Фольклорна дитяча література

Особливості «Енеїди» Котляревського

o         Котляревський подав реальні картини суспільного життя і побуту українців

o         Під виглядом героїв, він намалював реальні життєві образи народу

o         Гумор і сатира соціально-тендеційні

o         Тему народного нещастя подає з позиції народу

«Енеїду» вважають енциклопедією українського народного побуту

Висновок: основа народності «Енеїди» у зверненні  до історії, етнографії, побуту, фольклору українського народу.

БАЙКИ

Байки розвивалися поряд  з гумористичною літературою. Йшла від Езопа.

Байка – це невеличкий, переважно віршований твір, в якому героями виступають алегоричні постаті тварин, предметів, явищ, рідше людей.

Ознаки байки:

          Алегорична форма (перенесення)

          Гумористичне чи сатиричне ідейне спрямування

Особливості композиції байки

-             байка – двоплановий твір (сюжет і висновок)

-             виконує 2 функції (розважальна та повчальна (виховна)

Перший байкар  - Гулак-Артемовський. Існує 2 групи (за змістом)

Соціально-сатиричні                                                      побутові (гумористично-дидактичні)

Народився Гулак-Артемовський в м. Городище Черкаської області у 1970 р. у сім’ї священика. В 11 років вступив в нижчі класи Київської духовної академії.

1811 – кидає навчання і працює домашнім учителем у магнатів Потоцьких

1817 – він стає вільним слухачем до Харківського університету

1818 – стає тут викладачем польської мови на кафедрі слов’янської філології, викладає також історію, латинську   мову.

1825 – отримує звання екстраординарного професора

1828 – стає деканом історико-слов’янського факультету

1841 – стає ректором Харківського університету

1865 – помирає

Твори:               Пан та Собака

              Солоній та Хивря (горох при дорозі)

              Батько і син

Левко Іванович Боровиковський    (1808 – 1889 рр.)

Його  перші 11 байок надруковані в альманасі «Ластівка» у 1841 році.

1852 р – збірка «Байки й прибаютки Л.Боркого» (177 байок)

Зараз відомо його 195 байок. (30 з них він запозичив у польського байкаря Красицького, 40 – у російського байкаря Крилова). Він ввів позитивну байку – прибаутку (байку-жарт), байку – анекдот. («Маринка і сонечко», «Материнська журба»). Більшість байок виконують розважальну функцію.

ІІІ

МАРКІЯН СЕМЕНОВИЧ ШАШКЕВИЧ

(6.11.1981 – 1843 рр)

Народився на Галиччині (Львівщині), де існували тривіальні двокласні школи, їх тоді було 6 державних і 5 приватних гімназій та 2 руських міських шкіл. 1819 р – повстання, 1832 р – повстання, 1833 р – повстання.

Осередок культурного життя – Львів.

1877 р – при ньому засновано відділення, де певні предмети читалися укр.. мовою, але це у 1886 р – заборонили.

Народився 6 листопада 1811 року в с. Підлісся на Львівщині. В ступає до львівської гімназії, де заборонена була українська мова, Після закінчення, у 1829 році вступає до Львівської духовної семінарії. 1830 р – виганяють за непокору за те, що він розмовляв українською мовою. Він живе у сторожа Захара Авдиковського (має доступ до бібліотеки, де і знайшов «Енеїду» Котляревського). Після чого ще більше став прагнути укр.. мови.

У 1833 р поновлюють у сеінарї, де він організовує свій гурток «Руська трійця» (Головацький, Василевич і він), Мета створення цього гуртку була розвинути словесність. Діяльність визначає такою, що не відповідає державі. У 1833 р виходить їх перший рукописний збірник «Син Русі». «Зоря» (згодом заборонили). У 1836 році – книга «Азбука». «Авекадго» (А,Б,С). Тут він виступає проти спроб запровадити латинську мову (шрифт) замість української (кирилиця). У 1837 році виходить альманах «Русалка Дністровая» Шашкевич написав передслів’я-маніфест. Сюди увійшло (до альманаху):

-             народна пісня про Морозенка, про Довбуша

-             оригінальні твори Шашкевича та Головацького (у розділі «Складанки»)

-             переклади українською мовою сербських народних псень

-             «рецензії» - аналіз стародавніх російських пісень і «Русское весилля» Лодзинського

У 1850 році після його  смерті виходить «Читайка»  для дітей, яка складалася з 6 розділів:

1)         Розповіді про планету, зірки, зорі

2)         «Що є село, місто, край» (метод бесіди)

3)         «Повісті із святих книг» (15 опрацьованих біблійних легенд)

4)         «Повістки благо прав’я» (оповідання про поведінку школярів – правила поведінки)

5)         «Басні» - 30 байок

6)         «Пісеньки і грачки діточії»

Вийшло 5 тис. примірників «Читанки» + роман «Олена»

У 1843 році Шашкевич помер у с. Новасілки. Прах похований у Львові на Личанківському кладовищі.

