Влада і право

доповнення і

зміни;

• плановість — за функціональним призначенням актів і строками їх

прийняття;

• старанність і скрупульозність  підготовки нормативних актів —

відсутність скоростиглих і  непродуманих проектів;

• професіоналізм — залучення  до розробки нормативних актів

кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів

і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;

 

• техніко-юридична досконалість — упорядкування нормативно-правових

актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є

обов'язковими для правотворчих органів;

• урахування місцевого  досвіду — особливо в процесі  прийняття

нормативних актів місцевого значення.

Функції правотворчості —  напрямки діяльності, пов'язаної зі

встановленням, зміною або  скасуванням правових норм, створенням і

розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і

прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні

відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у  їх

регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень

з'являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку

ринкових відносин виникла  необхідність у створенні нових  законів: про

біржу, приватизацію та ін.;

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або

доповнення до чинних норм) припускає заміну тих законів, що застаріли,

не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому  важливо не

займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є

кращою, ніж зміни, тим  більше зміни без особливої необхідності. Коли ж

суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства,

яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у

створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до

відповідних законодавчих актів;

3. Функція заповнення  прогалин у праві, тобто усунення  повної або

часткової відсутності в  чинних нормативних актах необхідних юридичних

норм.

Зрозуміло, можна використовувати  аналогію закону, тобто вирішення  справи або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини;

або аналогію права, тобто  вирішення справи або окремого юридичного

питання на підставі загальних начал і значення законодавства.

Проте аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину  можна лише

шляхом правотворчості.

Як відшукується прогалина? Під час застосування норм права—у суді тощо.

Для знаходження прогалин узагальнюється судова і адміністративна

практика. Вироблене за допомогою  аналогії вирішення юридичної справи не

повинно суперечити розпорядженням чинного законодавства. Воно може стати

підставою для удосконалення законодавства;

4. Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна

або систематизаційна Правотворчість). Організаційною формою цієї функції

є кодификація законодавства, що припускає обгрунтоване його відновлення

3.4 Стадії правотворчого  процессу

Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий процеси. Законодавчий

правотворчий і законодавчий процеси. Законодавчий

процес — важлива складова частина правотворчого процесу, яка має

складний характер.

Правотворчий процес —  система взаємозалежних процедур (стадій) при

ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії

правотворчого процесу, у  свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

Кожний вид нормативно-правових актів пов'язаний із компетенцією

державних органів певного  рівня, атому підготовка, розгляд і ухвалення

кожного виду актів в ієрархії актів мають специфічні ознаки. Ступінь

складності правотворчого  процесу визначається тим, які

нормативно-правові акти ухвалюються — закони Верховної Ради, укази

Президента України, постанови  Кабінету Міністрів, рішення органів

місцевого самоврядування та ін.

В юридичній літературі є  кілька підходів до розуміння системи стадій, на

які поділяється правотворчий процес. Усі вони заслуговують на увагу,

оскільки автори використовують різні критерії їх виділення.

Пропонуємо класифікацію стадій правотворчості в узагальненому  вигляді

(включаючи законодавчий  процес і процес ухвалення  підзаконних актів).

Класифікація стадій правотворчості подається на тлі процесу

правотворення. Спочатку зауважимо, що стадії правотворчості можуть

збігатися зі стадіями правотворення, однак процес правотворення не

вичерпується процесом правотворчості.

Стадії правотворення  і правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія

— формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної

системи норм права —  відбувається на рівні правосвідомості в результаті

виявлення волі народу (колективу), об'єктивно зумовленої потребами  його

соціального життя;

— правотворча ініціатива (фр. initiative — почин) — обґрунтування

юридичної значущості правової регламентації — видання

нормативно-правового акта.

Цей етап правотворення характеризується дією об'єктивних чинників і

становить підготовчу стадію правотворчості;

2. Проектна стадія

— ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;

— розробка концепції проекту  нормативно-правового акта і підготовка його

тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої

ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у

вигляді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються

відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану

попередніх робіт, або  за разовим дорученням Президента, керівництва

уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті Президента і

уряду.

 

Щоб забезпечити кваліфіковане  складання проекту, передбачається участь

спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з

яким складання початкових проектів здійснюється тими органами і

організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином,

законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські об'єднання;

— попередній розгляд проекту  нормативно-правового акта правотворчим

органом. До розгляду проекту  зазвичай залучаються зацікавлені  державні

залучаються зацікавлені  державні

органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні:

парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і

зацікавлених міністерств, рецензування науково-дослідними інститутами  та

ін. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно

відпрацьовується і редагується;

— обговорення проекту  нормативно-правового акта і узгодження його тексту

з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені

на всенародне обговорення.

