Фольклорна дитяча література

У тексті байок Л. Боровиковського чимало народних прислів’їв: “Поки багат, то поти й сват”, “П’яному – море по коліно”, “Приказують, що хто мовчить, той двох навчить”, “Віл старий не портить борозни” тощо. Влучні афористичні вислови з байок та прибаюток Боровиковського влилися у фонд народних прислів’їв: “Хто робить, той мовчить, а вірять крикунам”, “Хто солодко живе, той гірко умирає”, “Хто сам собі дає зарік – пропащий чоловік” та інші.

Л. Боровиковський-байкар враховував традиції класиків жанру – Езопа, Федра, І. Красіцького, а також І. Крилова (сюжети двох останніх, особливо Красіцького він часто розробляв по-своєму). Українське байкарство на час виступу Боровиковського творилося не надто численними авторами – частково зусиллями Г. Сковороди, П. Гулака-Артемовського; вже написав свої байки П. Білецький-Носенко, видав збірку “Малороссийские приказки” Є. Гребінка. Проте автор книжки “Байки й прибаютки Левка Боровиковського” (Київ, 1852 – видавець А. Метлинський) був самобутнім і доповнив українське байкарство новими різновидами жанру – максимально конденсованою (до двох рядків) байкою й афористичною гумористичною приповідкою.

До названої збірки ввійшло 177 творів як з оригінальними, так і з запозиченими в інших байкарів чи у фольклору сюжетами. З приводу й тих, і других видавець зауважив: “Все более или менее верны духу народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить верным зеркалом народных обычаев. Часто мысль басни или нравоучение выражается формой народной пословицы”, що й не дивно: в основу ряду байок лягли записані Боровиковським народні приказки.

Книжка “Байки й прибаютки”, яка принесла письменникові популярність, скомпонована й навіть названа на взірець збірки І. Красіцького. Його “Байки й прибаютки” послужили моделлю вступної частини, доповненої оригінальними байками Боровиковського, в багатьох випадках були об’єктами наслідувань, вільних перекладів чи художньої розробки в національному дусі. Втім, нерідко сюжетика польського автора сягає своїм корінням в міжнародний байковий фонд, що його закладали ще Езоп і давньоіндійська “Панчатантра”.

Успіх принесли Боровиковському його байки на оригінальні сюжети – “Багатий, Бідний”, “Крикун”, “Голодний Хома”, “Жіночий язичок”, “Дорожній Стовп”, “Пан” та ін. Тут автор вже не тримався в рамках запозичених джерел, а безпосередньо показував від’ємні риси людської вдачі, прикмети та вади побутового й соціального життя, часто навіть не вдаючись до алегорії. Саме такою є розповідь у першому з творів про те, як ті, що вчащали до Прокопа на обіди, хрестини, бенкети та, здавалося б, були раді за нього “і в воду, і в огонь скакать”, перестали навіть упізнавати його, коли все Прокопове добро згоріло. Мораль до цієї одвічної теми людської невдячності висловлена відповідно до сюжету народним прислів’ям “Поки багат, то поти й сват”.

Досі не втратили актуальності байки “Крикун” (це ім’я здобуває Комар, що приписує собі мало не всі заслуги в справі витягнення Волами возів із багна) та “Дорожній Стовп” (цей алегоричний персонаж, що на шляху “другим показує дорогу”, а сам не “ходить” “ніколи, єй же Богу!”, нагадує деяких керівників різних рангів). У цій байці майстерно гармоніює з розповідною й дидактична частина – прислів’я “зворотної” дії: “Мовчи язичку! Кашки дам”. Гострий язичок сільських жіночок спричинився до поширення апокаліптичних чуток про народження в Петра не сина, а чорта: “На лобі з чотирма рогами, з хвостом кандзюбкою, як хорт, із кігтями, з свинячими кликами” (байка “Жіночий язичок”), викликаних усього лише бородавкою у дитини.