Байки , як і казки, входять у наше життя ще в ранньому віці, ще задовго до того, як ми вперше переступимо поріг школи. І чим раніше дитина відкриє для себе чарівний світ казок ( а байку вона в цей час сприймає як казку), тим багатшою вона зростатиме, впевненіше й могутніше розкриватиметься її талант, поглиблюватиметься пізнання навколишнього світу, збагачуватиметься пам'ять, повноцінним стане її суспільне буття. Щедрішою стане в житті і на добро, і на правду, і на красу.

Діти залюбки читають твори Л. Глібова та Є. Гребінки, класиків української байки, з великим захопленням вивчають байки І. Крилова, крім цього, жанрові особливості байки дають можливість дітям глибше усвідомлювати суть та своєрідність прийомів літературного аналізу твору. Учні початкових класів поступово засвоять поняття алегорії, звернуть увагу на повчання в байці, її дидактичний характер. Під час аналізу байки легше вивчати такі складні поняття, як узагальнення, типовість характеру.

Первісна байка була видом усної народної творчості. Її створював народ, вона переходила з уст в уста, змінювалась, удосконалювалась, як і кожний вид фольклору. Уже у VIII-VII ст. до н. е. жила певна байкарська традиція в грецькій літературі. Байку зустрічаємо в літературних творах окремих письменників, правда спочатку не як самостійний твір, а як майстерно вплетену розповідь в основну канву твору.

Зародження долітературної байки вчені відносили до VI ст. до н. е., тобто до часів Езопа. Але зараз відомо, що байка існувала задовго до Езопа, більше як на тисячоліття раніше. Коли у наш час, у перші роки XX ст., вчені прочитали клинописні шумерські дошки, то виявилося, що частина сюжетів байок, які приписують Езопу, були відомі ще шумерійцям в III – IІ ст. до н. е. Зароджувалася байка на твердих підвалинах фольклору кожного народу, міцно переплітаючись з казками про тварин, щедро вбираючи в себе прислів’я і приказки, аполог і притчу, багату і яскраву мудрість народу. З фольклору бере свій початок літературна байка, звідти постійно черпає свою життєдайну силу і наснагу.

Байка – невеликий віршований твір алегоричного змісту, в якому люди зображуються в образах тварин, комах, рослин, речей і птахів. Вона складається з двох частин: моралі і фабули. У фабулі міститься зміст байки – короткий, динамічний та драматичний. Зміст наштовхує читача до повчального висновку. Тож автор і закінчує байку таким виховним висновком, здебільшого афористичним. Цю частину байки називають мораллю. У байці «Чиж та Голуб» мораль містить слова: Ото на себе не надійся, чужому лихові не смійся.!

Свій довгий шлях розвитку пройшла і українська байка. Вона тісно пов’язана з прислів’ями і приказками, які народжувались, відштовхуючись від влучного висловлювання народного творця, або самі ставали джерелом, з якого виростала байка.

На Україні у XVII-XVIIIст. виходить збірка Г. Сковороди «Басни харьковские», до якої увійшли тридцять прозових творів. Байка Сковороди, як і байка Езопа, прозова, але має дещо іншу форму. На відміну від старогрецького байкаря, він подає першою фабульну частину – розповідь, досить таки коротку, а мораль порівняно велику, інколи в кілька разів більшою за фабулу. Теми для байок Г. Сковорода черпав із життя, яке знав глибоко і досконало у своїх творах він викривав паразитичне життя поміщиків, чиновників, всіх тих, хто був охоплений жадобою наживи і збагачення.

Українська байка піднялася на вищий ступінь з виходом у світ збірки Є. Гребінки «Малороссийские приказки» 1834 року. Найвищого свого розвитку у XIX ст. вона досягла у творчості Л.І. Глібов.

Як і казка, байка захоплює мальовничим зображенням дійових осіб, зокрема тварин, птахів, риб. У дітей особливе ставлення до них: вони їх люблять у житті, а тому з цікавістю слухають розповіді про них.

Неперехідне значення й досі мають класичні байки Гребінки. У процесі становлення нової української літератури, коли визначався шлях її розвитку, йшла боротьба за розширення тематичних обріїв, за її суспільну значимість та ідейну наснаженість, коли характерним було своєрідне співіснування, взаємозв’язаність різних стилістичних напрямків і течій. Байка – витвір поетичної фантазії народу. Вона відіграла значну роль у наближенні літератури до життя, до реалізму й народності.