Цей етап правотворення становить  початкову стадію правотворчості;

3. Стадія прийняття проекту  нормативно-правового акта властива

колегіальному правотворчому  органу — офіційне прийняття проекту  після

його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні

комітети та ін.) приймають  нормативні акти простою більшістю  голосів.

Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва

затверджують свої акти (укази, накази, інструкції тощо) у персональному

порядку. В Україні низка  указів Президента потребує контрасигнації. Цей

етап правотворення характеризується активністю: вступає вдію

суб'єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».

4. Засвідчувальна стадія

— підписання нормативно-правового документа;

— надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру

нормативних актів України;

5. Інформаційна стадія

— офіційне опублікування  прийнятого нормативно-правового акта в засобах

масової інформації, доведення  його до відома виконавців.

Цей завершальний етап правотворення, який також має активний характер, є

заключною стадією правотворчості

3.5 Вплив  влади  на формування права

Вплив влади на формування права можна досить чітко простежити через

коротку характеристику трьох  гілок влади: законодавчої, виконавчої,

судової.

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам  у

парламенті (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі,

Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право

приймати закони. Відповідно до ст. 75 Конституції України «єдиним

органом законодавчої влади  в Україні є парламент —  Верховна Рада

України» [4, ст.75]. Назва гілки  влади «законодавча» не означає, що,

крім основної законодавчої діяльності (законодавча функція),

представницькі органи не здійснюють ніякої іншої діяльності.

Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка

реалізується в праві  щорічно затверджувати бюджет країни.

Є засновницька функція, яка  здійснюється через участь парламенту у

формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву

«стримувань і противаг»  слугує контроль, здійснюваний законодавчим

органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади

(контрольна функція). Вираження  недовіри уряду, перевірка виконання

законів, парламентські розслідування  слугують потужними стимулами

парламентського контролю. Проте головною особливістю організації та

діяльності парламенту є  його представницький характер. Парламент  можна

назвати владою прямого загальнонародного  представництва.

онародного представництва.

Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту:

— представницьку,

— законодавчу,

— фінансову,

— засновницьку,

— контрольну.

Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього  управління

державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду

встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все  уряд має

офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, —

це Федеративна Рада, в  Італії — Рада Міністрів, у Японії — Кабінет.

Очолює уряд його глава. Як правило, це прем'єр-міністр (наприклад, у

Франції). Або — голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРН), державний

міністр (Норвегія).

У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду

є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять

заступник (віце-прем'єр), міністри, що очолюють окремі міністерства

Уряд забезпечує виконання  законів та інших актів законодавчої влади, є

відповідальним перед  нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте

виконавча влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона

покликана відпрацьовувати  шляхи та засоби реалізації законів, займатися

поточним управлінням, здійснювати  розпорядничу діяльність. У цих цілях  з

усіх питань своєї компетенції  уряд видає нормативно-правові акти (укази,

розпорядження та ін.), що мають  підзаконний характер.

Таким чином, призначення  органів виконавчої влади — управління, що

охоплює:

• виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийняті органами

законодавчої влади;

• розпорядчу діяльність —  здійснення управління шляхом видання

підзаконних актів і виконання організаційних дій.

 

Виконавча влада діє безупинно  і скрізь на території держави (на відміну

від законодавчої і судової), спирається на людські, матеріальні та інші

ресурси, здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією тощо. Це

створює основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме

виконавчими органами. Тут  важливі діючі механізми «стримувань  і

противаг» як із боку законодавчої (через розвинуте законодавство  і

контроль), так і з боку судової влади (через судовий  контроль і

конституційний нагляд).

Судова влада — незалежна  влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.

З позицій реалізації права правосуддя і судова влада — поняття не

тотожні. Правосуддя — форма  захисту права судовою владою, де рішення

суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права.

Ефективність діяльності судів має три складові: швидкість  і

оперативність вирішення  спорів, обґрунтованість і законність рішень,

забезпечення їх виконання.

Судова влада здійснюється одноособове суддею (при розгляді незначних

правопорушень) або судовою  колегією у формі судової процедури. Межі дії

судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення  до

суду, а також принципами права.

Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом.

Він не повинен залежати від суб'єктивного впливу законодавчої або

вного впливу законодавчої або

представницької влади. Відповідно до Конституції України будь-яке

втручання в діяльність судів  і судових засідателів зі здійснення

правосуддя є недопустимим і має наслідком передбачену  законом

відповідальність.

У країнах загального права (Англія, США, Канада, Австралія), де є