Литература Средневековья

Новий поетичний стиль.

Мова творів Петрарки, Данте та Бокаччо (відомі також як «три корони») заклала основу сучасної італійської мови, зокрема першого словника італійської виданого 1612 року. Якщо латинські твори Петрарки мають велике історичне значення, то світова слава його як поета заснована винятково на його італійських віршах. Сам Петрарка ставився до них із зневагою, як до «дрібниць», які він писав не для публіки, а для себе, прагнучи «як-небудь, не заради слави, полегшити скорботне серце». Безпосередність, глибока щирість італійських віршів Петрарки обумовила їхній величезний вплив на сучасників і пізніші покоління. Свою кохану він називає Лаурою й повідомляє про неї тільки те, що вперше побачив неї в церкві Санта-К'яра 6 квітня 1327 р. і що рівно через 21 рік вона померла, після чого він оспівував її ще 10 років, розбивши збірник присвячених їй сонетів і канцон (називаний «Canzoniere») на 2 частини: «на життя» й «на смерть мадонни Лаури». Подібно поетам «dolce stil nuovo», Петрарка ідеалізує Лауру, робить її осередком усяких досконалостей, констатує що очищає й облагороджує дію її краси на його психіку. Але Лаура не губить своїх реальних обрисів, не стає алегоричною фігурою, безтілесним символом істини й чесноти. Вона залишається реальною прекрасною жінкою, якою поет любується, як художник, знаходячи всі нові фарби для опису її краси, фіксуючи те своєрідне й неповторне, що є в даній її позі, даній ситуації. Крім зображення кохання до Лаури в Канцоньєре втримується кілька віршів різного змісту, переважно політичного й релігійного, і алегорична картина любові поета — Тріумфи, у яких зображується перемога любові над людиною, цнотливості над любов'ю, смерті над цнотливістю, слави над смертю, часу над славою й вічності над часом.

Канцоньєре, що витримало вже до початку XVII століття близько 200 видань і коментоване цілою масою вчених і поетів від Л. Марсільї в XI столітті до Леопарді в XIX столітті, визначає значення Петрарка в історії італійської й загальної літератури. Він створив істинно художню форму для італійської лірики: поезія вперше є в нього внутрішньою історією індивідуального почуття. Цей інтерес до внутрішнього життя людини проходить червоною ниткою і через латинські твори Петрарки, які визначають його значення як гуманіста. До неї відносяться, по-перше, дві його автобіографії: одна, незакінчена, у формі листа до потомства викладає зовнішню історію автора, інша, у вигляді діалогу Петрарка з Блаженним Августином — «Про презирство до миру» 1343, зображує його моральну боротьбу й внутрішнє життя взагалі. Джерелом цієї боротьби служить протиріччя між особистими прагненнями Петрарки і традиційною аскетичною мораллю; звідси особливий інтерес Петрарка до етичних питань, яким він присвятив 4 трактати. Значення Петрарки в історії гуманізму полягає в тому, що він заснував всі напрямки ранньої гуманістичної літератури з її глибоким інтересом до всіх сторін внутрішнього життя людини, з її критичним відношенням до сучасності й до минулого, з її спробою знайти в древній літературі засади й опору для вироблення нового світогляду й виправдання нових потреб.

91. Проблематика “Декамерона” Дж. Боккаччо. Класифікація новел.