Євгену Гребінці судилося стати найвизначнішим байкарем першої половини XIX ст. “Як байкопис, – зазначав І. Франко, – займає Гребінка перше місце в нашім письменстві”. Звичайно, ще до появи його байок на Україні вже існувала певна традиція. Байка широко побутувала в XVII–XVIII ст., використовувалася в курсах риторики і поетики, входила до перекладних збірників. Відомі звернення до цього жанру Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського і Л. Боровиковського. Особливо зросли принадність і авторитет байки після виступу І. Крилова. В. Бєлінський прямо зазначив, що “справжнім своїм торжеством на святій Русі байка зобов’язана Крилову”.

Створюючи свої байки під безпосереднім впливом Крилова, наслідуючи кращі літературні й фольклорні традиції та використовуючи здобутки попередників. Гребінка зумів виявити власну творчу індивідуальність. “Гребінка, – за словами І. Франка, – йшов шляхом, прокладеним в російській літературі Криловим, але йшов досить самостійно, не наслідуючи Крилова, вносячи в свої байки український пейзаж і світогляд українського мужика”.

Байка як жанр уже сама по собі передбачає критичне ставлення до зображуваного, його оцінку з певних позицій. У байках Є. Гребінки в першу чергу виявилися соціальні суперечності тогочасної дійсності. Оригінальний національний колорит значно посилив їх реалістичне звучання, зробив зрозумілими для народного читача, що, в свою чергу, визначило також їх демократизм і забезпечило певну соціально-критичну спрямованість. Своїм корінням байки Гребінки сягають насамперед у народну творчість, в якій знайшли животрепетне вираження одвічні думи, прагнення й сподівання простого люду. Майже в усіх його байках хижакам і гнобителям протиставляється звичайний трудівник як уособлення людяності, працьовитості, моральної вищості. Своє ставлення до явищ дійсності байкар переважно визначає з народних позицій, спрямовуючи гнів проти жорстокої поміщицької сваволі, несправедливості царського суду, потворних породжень суспільного устрою – хабарництва, крутійства та ін.

У цьому відношенні показова класична байка “Ведмежий суд”. Запозичивши у Крилова тему (байка “Крестьянин и Овца”), Гребінка знайшов цілком оригінальне її втілення. Лисиця звинуватила Вола в тому, що він “...пив, як мошенник, брагу, їв сіно, і овес, і сіль”. Здавалося, Волові не випадало турбуватися, оскільки він не вчинив нічого протиприродного чи тим більше злочинного. Однак суддя Ведмідь та Вовки-підсудки знайшли звинувачення достатнім, щоб “його по-своєму судить, трохи не цілі сутки” мудрували вони над справою. “Воно було б зовсім не диво, – сердито ревів Ведмідь, – коли б він їв собі м’ясиво”, а Вовки заповзято завивали: “А то він сіно їв!”. Безглуздість звинувачення тільки підкреслює цілковиту штучність розпочатої справи для формального засудження Вола, бо він “ситенький був”, а судді, як відомо, розумілися саме на “м’ясиві”, що, зрештою, визначило й вирок.

У чудовій своєю художньою лаконічністю й дотепністю, стилістично тонкій і влучній, пересипаній канцеляризмами байці постає яскрава картина судового свавілля – від повної беззахисності невинного підсудного, якому й слова не дали промовити, і аж до типового факту, що донощику, Лисиці, теж перепадає частка – “ратиці” нещасного Вола. Ідейний зміст байки настільки прозорий, що вона навіть не увінчується звичайною для жанру мораллю, зате сама назва “Ведмежий суд” – постає афористичним узагальненням судового свавілля.

Вивчаючи Гребінчині байки, І. Франко писав: “Його сатира не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, гумор вільний і далекий від шаржу...”; М. Рильський теж відзначав саме цю особливість байок: “Кажуть, що до сатири Гребінка рідко сягає. Так, але буває й гумор, що б’є досить сильно і влучно, і цей гумор має у Гребінки безперечно національний, не позбавлений лукавості характер”. При цьому М. Рильський посилався саме на “Ведмежий суд”.

Ще показовішою в цьому плані видається байка “Рибалка” (паралель у Крилова “Крестьяне и Река”). Навесні у Рибалки сталася біда: примхлива річка “Оржиця заграла, і ятір, граючи, водою занесла”. Розлючений Рибалка пішов до “Сули скажену позивать”, але побачив, що саме по Сулі, в яку впадав Оржиця, “пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам”, а між тим добром і “його ниряє ятір”. Зрозумівши всю безглуздість свого наміру – річку у річки позивати, – “здихнув Рибалочка да і назад поплівсь”. Співчуття до потерпілого байкар не без дружньої іронії висловлює в теплому зверненні до Рибалки: “А що, земляче, пожививсь?”. Але на цей раз Гребінка не уникає і прикінцевої моралі, в якій недвозначно розкриває соціальну суть алегоричної розповіді: “Ось слухайте, пани, бувайте ви здоровії, Еге, Охріменко дурний: Пішов прохать у повітовий, Що обідрав його наш писар волосний”.