. Центральною фігурою в цій жесті є король Франції. Це збірний образ ідеального короля, символ народної правди і справедливості, оплот країни в боротьбі з іноземними «нехристами» і феодальним свавіллям. У цих поемах звичайно зображувався Карл Великий, який в народній пам'яті заслонив усіх інших французьких правителів. Цикл Гарена де Монглана. В жесті прославляється ідеальний васал, який вірно служить слабкому королю і врятовує державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Цикл Доона де Майанса (або феодальний цикл). У ньому розповідається про своєкорисливі феодальні чвари, які не завжди осуджуються. Вершиною французького національного епосу є поема «Пісня про Роланда» (королівський цикл).

 

35.Історія та вимисел у французькому героїчному епосі. “Пісня про Роланда”.

Найбільш рання з редакцій, що дійшли, — Оксфордська (близько 1170). Вперше «Пісня» надрукована в Парижі в 1837. Історичну основу її складає епізод розгрому басками у Ронсевальській ущелині в Піренеях. В 778 році Карл Великий на прохання одного мусульманського володаря втрутився в розбрати іспанських маврів. Похід був невдалим. Повертаючись додому вузької гірській дорозі, ар'єргард французів піддався ворожому нападу з боку місцевих басків, яких так і не вдалося покарати. З моменту цієї події пройшло більше трьохсот років, поки з'явилася поема. Тому в творі, як і в народній творчості, історичні факти та події поступово переплелися з поетичною вигадкою. У поемі баски-християни замінені маврами-мусульманами, події виявилися перенесеними в обстановку феодального суспільства 10—12 ст. Марсілія автор поеми показує чоловіком безчесним, оскільки той брехливо клянеться Карлу у вічній дружбі й обіцяє прийняти християнство і охрестити всіх підданих. Карл, з точки зору автора, - людина принципова і порядна. Причому, з позицій того часу Карл не вважається загарбником, оскільки мета його походів благородна - охрестити мусульманське поселення Іспанії.

У змісті поеми відбилися важливі суперечності Середньовічної Франції. По-перше, в країні були внутрішні феодальні чвари, по-друге - країні загрожувала іноземна навала, по-третє, в десятому столітті загострилася боротьба між християнською Європою і мусульманським Сходом. Але справжньою причиною хрестових походів було бажання пограбувати багаті мусульманські країни. Але в очах народу вчинки християн сповнені шляхетності, так як їхня мета. Тому Карл повірив брехливим запевненням Марсіліо і повернув своє військо.

 

36.Лицарський кодекс у поемі “Пісня про Роланда”.

("Пісня про Роланда" записувалася в той час, коли вже склався суспільний стан лицарів з його особливою ідеологією, і лицарський кодекс честі наклав відомий відбиток на зображення взаємин між героями "Пісні" (прославлення вірності васальному боргу, християнського запалу), але в цілому система цінностей тут поки ранньофеодальна.) У цьому чудовомі творі яскраво помітне вираження лицарського кодексу. Роланд захищає свого короля, він героїчно залишається з малою армією, щоб розправитися з ворогами короля. Він дуже мужній. Навіть занадто, бо хоче прославитися своєю мужністю – ризикуючи армією. Його воїнів повбивали. Він своїх друзів починає збирати на полі битви для того, щоб гідно похоронити. Навіть коли вже всі шанси на стороні суперника, він бореться до останнього. Роланд – це ідеальний лицар, який постійно діє за лицарським кодексом. Справжній лицар - сміливий, відважний воїн-патріот, який завжди тримає своє слово. Це вірний васал короля, який не зрадить його за жодних обставин. Це борець з ворогами християнської віри, захисник знедолених, який до смерті виконує свій обов'язок. Роланд - ідеальний лицар, патріот, правдолюб. Саме ці якості і є головними критеріями лицарського обовязку. Сміливий і відважний Роланд в битвах з ворогом, але «бути сміливим мало – потрібно бути розумним». Тільки тоді можна отримати перемогу, зберегти честь вітчизни, - а це і є основне завдання лицаря. Герой розуміє, що переоцінив свої сили, прийнявши нерівний бій. І все ж таки він мужньо бореться до самого кінця. Безстрашний лицар стійко приймає смерть, і навіть помираючи, думає лише про свою країну, про виконаний обовязок і про товаришів по зброї. оповідь відкриває перед нами сторінку лицарського життя і показує, хто такі справжні лицарі і що для них означає обовязок. Обовязок лицаря - сміливо битися до останньої хвилини за свого короля, за свою вітчизну. Битися, зберігаючи твердість духу і відданість своїй країні, але в той же час не втрачаючи розуму, вміючи приймати правильні рішення. Лише у цій описаній битві він втрачає голову і не слухає свого друга покликати за допомогою – через це і гине.

 

37.Християнські та національно-патріотичні мотиви поеми.

Информация о работе Литература Средневековья