Головним твором Боккаччо, що обезсмертив його ім'я, був його прославлений та ославлений «Декамерон» (10-денні розповіді) — (від грец. δέκα «десять», ἡμέρα «день» — «Десятидення») збірка 100 повістей, розказаних товариством з 7 жінок й і 3 чоловіків, які під час чуми переселилися до села і там гаяли час цими розповідями. «Декамерон» написаний частково в Неаполі, частково у Флоренції. Сюжети Боккаччо запозичував або зі старофранцузських фабліо, або зі збірки «Cento novelle antiche»( «Новеллино», известном также как «Сто древних новелл»), а також з сучасних поетові подій. Оповіді написані витонченою, легкою мовою, вражаючим багатством та добором слів та виразів. Усі оповіді дихають життєвою правдою й строкатістю життя. Бокаччо використовував цілий набір схем і прийомів. Він зобразив людей усіх станів, будь-якого віку й характеру, пригоди найрізноманітніші, починаючи від найвеселіших і найкумедніших й закінчуючи найтрагічнішими й найзворушливішими. У той час як у обрамляють новелах Боккаччо показує ідеальне культурне товариство, в оповіданнях проявляється реальне життя з різноманіттям характерів і життєвих обставин. Персонажі новел належать до різних соціальних верств. Характерна риса прози - підкреслення піднесене моральної сторони любові. Крім того, очевидно висміювання лицемірства та сластолюбства духовенства. Основні теми: 1) Зразкові герої (особливо, новели VI та X днів): володіють інтелектом, дотепністю, цивілізованістю, а також щедрістю і люб'язністю. 2) Релігійна тематика з рідкісними, але вельми отруйними антиклерикальні зауваженнями 3) Любовні історії - найбільша. Новели забавних і від непристойних до воістину трагічних 4) Вік - автор висміює обачність і лицемірство строків, вихваляючи непідробленість почуттів юних 5) Жінки - у тому числі матері 6) Глузування та іронія (особливо, новели VII і VIII днів). «Декамерон» перекладений ледь не всіма мовами світу (класичний український переклад Миколи Лукаша), з нього черпали багато письменників, й чи не найбільше Шекспір. У французькій літературі традиції Бокаччо розвинула Маргарита Наваррська, створивши свій шедевр, близький за стилем й перейнятий гуманістичним духом французької культури й неоплатонізму — "Гептамерон". Говорячи про вплив Бокаччо на європейську літературу, варто згадати й Рабле та його роман "Гаргантюа й Пантагрюель".

92. Концепція кохання в “Декамероні” Дж. Боккаччо.

Новелла вторая. Монах Альберт уверяет Лизетту, что в нее влюблен ангел, и, вселяясь в тело Альберта, ангел желает близости с мадонной Лизеттой. Так им удаётся соединиться несколько раз, пока тщеславная Лизетта не выбалтывает подругам свой секрет. Родственники Лизетты хотят поймать «ангела», а он бросается из окна ее дома и находит убежище в доме одного бедняка, который на следующий день ведет его, переодетого дикарем, на площадь, где его узнают, а братия хватает и заключает его в темницу.

Новелла первак. Джьянни Логтеринги слышит ночью стук в дверь и будит жену. Она уверяет его, что это привидение, хотя на самом деле это её любовник подаёт сигнал, так как он пришёл на свидание из-за неправильно повёрнутой козьей головы у ворот дома Джьянни — условного знака. Джьянни вместе с женой произносят над «призраком» заговорную молитву, в которой жена завуалировано объясняет любовнику, что дома муж, но зато любовник может полакомиться оставленной в саду снедью. Стук прекращается.

Новелла вторая. При возвращении мужа домой, Перонелла прячет своего любовника в винную бочку. Муж запродал ее, а жена говорит, что уже продала ее человеку, влезшему в бочку, чтобы осмотреть, крепка ли она. Тот вылезает из бочки и, велев мужу еще выскоблить ее, скрывается.

93. Роль та місце автора в оповіді “Декамерона”.

Героями повісті є десятеро молодих людей, з яких семеро дам та троє кавалерів. у книжці приведені їх вигадані імена, нібито для того, щоб не осоромити благородних людей, що розмовляли на теми, неприйнятні для тогочасного суспільства. Ці персонажі - освічені молоді люди, вірні правилам честі та шляхетності, тонко відчуваючих красу природи та світу. Ці люди стали символом нової ери гуманістичного світогляду.

Зачинається перший день Декамерона, в котрому автор ясує, з якої нагоди зібралася наша бесіда, а потім, за приводом Пампінеї, говориться про що кому заманеться. Крім трьох моментів, голос автора в книзі не звучить відкрито, письменник створює об'єктивний опис персонажів і ситуацій, відмовляючись на цей раз від всіх автобіографічних натяків, настільки часто зустрічаються в його юнацьких творах. Вся оповідна тканина "Декамерона" спирається на самі різні джерела, насичена численними зв'язками з настільки ж численними історичними та соціальними рівнями, в яких фігура самого автора не виявляється. 1)  на початку книги де звертається до жінок, яким і була присвячена книга. Звільнившись від любовних переживань, якими рясніла його юність, він має намір віддячити тих, хто допомагав йому перенести страждання кохання, - тому він вирішив написати книгу, читання якої може бути приємно жінкам. 2) у введенні до четвертого дня автор знову звертається до жінок і захищає "смиренний тон" своєї книги від критики, яка дорікала йому за те, що він поставив жінок в центр усього твору. У відповідь Боккаччо розповідає знамениту новелу про Філіппо Бальдуччі і гусей, яка в жартівливому тоні підтверджує той факт, що любов до жіночої статі продиктована законами природи, тому опиратися їй неможливо і навіть шкідливо; 3)  в авторському укладанні, де письменник знову звертається до "благородним дівчатам" і випереджає можливу критику з боку моралістів. Тут він говорить також про різноманітність розказаних історій, про те, що думки та точки зору на них можуть бути самі різні, подібно до того, як різноманітний і мінливий навколишній світ. Всі новели об'єднані складною структурою, вивіреною і розрахованої до дрібних деталей, і кожна з них пов'язана з певною ситуацією і фігурою оповідача. В історії літератури таку структуру прийнято називати "рамою".

94. Типи та образи персонажів “Декамерона”.

Героями повісті є десятеро молодих людей, з яких семеро дам та троє кавалерів. у книжці приведені їх вигадані імена, нібито для того, щоб не осоромити благородних людей, що розмовляли на теми, неприйнятні для тогочасного суспільства. і персонажі - освічені молоді люди, вірні правилам честі та шляхетності, тонко відчуваючих красу природи та світу. Ці люди стали символом нової ери гуманістичного світогляду. Також передбачається, що набір оповідачів Боккаччо створюється під впливом середньовічної нумерології і містицизму: наприклад, припускають, що 7 дам символізують чотири натуральних чесноти (Розсудливість, Справедливість, Утримання і Стійкість) і три богословські (Віра, Надія, Любов); а 3 юнаків - три традиційні ділення душі стародавніми греками (Розум, Гнів і Пристрасть). Також дам семеро за кількістю днів тижня, планет, і вільних мистецтв. З'єднавшись (що дає вчинене число - 10), вони утворюють ідеальне суспільство, побудоване на засадах розуму, чесноти і краси, що поєднує свободу і порядок) і протиставлене того соціальному хаосу, яке панує в охопленому чумою зовнішньому світі. Декамерон» подарував Боккаччо європейську популярність. У «Декамероні» до досконалості доведений жанр міської новели, що відкрив шлях усій ренесансній новелістиці. Приваблювали не тільки цікавість оповідань, яскраві образи героїв, їх соковита мова, але й художня добірність новел Боккаччо, нетрадиційне трактування ряду фабул, поширених у попередній середньовічній літературі, загальний ідейний лад його творів. У «Декамероні» висвітлились нові грані гуманістичного світогляду, в тому числі його антиаскетичні ідеали. У центрі уваги Боккаччо - проблема самосвідомості особистості, що отримала широку перспективу в подальшому розвитку ренесансної культури.

95. Функція обрамлення у «Декамероні» Дж. Боккаччо.

