Влада і право

мотивів, скажімо, Закону «Про захист німецької крові та німецької  честі»

від 15 вересня 1935 р. На Нюрнберзькому  процесі — судовому процесі у

справі головних німецьких  злочинців — винуватців Другої світової війни

(відбувався 20.11.1945—01.10.1946) винні  відповідали за злодіяння

відповідно до міжнародного закону — Статуту Міжнародного трибуналу.

Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності,

тому що як офіцери фашистської  армії виконували «наказ» і закони своєї

держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували

свавілля». Обвинувачі (одним із них був прокурор Української РСР Р.

лля». Обвинувачі (одним із них був прокурор Української РСР Р.

Руденко) не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів

своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, тому

що суперечили природним  правам людини, народів, людства —  насамперед

правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Міжнародного

трибуналу посадове становище  підсудних, так само як і той факт, що

підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не

звільняє від відповідальності, коли йдеться про злочини проти  людства.

Можна навести приклад  з історії законодавства СРСР, зокрема, періоду

сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення

змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік» від

1 грудня 1934 p. були внесені  зміни до чинних кримінально-процесуальних

кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про

терористичні організації  і терористичні акти проти працівників

радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на

касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування.

Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання

підлягав виконанню негайно після його винесення.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і

його уявлення про право  та справедливість. Відмінності правових і

неправових законів має  практичний результат — створення  механізму

контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським

цінностям. За допомогою  такого механізму скасовується закон, визнаний

неправовим. У більшості  розвинутих демократичних країн такий механізм

існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює

Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України,

вирішує питання про відповідність  законів та інших правових актів

Конституції. Провідний принцип  конституційного контролю виражається  в

такому — конституція  країни втілює прийняті в цій країні уявлення про

права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм

управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що

конституція — це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути

перевірені на відповідність  конституції або, що те ж саме, на

відповідність праву. Якщо закон  не відповідає конституції, він

вважається неправовим і  скасовується.

Звичайно, абсолютно правового  ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує.

Практично неможливо об'єктивно  визначити справедливість, оскільки немає

механізму її вичленування. Конституція — це наближення до ідеалу, яке на

даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової,

нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Іншої вищої  точки

відліку для визначення правового  або неправового змісту закону, крім

конституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є

міжнародні акти про права людини. Кожний підготовлений парламентом закон

має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам

вірений на предмет його відповідності цим актам.

Отже, право і закон  — не одне й теж. Проте було б  неправильним

протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати

без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах,

говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі  незалежно від

держави. Право завжди має  форму вираження: основною з цих форм є закон.

2.2 Юридичні  джерела(форми)права

Юридичні джерела (форми) права — вихідні від держави  або визнані нею

офіційно-документальні  форми вираження і закріплення  норм права, які

надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення.

Юридичні джерела (форми) права

Нормативно-правовий акт,Правовий прецедент,Нормативно-правовий договір

Правовий звичай,Правова доктрина,Релігійно-правова норма

Міжнародно-правовий акт

Загально-соціальні джерела  права — економічні, соціальні, політичні,

морально-культурні та інші — породжують або об'єктивно зумовлюють

виникнення правових норм. Юридичні (спеціально-соціальні) джерела права

(нормативно-правовий акт,  правовий прецедент, правовий  договір, правовий

звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний-правовий

акт) виступають як офіційна форма вираження і закріплення  правових норм.

Розглянемо кожне з  юридичних джерел (форм) права.

 

Нормативно-правовий акт:

— офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права,

забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови

та ін.). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо

романо-германського типу (сім'ї) правових систем — Франція, ФРН, Італія,

Іспанія та ін.

Правовий прецедент:

— акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення

конкретної юридичної  справи судовим або адміністративним органом, якій

надається загальнообов'язкове значення при вирішенні подібних справ у

майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу

правових систем — Англія, США, Індія та ін.

