Фольклорна дитяча література

“Рибалка” відзначається самобутнім мовностилістичним колоритом, національними образами, локальними ознаками і навіть автобіографічними подробицями. Принагідно байкар порушує ще одну тему: висміюючи захоплення панів чужими краями (вони, мовляв, “народ письменний страх, бував у всяких школах”, все знають – й “арабську цифру”, й “закон турецький”, “все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки”), він закликає “домівки не цуратись”. Щодо цього цілком виправдана конкретизація місця дії – “у нашій стороні” та згадування річок Оржиця і Сула, визнання Рибалки “земляком”.

У інших байках також мова йде переважно про багатих і бідних, сильних і слабких, про повну безправність і беззахисність бідного люду (“Зузуля та Снігир”, “Ворона і Ягня”, “Будяк та Коноплиночка”, “Рожа да Хміль”). У байкових узагальненнях Гребінка досить категорично підкреслює полярність інтересів трудівника і пана.

Для своїх алегорій байкар добирає промовисті імена. З одного боку виступають Ведмідь, Вовк, Лисиця, Будяк, Орел, Хміль, з другого – Віл, Зозуля, Снігир, Ягня, Коноплиночка, Рожа. Вдало використовуючи характерні природні ознаки та якості різних представників тваринного й рослинного світу, враховуючи фольклорні традиції й народне сприйняття навколишньої природи, Гребінка прозоро й стисло висловлює свої думки, робить їх зрозумілими для кожного читача.

Є. Гребінка не випадково назвав свої байки “приказками”. Саме з народних приказок черпалися виключно точні, афористично стислі сатиричні образи й мовні засоби для зображення найрізноманітніших явищ, саме з приказок у байку вливався могутній струмінь гумору й словесних барв. Окремі приказки лягли в основу сюжету (“Школяр Денис”, “Верша та Болото” та ін.), а часом визначили композицію байки як розгорнутої метафори (“Могилині родини”). Інколи зустрічаємо виразні “портретні” характеристики (цар у байці “Грішник”), реалістичні побутові деталі, майже документальний етнографічний колорит, майстерно написані пейзажі. У більшості байок розповідна частина постає своєрідним оповіданням з гострим конфліктом, а самі вони будуються у формі діалогу з зазначенням дійових осіб (“Ячмінь”, “Соловей”) або діалогу, який, займаючи більшу чи меншу частину твору, графічно не виділяється (“Могилині родини”, “Верша та Болото”, “Зозуля та Снігир”). Байки з монологічною будовою оживляються активним зверненням оповідача до вдаваного співрозмовника або навіть цілої групи слухачів (“Школяр Денис”, “Утята да Степ”, “Рожа да Хміль”). Постійна присутність байкаря відчувається майже завжди: він не відділяє себе від певної участі в оповіданих випадках або причетності до них, що дозволяє визначити авторське ставлення до зображуваного, приховане інколи вдаваною наївністю розповіді. Окремі вирази байок, навіть їхні назви, взяті з народних  джерел, у свою чергу пішли в народ як приказки, стали крилатими словами (“А Лебедь плись на дно – і випурнув, як сніг”, “Мовчи! Почують – будеш битий”, “Лисичці ж ратиці оддать”, “Ведмежий суд”.

М. Рильський підкреслював: “Реалістична основа байок Гребінки цілком очевидна”. Це стосується байок із запозиченими сюжетами і тим більше тих, що постали не з літературних зразків, а ґрунтуються на реальному факті чи події, мають конкретних прототипів, хоч відомості про них до нас не дійшли. Панько й Онисько, Охрім і Опанас, школяр Денис, Іван і Петро Деркач, суддя Глива і сивий Кіндрат, “панства чортів тиск”, Грицько Підсака з дядьком та інші персонажі Гребінчиних байок, які втратили індивідуальні риси й сприймаються кожним поколінням читачів по-різному. Але не втратилася – і ніколи не втратиться – художня сила кращих, справді народних витворів видатного байкаря.

