Влада і право

виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість — це баланс

інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і

покупця, роботодавця і  робітника тощо. Справедлива міра свободи

характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що

засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка

має істотний характер.

Найвище суспільне призначення  права — забезпечувати у нормативному

порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити

сваволю і свавілля з життя  суспільства. Неспроста ще римські  юристи

писали: jus est ars boni et aequi —  право є мистецтво добра та

справедливості. Із загальносоціальної точки зору право — це міра свободи

і справедливості. з формальної точки зору право — це міра свободи  та

справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє  сенс і призначення права. Нормативністю  права

до суспільного життя  вносяться істотні елементи єдності, рівності,

ні елементи єдності, рівності,

принципової однаковості  — право виступає як загальний  масштаб, міра

(регулятор) поведінки  людей. За допомогою норм права  регулює різні

суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави,

засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У

нормативності є одна істотна  риса: право виражається в нормативних

узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні

зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між

свободою і несвободою на певному ступені суспільного професу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність,

стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах,

постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх

визначень, правил юридичної  техніки. Саме тому суб'єкти права чітко

знають межі правомірної  і неправомірної поведінки, свої права, свободи,

обов'язки, обсяг і вид  відповідальності за вчинене правопорушення.

Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення

формальної рівності — це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає  в тому, що право — це не просто сукупність

принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені.

Системність вноситься до права законодавством. Лише системне,

несуперечне право, яке виражає  свою сутність через принципи, здатне

виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні

найважливіше і найнагальніше  завдання — відновити і зміцнити системність

права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала

системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права,  вираження в ньому суспільних, групових і

індивідуальних інтересів  означає, що в праві проявляється та втілюється

воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову  та

індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді  та

компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану

поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння

волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави,

засобу придушення нею  індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право

виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в  особі своїх

законодавчих органів  «підносить до закону» суспільні, групові та

індивідуальні інтереси, які  відповідають принципам справедливості,

свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов'язковість  права виражається в тому, що встановлені

правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни.

Загальнообов'язковість, загальність  праву надає те, що в ньому

виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно

має нормативний характер.

 

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу,

свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні

правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права

додержуються та виконуються  добровільно, в силу внутрішнього

переконання. Значна частина  населення підкоряється вимогам правових лише

ня. Значна частина населення  підкоряється вимогам правових лише

тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм

містить у собі державний  легальний примус, різні організаційні,

організаційно-технічні, виховні  та превентивні (попереджувальні) заходи

державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних  норм.

До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть

застосовувати заходи юридичної  відповідальності приписів—

дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава

забезпечує загальнообов'язковість норм права

1.2 Основні юридичні джерела формування права

Досліджуючи юридичну літератури, можна виділити два шляхи формування

права:

— через норми, що виходять від держави;

— через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних

груп, наприклад, купців, релігійних об'єднань, церкви тощо) і

підтримувані державою.

Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові

звичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі списки. У результаті

цього з'явилося звичаєве право — система норм, що ґрунтується  на звичаї,

регулює суспільні відносини  в державі, у певній місцевості або етнічній

чи соціальній групі.

У різних народів світу позначилися різні провідні елементи

соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма,

норма-звичай, закон, котрі  у ході подальшого розвитку народів і держав

призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових

систем та їхніх типів. Типами (сім'ями) правових систем почали називати

правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні

елементи, у тому числі  спільне джерело (форма), права: закон

(нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма,

норма-звичай.

Перші письмові пам'ятки права давнини (Закони Ману, Закони XII таблиць.

Кодекс законів царя Хаммурапі  та ін.) і середньовіччя («Салічна правда»,

«Російська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових

прецедентів і прямих законодавчих положень.

У первісному суспільстві  позначилися контури правосудної  діяльності, при

якій регулювання здійснювалося  за схемою: норма (звичай) плюс

індивідуальне рішення (рішення родових зборів, старійшин, «судів»). Так

поступово формуються судові прецеденти — рішення у конкретних справах,

які у процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей,

ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного права —

Англії, США, Канаді, Австралійському Союзі (англо-американський тип

правової системи).

