Влада і право

справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства

влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має

міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

ої влади важко виділити, проте вони є.

1. Всяка державна влада  має політичний характер, але  не всяка політична

влада є державною. Прикладом  може служити двовладдя в Росії 1917 p. —

влада Тимчасового уряду  і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради

на той час не мали самостійної  державної влади. Інший приклад  —

політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути

колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pp.)

Таку владу можна назвати  переддержавною, або додержавною.

Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.

2. Державна влада виконує  роль арбітра у відносинах  між різними

соціальними верствами суспільства, пом'якшує їх протиборство, виконує

«спільні справи». Держава  — центральний інститут політичної влади. Ядром

політики як сфери діяльності, пов'язаної з відносинами між класами,

націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання

і використання державної  влади. Термін «політична влада» покликаний

підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви,

соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання,

проводити свою волю в політику — в межах правових норм і за їх

допомогою.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона

здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних

організацій. За допомогою  політичної влади реалізуються життєво  важливі

інтереси значних і  впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних

спільнот та ін.).

На відміну від державної  влади, політична влада класу, іншої  соціальної

спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборчих сил

суспільства або здійснювати  «спільні справи».

3. Політична і державна  влада мають різні механізми здійснення. Державна

влада характеризується наявністю  апарату управління і апарату  примусу.

Вона має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій,

забезпечених державно-правовими  методами.

Політична влада класу  та іншої соціальної спільноти здійснюється через:

а) їх організації (опосередкований  шлях);

б) політичні виступи (безпосередній  шлях). Якщо влада класу реалізується

за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна

говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися

політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві  не можна уявити

без держави. Держава є  основним універсальним акумулятором політичної

влади, тому що має можливість:

а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов'язкового характеру;

б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в) вдаватися в разі потреби  до примусу.

Зазвичай державна влада  є основним напрямком здійснення політичної влади класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за

допомогою властивих лише їй засобів і методів.

Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення)

відносини, що утворюються  між суб'єктами політичної системи суспільства

(у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.

основі політичних і правових норм.

Державна влада — публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення)

відносини, що утворюються  між державним апаратом і суб'єктами політичної

системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі

потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і

складає основу функціонування державного апарату [11, с.38].

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних

«керівництво» з боку держави  означає пряме насильство, в інших  —

прихований примус, у третіх — організацію і переконання. Має місце й

поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус — влада антидемократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання

загальнолюдських цінностей  — влада демократична.

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади,

а будь-яка влада — легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада —  виступає від імені всього  суспільства (народу), має

«публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки,

податки);

2) апаратна влада —  концентрується в апараті, системі  органів держави і

через ці органи здійснюється;

3) верховна влада —  юридичне уособлює загальнообов'язкову  волю всього

суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право  видавати закони

і спиратися на апарат примусу  як на один із засобів дотримання законів

та інших правових актів;

4) універсальна влада  — поширює владні рішення на усе суспільство: вони

є загальнообов'язковими для  всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;

 

5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни

(від партійної, церковної  та ін., від влади інших держав). Вона

незалежна від них і  має виключне монопольне становище  у сфері державних

справ;

6) легітимна влада —  юридичне (конституційне) обгрунтована  і визнана

народом країни, а також  світовою спільнотою. Наприклад, представницькі

органи набувають легітимності в результаті проведення виборів,

передбачених і регламентованих  законом.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення

правових процедур при  проведенні виборів або їх фальсифікація.

Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних

цілях на лихо суспільству  і державі, перевищення владних  повноважень, є

також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не

може узурпувати державну владу» [4, ст.5];

7) легальна влада —  узаконена у своїй діяльності, в тому числі у

застосуванні сили в межах  держави (наявність спеціально створених

органів для утримання  влади і втілення її рішень у життя). Легальність —

це юридичне вираження  легітимності: здатність втілюватися  в нормах

права, функціонувати в  межах закону. Діяльність легальної  влади

спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад,

мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і

безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади?

Поняття «держава» і «державна  влада» — близькі і багато в  чому збіжні. У

державна влада» — близькі  і багато в чому збіжні. У

ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими

поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює

не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна

влада — це самі владостосунки (керівництво /панування/ — підкорення).