Літературно-естетичні настанови П. Гулака-Артемовського – просвітителя, закладені в “Справжній Добрості”, знаходять конкретнішу реалізацію в його кращих байках та “писульках” і “супліках”. Найзначнішим у байкарському доробку українського поета по праву вважається “казка” “Пан та Собака”, яка одразу ж після опублікування в “Украинском вестнике” (1818) набула великої популярності не тільки в Україні, а й у Росії. Використавши в “казці” фабульну канву однойменної чотирирядкової байки І. Красіцького (а також окремі епізоди з його сатири “Pan niewart slugi”), П. Гулак-Артемовський значно поширив її, збагатив колоритними побутовими зарисовками, життєвими реаліями, комічно-драматичними колізіями, емоційним розмовним діалогом, увів моральну сентенцію тощо, а головне – переніс дію в українське середовище, актуалізував умовно-абстрактний зміст “першоджерела”, тобто створив цілком самостійний твір нового, злободенного ідейно-тематичного спрямування.

Байка “Пан та Собака” – перший блискучий зразок сатиричної антикріпосницької байки в українській літературі. За своєю темою байка П. Гулака-Артемовського близька до коротенької байки польського письменника І. Красіцького “Пан і Пес”, у якій також розповідалося про Пса, що не міг догодити своєму вередливому Панові ні ревним сторожуванням, ні сумирністю. Але під пером українського байкаря ця тема вирішується цілком оригінально. Національний колорит і соціальна актуальність тут підкреслюються багатьма сюжетними деталями і авторськими коментарями.

У байці відтворено типову картину панської сваволі й жорстокості у поводженні з безправними підданими. В алегоричному образі Рябка поет показує працьовитість і сумлінність кріпака і водночас його безпорадну наївність, затурканість та покірність. “Дарма їсти хліб Рябко наш не любив”, а тому ревно служить панові – “на панському дворі не спить всю нічку” і “худобу панську, мов брат рідний, доглядає”. Але важко догодити свавільному самодурові-кріпоснику: він завжди знаходить і причину для нещадного знущання, і слухняних лакейських виконавців панських присудів.

Головними передумовами написання “Пана та Собаки” були насамперед активізація передової суспільної думки, піднесення народної самосвідомості, викликані переможним завершенням Вітчизняної війни 1812 p., настрої, породжені ліберальними обіцянками Олександра І щодо можливого скасування кріпацтва. Тому не випадково у байці “Пан та Собака” з просвітительських позицій порушується одна з кардинальних проблем соціального і політичного життя епохи – проблема кріпосного права. Перед нами недвозначно постає розгорнута в бурлескно-гумористичних тонах інвектива проти паразитизму, самодурства й розбещеності панства, сувора правда про рабське існування простих трударів. Увівши в байку гострий соціальний конфлікт, автор зображує характери її головних персонажів – і пана, і Рябка – як представників двох протилежних суспільних “сфер” у реалістично-побутовій конкретності й виразності. Це вже не статичні класицистичні “портрети”, не умовно-алегоричні маски, а життєві образи-персонажі, які розкриваються в динаміці – в діалогах, поведінці, в самохарактеристиках, а також в оповіді “простодушного” автора, який виступає стрижневою фігурою, що організує і спрямовує увагу читача навколо суспільного конфлікту. В усьому цьому, безперечно, виявилося новаторство П. Гулака-Артемовського як байкаря.

Байка-казка “Пан та Собака” – завдяки злободенності тематики, яскравому народному колориту, реалістично-сатиричним тенденціям у зображенні кріпосницької дійсності – об’єктивно сприяла посиленню антикріпосницьких громадських настроїв. І. Франко, відзначаючи сильні й слабкі сторони байки П. Гулака-Артемовського, підкреслював, що поет “добув собі відразу почесне місце в українськім письменстві широко розведеною гумористичною байкою “Пан та Собака”. Ця байка... була деяким ферментом, що збуджував думки про потребу реформи селянських відносин”.