У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі

звичаєвим правом виникають  норми права, встановлені актами короля,

князя, їх чиновників, які  йменуються законами (законодавче право) — у

Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).

У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль у формуванні

права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми релігії в

релігійно-доктринальній інтерпретації (релігійно-традиційні правові

правові системи).

У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася на підґрунті

норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне право) —

традиційно-общинні правові  системи.

Нині розрізняють два  класичних типи правових систем. Один —

романо-германський, або  континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія

та ін.) — у якому  переважає нормативно-правовий акт Тут право виступає

переважно у формі закону. Другий — англо-американський, або  загальне

право (Англія, США та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту,

тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає

зразком, прикладом для  схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють

змішаний (скандинавські  та латиноамериканські групи правових систем) і

традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється  на

підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи - китайська, японська),

релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські, християнська

групи), звичаєво-общинний (африканська група).

Корені українського права  просліджуються у романо-германському типі

правової системи.

1.3 Сутність права

Сутність — це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх

його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю  явища,

поза як зміст — певна сторона цілого, сукупність частин (елементів)

предмета. Зміст у найзагальнішому вигляді є розвинута в конкретну

цілісність сутність об'єкта.

Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспільних

відносин, який виражається  в єдності загально-соціальних і

вузькокласових (групових) інтересів  через формальне (державне)

закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята

до закону воля панівного  класу, зміст якої визначався матеріальними

умовами життя цього класу. В усіх визначеннях права підкреслювався його

класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне

значення для розуміння  сутності експлуататорського права  як вираження

інтересів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного права—як

вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робітничим класом. При

цьому класові трактування  держави і права тісно змикалися.

Було б неслушним відривати  один від одного класовий та соціальний

аспекти сутності права. І той і інший аспекти складають єдину, хоча й

внутрішньо суперечливу  сутність права як регулятора суспільних відносин

через державне закріплення  міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються  два аспекти, які виражають його сутність:

— цілісно-нормативний;

— регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної  точки зору право є мірою свободи, рівності та

справедливості (правомірним  порядком), то з регулятивної точки  зору —

спрямовано на впорядкування  суспільних відносин (динамічний,

регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший

аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість  правового

регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито

оді він стає нібито

приглушеним, виявляється  у трансформованому, стертому вигляді. Так, при

феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для

поміщика, іншою — для  кріпака (несвобода, відсутність рівності —

формальної і фактичної, тобто несправедливість).

Сутність права менше  піддається змінам, ніж його зміст  і форма: зміни,

що відбуваються у житті  суспільства, спричиняють собою  насамперед зміни

в змісті права. Проте не можна відкидати зміну сутності права, визнавати

для неї лише якості статичності та незмінності на відміну від змісту та

форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у

зміні співвідношення між класовими завданнями та загальними справами,

розв'язуваними правом; між  правом як мірою свободи (є показником якості

правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є

інструментом підтримування правопорядку). Етимологія слів «розвиток» і

«зміна» дозволяє розглядати їх у тісному зв'язку.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним,

соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається

незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним

регулятором суспільних відносин, поведінки людей.

До категорії сутності мають належати такі якісні риси, без  яких взагалі

немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сутнісних якостей

права слід віднести його нормативність, представницько-зобов'язуючий

характер правових норм, їх зв'язок із державою (названі вище ознаки

права).

Сутність права щонайкраще розкривається через його принципи, які

розвивалися, збагачувалися  протягом століть.

 

 

 

 

 

 

2)Форми  здійснення права

2.1 Співвідношення  права и закону

Здійснення права –  важливий момент функціонування права. Соціальна

цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних

законів.

Закон може бути двох видів: правовий і неправовий.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте

будь-який закон — правовий чи неправовий — належним чином  прийнятий,

підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним

режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні

розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України)

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів

було і є чимало. Прикладом  є фашистська Німеччина, у якій на підставі

законів переслідувалися  особи з політичних, расових і  релігійних