3.2 Поняття правоутворення,та його складові

Правотворчість, правотворення  і законотворчість в сукупності складають

правоутворення. Щоб розкрити поняття право утворення потрібно більш

детальніше зупинитися на таких процесах як правотворчість та право

творення, адже без них  немислиме саме правоутворення.

Правотворчість — поняття  вужче, ніж правотворення, вона —  частина

правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень).

Ініціативу, пропозицію про  необхідність прийняття того чи іншого закону

не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися

Правотворчість. Обговорення  проекту конституції населенням — це не

правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість — це правова  форма діяльності держави за участю

громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана

із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм.

Правотворчість виражається  у формуванні, систематизації, прийнятті  та

оприлюдненні нормативно-правових актів.

 

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм.

Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових  і,

відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою  безпосередньо або з її попереднього  дозволу, а

також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами;

2) полягає у створенні  нових норм права або в зміні  чи скасуванні чинних

норм;

3) набуває завершення  в письмовому акті-документі, який називається

нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно  до правового регламенту, тобто  процедури, яка

встановлюється правовими  нормами;

5) має конкретно-цільову  і організаційну спрямованість. 

Правотворчість не можна  зводити до законотворчості.

Законотворчість є виключною  монополією представницьких вищих органів

держави (в Україні —  Верховної Ради) або народу (громадянського

суспільства) у передбачених законом випадках. Законотворчість — важлива

складова частина правотворчості. яка закінчується прийняттям законів.

Результат правотворчості —  всі нормативно-правові акти: закони, укази,

розпорядження, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної

діяльності вищих державних  органів, органів місцевого самоврядування,

місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних

організацій, трудових колективів.

Правотворчість — один з важливих напрямків функціонування громадянського

суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності,

її слід відрізняти від право-творення.

Правотворення — всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права,

у тому числі і правотворчість.

Правотворчість починається  тоді, коли прийнято державне рішення про

починається тоді, коли прийнято державне рішення про

підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною

відмінністю правотворчості від право-творення є те, що творчість  права

здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість — це насамперед форма владної-вольової діяльності

держави, формального нормативного закріплення міри свободи і

справедливості, яка включає  дослідження, узагальнення і систематизацію

типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському

суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового  акта

Правотворення — форма  виникнення і буття права в  широкому правовому

полі: до правотворчості, поруч  із ним, у вигляді правотворчості, після

правотворчості, у процесі  реалізації права. Правотворення відбувається і

поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства — у

правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці,

правових теоріях, судових  прецедентах і т. ін. Правотворення живить

правотворчість новими правовими  ідеями, правилами поведінки, конкретними

рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються,

систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права,

зовнішньо виражених у  нормативно-правових актах. Можна виділити такі

рівні правотворення:

1) гносеологічний — відбиває  процес виникнення і розвитку  права у формі

правосвідомості;

2) матеріальний — виражає формування права у вигляді конкретних

правовідносин, правомірної  поведінки;

3) інституційний — відбиває  існування права як системи  правових норм.

Останній рівень Правотворення є рівнем правотворчості.

3.3 Принципи і  функції правотрворчості

Виділяють дві фупи принципів  правотворчості: загальні і спеціальні.

Загальні принципи правотворчості — незаперечні основні вимоги, що

виражають її сутність:

1. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах

загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини,

створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства  і

держави;

2. Демократизм, тобто вираження  в ньому волі народу, безпосередня  або

через представників участь народу в розробці та прийнятті

нормативно-правових актів;

3. Гласність — відкрите  для громадськості, вільне і ділове обговорення

проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;

4. Законність — прийняття  нормативно-правових актів законним  шляхом,

відповідно до конституційне  закріпленого процесу правотворчості;

 

5. Науковість — ефективне  використання досягнень юридичної  та інших наук

при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої

незалежної наукової експертизи;

6. Системність — суворий  облік системи права, системи законодавства,

узгодження з іншими нормативно-правовими  актами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

• оперативність — незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

• поєднання динамізму  і стабільності — створення стабільного

нормативного акта і одночасно  можливість вносити до нього доповнення і