Важливу роль відіграла “казка” П. Гулака-Артемовського і в розвитку байкового жанру в Україні. Це була, по суті, перша літературна (віршова) байка, написана із свідомою орієнтацією автора на фольклорні, демократичні джерела, на традиції народної сміхової культури, на живу розмовну мову.

У 1819 р. П. Гулак-Артемовський опублікував в “Украинском вестнике” ще дві байки — “казку” “Солопій та Хівря, або Горох при дорозі” і “побрехеньку” “Тюхтій та Чванько”. У першій з них поет, з одного боку, у лукаво-в’їдливій формі висміює панську нікчемність та егоїзм, недотепність і обмеженість деяких сучасників (зокрема В. Каразіна), що захоплювалися безглуздими прожектами господарських нововведень (“як локшину варить для війська із паперу”), а з іншого – проголошує заклик до розумової, суспільно-корисної діяльності як єдиний, на його думку, шлях до добра й справедливості. У “казці” наявні реалістичні зарисовки селянського побуту, яскраві розмовні діалоги, фольклорні елементи, зокрема приказки і прислів’я тощо, але загалом вона поступалася “Панові і Собаці” художньою майстерністю. Ця “казка” написана у тій же бурлескно-комічній манері, однак “простакуватість” у стилі (багатослів’я, вульгаризми та ін.) виявилася значно різкіше.

У другій байці “Тюхтій та Чванько” автор з властивим йому глузливим гумором картає “віршомазів”-графоманів, що своїми “творіннями” нікому не приносили естетичної насолоди. Ця “побрехенька” генетично пов’язана зі згаданою уже перекладеною з польської мови статтею “Нечто для сочинителей”, у якій також гостро говорилося про численних “бумагомарателей”, поетичні “опуси” яких “достойны не сохранения, но совершенного истребления”. У доданій до “Тюхтія та Чванька” публіцистичній замітці “Дещо про того Гараська” П. Гулак-Артемовський, розвиваючи іронічний погляд на нікчемних тогочасних писак, виступає представником просвітительської орієнтації – настійливо проводить думку про необхідність проникнення митця в реальне життя і правдивого відтворення його відповідно до власного розуму.

Перу П. Гулака-Артемовського належить також невеликий цикл байкових мініатюр: “Дурень і Розумний”, “Цікавий і Мовчун”, “Лікар і Здоров’я” (1820). Ці, за визначенням автора, “приказки” (як і їхнє “першоджерело” – “Przypowielci” І. Красіцького), на відміну від його попередніх сюжетних “казок”, написані у формі гранично-лаконічних народних гуморесок або розгорнутих прислів’їв і не виходили за межі вузько-побутових тем, алегоричних повчань.

Пізніше Гулак-Артемовський ще раз повертається до байкового жанру. В 1827 р. він пише байки “Батько та Син”, “Дві пташки в клітці”, “Рибка”. В них, як і в ранніх “казках”, поет часом торкається громадянських мотивів. У байці “Дві пташки в клітці” він, майстерно користуючись засобами алегорії, зоологічних уподібнень, чітко висловлює думку про те, що свобода краще неволі. Ідея твору, прогресивна за своєю суттю, не раз знаходила художнє втілення в інших байкарів (наприклад, у Г. Сковороди – “Чиж і Щиглик”, у І. Хемніцера – “Волк и неволя”, пізніше у Л. Глібова – “Вовк і Кундель”). У байці “Рибка”, позначеній стрімким розвитком дії, “трагікомічними” ситуаціями, є критичні випади проти “великих” риб-хижаків, у яких “пелька й живіт” “з ковальський міх”. Щоправда, автор закликає “малих” не заздрити “великим”, а задовольнятися тим, що послала доля. В цьому виявилася обмеженість просвітительських поглядів П. Гулака-Артемовського.