Байкар торкався і проблем ширшого суспільного звучання – в “Двох малярах, один із яких – нікчемний, та багатий, бо з “усіх портретів – хороший”, а другий – гарний – не підмальовував і тому обшарпаний ходив, – у  низці байок про суд і владу. Хоча їх автор відповідно до свого байкарського темпераменту не створював сатиричні громи на тогочасні інституції, проте в змалюванні паноптикуму представників царської адміністрації виявив сатиричну жилку. У відшліфованому дзеркалі байок “Суд”, “Голова”, двох творів під назвою “Громада” відобразилися суддя, “грошозаплода”, який “товстів – Петрів капшук худав”; сільський голова, що за взятки – коров’ячу шкуру – також ладен виголосити найабсурдніший присуд; рішення громади Соломонової “мудрості” – щоб Маркова кобила у відповідь на шкоду сусідової свині “сусідський огород і вулицю порила” тощо. До цієї ж групи творів належить сатиричний катрен “Пан”, де гра слова “бити” увиразнює портрет жорстокого і лицемірного кріпосника “В неділю б’є поклони в церкві Пан, аж шкура запотіла, а цілий тиждень б’є християн за діло і без діла”. У кращій своїй частині байкарська спадщина Л. Боровиковського стала цінним набутком нової української літератури, була досить високо оцінена О. Кониським, О. Огоновським, М. Зеровим.

1840 р. в “Отечественных записках” письменник виступив і в жанрі романтичної балади-казки, опублікувавши написані “русской мерной прозою”, “Две доли”, “Хромой скрипач”, “Великан”, “Лихо” і “Кузнец”. Не всі балади збереглися, але та їх частина, що дійшла до нас, дає підстави розглядати названі твори в контексті також заснованої на українському фольклорі романтичної прози М. Гоголя, О. Сомова, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, раннього П. Куліша. До речі, й сам автор висловився про балади як про художній наслідок “собирания всего, что выражает характер, язык, быт, понятие и суеверие малороссиян”, отже й народної фантастики, демонології.

Відтворена за мотивами народних казок їхня літературна версія Боровиковського (“Две доли”) розвиває на прикладі історії двох братів тему мінливості умов життя, сповненого нестатків чи, навпаки, добробуту, залежно від працьовитості чи неробства долі кожного. Ця антропоморфна хитра істота стає ворожою до меншого брата, і піддурений нею, він сам накликає на себе таких неприхильних міфологічних персонажів, як злидні і журба, врешті старцює й вмирає. Частково він сам у цьому винен, бо ж колись у гордині порушив моральні принципи, посоромившись прийняти бідного брата і прогнавши його зі званого обіду. Загибель чи тяжке каліцтво чекають і тих персонажів, що, подібно до мисливця Безродного (“Ружьё – совсем”), спілкуються з нечистим або виявляють надмірний інтерес до надлюдських сил (“Лихо”). Аналогічно батрак Тришка (“Хромой скрипач”), що перейняв від чорта (навіть не здогадуючись, на відміну від персонажа народної легенди “Від чого музики каліки”, ким є насправді той дідок) його вміння, заплативши за це здоров’ям. Та славний майстер Яремко – натура більш цільна й мужня – не порушив релігійних приписів і моральних норм, зумів завдяки силі свого мистецтва здолати нечистого (“Кузнец”). Нарешті, заснована на фольклорних переказах про велетів, романтична балада “Великан” набуває притчевості звучання, подаючи як несумісний контраст двох сфер: реального, буденно-прозаїчного, непоетичного і світу піднесеного, ідеального, поетичного, між якими перебуває герой – поет Івашко. Безпосередньо пов’язані з романтичною концепцією митця як генія, якому чужа щоденна дріб’язковість людських клопотів, герой прозової балади Боровиковського не може тіснитися на землі і знаходить притулок душі в надхмарній високості.

Цікавою є художня форма балад-казок: ненав’язлива присутність оповідача з народу, що вдається до традиційних зачинів типу “Жив собі”, імітація спілкування оповідача зі слухачами (“Знаете ль Тришку-хромого?”); наявність обрамлюючих відступів автора (про українську вірність історії, краєві, рідному побутові, святам); ритмізована мова з тенденцією до дактилізації – все це надає їм своєрідності та виразності.

Належна до раннього українського романтизму творчість його зачинателя Левка Боровиковського, хоч і не в усіх естетичних виявах рівноцінна, була реформаторською, глибоко народною, національно колоритною. Як зазначав письменник, він – щира дитина – слухав свою матір – Україну, що його “голубила й годувала, на все добре наставляла” – і його балади, пісні, байки, переспіви були віддякою землі, рідному народові, збагатили нашу художню культуру, мову.

Левко Боровиковський увійшов у літературу як творець оригінальних творів. Вони відзначаються іскристим комізмом, барвистістю мови, дотепністю і влучністю вислову. В них правдиво відображено побут українців, їхнє духовне життя і особливості національного характеру.