Як ми знаємо «Декамерон» складається з 10 новел, але важливі не тільки самі ці новели, але також і їх сюжетне обрамлення. Це обрамлення – органічна частина єдиної художньої структури, що дозволила автору не просто зібрати по-новому переосмислені античні та середньовічні фабули, але й показати процес їхнього суспільного переосмислення. Відкривається «Декамерон» вражаючим описом чуми, що лютує у Флоренції. Побачивши загибель тисяч людей і жахливого хаосу, що запанував в місті, Боккаччо з гіркотою пише: "Ореол, що осявав закони божі і людські, згаснув..." Зіткнення з такою страшною бідою, із смертю загострило бажання жити, викликало прагнення не дати згаснути "ореолу" біля тих, у кого він ще зберігся. Тому розповідачі «Декамерону» хочуть радіти життю і насолоджуватися прекрасною природою. В епізодах, що увійшли до "рамки", в яку обрамлені новели збірки, представлений як би "світлий оазис" в "кривавій пустелі": гарні, натхненні молоді люди, зайняті танцями, музикою, співом, витонченою трапезою і цікавою бесідою, під час якої і висловлюються новели збірки. Це обрамлення - не технічний прийом введення художнього матеріалу, а текст, що має глибокий сенс. Це і є те, що стали потім називати "бенкет під час чуми", тобто таке полягання, коли вдаються до радості і веселощів не від хорошого життя, а швидше для того, щоб забутися.

96. Місце твору в розвитку європейської новелістики наступних епох.

Величезне значення мала для європейської літератури розробка жанру новели, блискучим зразком якої став «Декамерон». Композиція, тематика цього твору, по суті своїй передує літературу Відродження, вирішальним чином вплинули на європейську новелу (вже в кінці 14 століття в повній мірі це підтверджують «Кентерберійські оповідання» Джеффрі Чосера).Боккаччо вважають творцем жанру новели (оповідки). До якоїсь міри це так і є, хоч таке твердження вимагає певного обмеження і пояснення. І самий жанр, і назва існували раніше, перед Боккаччо. Слово «новела» має в італійській мові значення «новини». Очевидно, переказ якогось випадку з життя, побутовий анекдот був одним (не єдиним) з джерел виникнення цього літературного жанру. В Італії десь наприкінці XIII або на початку XIV століття була зроблена й спроба об'єднати та записати найпопулярніші зразки оповідань. Так виникла збірка «Новеліно, або Сто давніх оповідок». Отже, виходить, ніби Боккаччо не розпочинає, а продовжує цю новелістичну традицію, залежачи від попередньої збірки навіть кількістю своїх новел. Проте і самі розповідачі, і герої щоразу вдаються до засобів ораторської мови, наслідуючи найкращі приклади античного красномовства. Складається таке враження, що Боккаччо, взявши «нижчий», простонародний і мовою, і тематикою літературний жанр, прозову новелу, намагається піднести його до рівня високої літератури всіма засобами - в тому числі й мовним оформленням, - наслідуючи найвищі літературні приклади, античну ораторську прозу. Наскільки удосконалив Боккаччо оповідку в порівнянні з своїми попередниками. З примітивно-простої, незграбної розповіді попередніх, переважно анонімних, авторів він бере хіба що сюжетну схему. Художнє опрацювання цілком належить йому. У своїй книзі Боккаччо зв'язав в одне ціле традиції французької куртуазної літератури і тосканської народної прози та фольклору, завдяки чому зробив крок до розвитку італійської прози. «Декамерон» набув великої популярності в Італії, де Боккаччо і його жанр знайшов чимало продовжувачів (Франко Саккетті, Мазуччо та ін.) Завдяки зусиллям П'єтро Бембо на початку XVI століття книга стала еталоном прозового volgare - подібно до того, як «Божественна комедія» стала еталоном віршованого італійського. Вже в XIV ст. його було переведено на французьку та англійську мови, пізніше сюжети «Декамерона» широко запозичила література інших країн Європи, нерідко переробляючи їх в дусі національних традицій. У числі авторів, які використали сюжети Боккаччо - і Шекспір, і Шарль Перро, Кітс і т. д.