Цілком життєву основу має художньо вивершена байка “Батько та Син”, де в дусі дотепного народного гумору висміяно схоластичну систему навчання в старій дяківській школі. І цей, останній, цикл байок П. Гулака-Артемовського пов’язаний з творчістю І. Красіцького. Проте, як і раніше, український поет зовсім не повторював польського байкаря. Використовуючи його теми, мотиви, образи, Гулак-Артемовський художньо переосмислює, оригінально інтерпретує їх відповідно до своїх естетичних смаків, наповнює конкретно-побутовим національним змістом. Побудовані на реальному ґрунті, ці твори належали до іншого жанрового різновиду байки. За характером опрацювання традиційної фабули вони наближалися до усталеної на той час байки в російській літературі, творцем якої виступив І. Крилов. П. Гулак-Артемовський намагається уникати надмірної описовості, зниженої бурлескності, зайвої деталізації, характерних для його “казок”; чіткіше тепер проступають у нього жанрово-структурні ознаки байки – епічність розповіді, сюжетність, сконденсованість дії, своєрідна “сценічність”; дидактичний елемент випливає вже з самого оповідання, алегорія набуває ще більшої реальності. Поет, прагне до переборення абстрактного раціоналізму і схематизму жанру.

Боровиковський – автор великої кількості байок, виданих збіркою “Байки й прибаютки”. Це невеличкі твори, здебільшого на кілька рядків, які він писав, користуючись часто і сюжетами, і формою байок польського байкаря І.Красіцького.

Письменник звертав увагу на влучність гумористичної фрази, на ефективність розповіді. А. Метлинський, видавши байки Боровиковського, відзначав у спеціальній рецензії, що вони “исполнены юмора, шутливости, остроумия”. З погляду поета-романтика це була найсуттєвіша ознака жанру.

Л. Боровиковський був свідомий того, що його байка, як він сам про це писав, “ні байка, ні лайка”:

Моя байка

Ні бійка, ні лайка:

Нехай ніхто на себе не приймає,

А всяк на вус собі мотає –

Хто вуси має…

Письменник не порушував гострих проблем – не сатира, а добродушний гумор переважає в його байках. Він вдається здебільшого до побутових тем, використовує для сюжетів народні гуморески, прислів’я. В його байках відбито багатий народний гумор, що виявляється у повсякденному житті. Часто поет вносить в байку народні приповідки.

Узагалі за свідченням самого Боровиковського, цих творів у його доробку було понад шістсот, науці відомо тільки 195.

Байкар використав найкращий досвід, нагромаджений на той час як у літературі, так і в усній народній творчості. Це позначилося на особливостях композиції його байок: сюжет у них малорозвинутий, бо на перший план Л. Боровиковський, як і Сковорода, висуває не оповідну, а дидактичну частину твору, також дуже стислу. Тому обсяг цих творів Боровиковського невеликий. Ще менший він у прибаютках, які відмінні від байок лаконічним обсягом: складаються вони всього з двох-чотирьох рядків

У світовій літературі існують так звані “мандрівні сюжети”. Особливо це характерно для байок. На одні і ті ж сюжети є байки в грека Езопа, римлянина Федра, француза Лафонтена, поляка Красіцького, росіянина Крилова, українців Гулака-Артемовського та Глібова. Проте кожний з цих авторів надавав своєму творові місцевого народно-національного колориту. Це ж бачимо й у творчості Л. Боровиковського. Крім того, чимало сюжетів ним взято з фольклорних джерел: в основу цих творів покладено народні байки, прислів’я, приказки, анекдоти або якийсь момент казок. Як і кожний талановитий байкар, Боровиковський творив сюжети й самостійно, часом скориставшись з якогось курйозного життєвого випадку. Наприклад: сюжет байки “Суд”  побудований на народному анекдоті, “Гадюка” – на приказці, “Лінивий в своїй хаті змерзне” – на прислів’ї, “Голова” – на узагальненні численних випадків, судійських крутійств, які автор міг спостерігати в самому житті; сюжети байок “Рябко й Зюзько” та “Мірошник” – “мандівні”.