Нормативно-правовий договір:

— спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються

за взаємною домовленістю між правотворчими суб'єктами (результат

двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної

життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від

договорів-операцій, які  мають індивідуально-разовий характер,

нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування:

його зміст складають норми — правила поведінки загального характеру

(колективний, трудовий  договір, типовий договір та ін.). Він має суттєве

значення у сфері комерційних  відносин і майнового обороту. Може мати

місце між суб'єктами федерації (наприклад. Федеративний договір

Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового  договору є міжнародний-правовий акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового

договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Правовий звичай:

— акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведінки, які склалися

в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які

санкціоновані державою і  забезпечуються нею. Держава визнає не всі

звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше

значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають

історичному етапу його розвитки. Правовий звичай — найстародавніше

джерело права, він історично  і фактично передував закону. Зберігав

значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових

системах традиційно-общинного типу.

У цивільному праві сучасних держав континентальної правової системи

визнаються «звичаї ділового обороту», сфера застосування яких в

основному обмежена зовнішньоторговельними операціями

Правова доктрина:

— акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї,

принципи, розроблені вченими  з метою удосконалення законодавства,

усвідомлені суспільством і  визнані державою як обов'язкові.

Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення

наукових праць юристів  для формування моделі правового регулювання

визнається законодавцями  багатьох країн. У наші дні роль доктрини є

важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню

нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій,

розвитку методології  тлумачення законів.

Правова доктрина служила  безпосереднім джерелом права в

англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді

посилалися на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій

системі: іслам, індуїзм, іудаїзм  мають у своїй основі правила

загальнообов'язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Релігійно-правова норма:

— акт-документ, що містить  церковний канон або іншу релігійну норму, яка

санкціонується державою для надання їй загальнообов'язкового значення і

забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в

традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських

країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із

правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки,

Латинської Америки).

Міжнародний-правовий акт:

— спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права

про встановлення, зміну  або припинення прав і обов'язків  у різних

відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її

територію, стає частиною внутрішньо-національного  законодавства. На

внутрішньодержавне право  впливають джерела міжнародного права:

загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти,

конвенції)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3)Влада  та правоутворення.Вплив влади на формування права

3.1 Поняття  влади

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій

формі) скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих

колективах, державі, тобто  там, де є реальні можливості і  спроможність

впливати на поведінку  людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка

розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою

і хаосом

У найширшому значенні влада  — завжди вольові відносини: індивіда до

значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до

самого себе (влада над  собою), між індивідами, групами, класами  в

суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і

підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та

суспільної діяльності —  політичної, економічної, правової.

Основними компонентами влади  є її суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси) і

процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби

взаємодії суб'єкта і об'єкта).

Влада — завжди двостороння  взаємодія суб'єкта і об'єкта. Влада  ніколи не

є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі

владу людини над собою (але  це вже психологічний, а не соціальний

феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку,

нав'язування волі когось іншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це

владовід-носини між суб'єктом і об'єктом.

Сутністю влади є вольові  відносини (керування /панування/ —  підкорення).

Влада припускає верховенство, монопольне право суб'єкта приймати рішення

(«авторитетні рішення»), обов'язкові і значущі для об'єкта, і

спроможність забезпечувати  виконання прийнятих зобов'язань, тобто

контролювати об'єкт. Суспільство  об'єктивно потребує влади. Вона

протистоїть анархії, перешкоджає  руйнівним діям, небезпечним для  всього

соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за

допомогою яких влада має  спроможність і можливість здійснювати  свою

волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб'єкт мав такі якості:

• волю до влади, тобто бажання  панувати і готовність брати на себе

пов'язану з цим відповідальність;

• компетентність, тобто  знання сутності справи, стану і  настрою

підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авторитет.

Готовність до підкорення об'єкта владарювання залежить від низки

чинників:

— від його якостей;

— від висунутих до нього  вимог;

— від ситуації та засобів  впливу, які має суб'єкт;

— від сприйняття суб'єкта об'єктом залежно від наявності (або

відсутності) у нього авторитету.

 

На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об'єкт владарювання

був безправним і зобов'язаним беззаперечно підкорятися суб'єкту

владарювання, у сучасних демократичних державах якості об'єкта

політичного владарювання визначаються насамперед його політичною і

правовою культурою.

Соціальна (публічна) влада — вольові (керівництва — підкорення)

відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності,

вироблення та здійснення спільної для даного соціального колективу волі

(інтересу)

Державна влада є особливим  різновидом соціальної влади. Якщо у

первісному суспільстві  соціальна влада має публічний (суспільний)

характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо