Правопорушення: поняття, ознаки, склад, види. Причини правопорушень у сучасній Україні та шляхи їх подолання

3. Суб'єкти правопорушення — фізичні і юридичні особи

Суб'єкт  правопорушення - той, хто зробив правопорушення, характеристика правопорушника. При здійсненні штрафної, каральної відповідальності якості особи, що здійснила правопорушення, враховуються як обставини, що впливають на ступінь строгості покарання - зм'якшуючі (неповнолітній, вагітна жінка й ін.) чи обтяжуючі (наявність чи судимості не знятого стягнення, стан сп'яніння й ін.). Поруч складів правопорушень передбачений спеціальний суб'єкт - посадова особа, військовослужбовець, працівник транспорту, медичний працівник.

Суб'єктами деяких правопорушень  можуть бути організації. Підприємства, організації, установи можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення правил будівельних робіт, правил охорони  природи й ін. За майнові правопорушення відповідають фізичні і юридичні особи. Суб'єктами правопорушень можуть бути органи друку й інші засоби масової інформації, що поширили про  кого-небудь неправильні чи такі, що порочать відомості.

4. Суб'єктивна сторона - форми провини. У відношенні складів, де діяння кваліфікується без зв'язку з його наслідками, діє загальний принцип: «Незнання офіційно опублікованого закону не звільняє від відповідальності за його недотримання».

У складних складах, що містять опис діяння і його наслідків, поверх того важлива диференціація  форм провини. Розрізняються намір і необережність.

Мотив (наприклад, вбивство з корисливих і хуліганських мотивів) і мета (наприклад, вбивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при кваліфікації правопорушення, визначенні міри покарання.

Наприклад, тілесне  ушкодження може бути тяжким, середньої тяжкості, легким — відповідно до КК кожне з них утворює самостійний склад злочину.

Правопорушення визнається зробленим навмисне, якщо особа, що його зробила, передбачала його шкідливі чи небезпечні наслідки і бажала їхнього  настання (прямий намір) чи свідомо  припускала настання цих наслідків (непрямий намір) (ст. 24 КК України). Правопорушення визнається зробленим по необережності, якщо особа передбачала можливість настання шкідливих чи небезпечних  наслідків свого діяння, але без  достатніх до того основ самовпевнено розраховувало на їхнє запобігання (легкодумство) або не передбачало  можливості настання таких наслідків, хоча повинно було і могло їх передбачати (недбалість) (ст. 25 КК України).

У законодавстві склади правопорушень викладаються по-різному. У карному праві детально описані  умови застосування кримінальної відповідальності і покарання, ознаки кожного злочину, вид і розміри покарання, якому  підлягають ті, хто зробить цей  злочин. Наприклад стаття 153 КК РФ говорить: «Підміна дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів, - карається позбавленням волі на строк  до п'яти років». Аналогічним образом  проступки і стягнення визначені  в кодексі про адміністративні  правопорушення. На відміну від них  Кодекс законів про працю детального визначення складів дисциплінарних правопорушень не містить (визначений один склад: прогул без поважних причин, у тому числі поява на роботі в  нетверезому стані), але перелічує  дисциплінарні стягнення, застосовувані  за порушення трудової дисципліни.

Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства.

Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного  — переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Юридична особа  не може бути суб'єктом кримінального  злочину. Ним може бути посадова особа підприємства, організації, установи або особа, яка виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особа іменується в юридичній літературі спеціальним суб'єктом правопорушення. Вона може виступати суб'єктом матеріального і адміністративного правопорушення.

Правопорушення, суб'єктом  якого є юридична особа, являє  собою не що інше, як винну дію  конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб'єктом  відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою. Наприклад, у ст. 452 ЦК України закріплене положення про те, що особа, яка відшкодувала збитки, завдані з вини іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі сплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Види  правопорушень.

     Для наукових і практичних цілей створені різноманітні класифікації правопорушень. Види правопорушень – класифікаційні групи правопорушень за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкідливості (небезпечності), за об’єктами посягань, за суб’єктами, за розповсюдженням, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду.

           Отже, правопорушення класифікуються за: а) ступенем суспільної небезпеки  – на злочини і провини; б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних  галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у  сфері трудового законодавства  і інші); в) колом осіб – особові  і колективні; г) за характером правових приписів –нормативно-правові і  дисциплінарні; д) в залежності від  характеру цивільно-правового порушення  – договірні і позадоговірні  правопорушення; е) правопорушення у  сфері суспільного життя (в сфері  соціально-економічних відносин, в  суспільно-політичній сфері, в сфері  побуту і дозвілля).

           Найбільш поширеною  класифікацією правопорушень є  їх поділ за ступенем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і проступки. Головними критеріями їх поділу являється, по-перше, характер і ступінь суспільної шкідливості, яка , в свою чергу, визначається цінністю об’єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння, обстановкою, часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими), розміром і характером завданої шкоди, формою і ступенем вини правопорушника, інтенсивністю протиправних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками правопорушника і інш.; по-друге, суб’єктивний фактор, який в значній мірі здійснює вплив на визнання того чи іншого діяння в якості протиправного.

     Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.

     Правова система повинна володіти такими механізмами, при яких визнання того чи іншого діяння злочинним не знаходилось  би виключно в залежності від законодавця. В зв’язку з цим поділом  постає проблема розмежування кримінальних злочинів і адміністративних проступків, оскільки провести межу між ними досить не просто.

     Традиційно  злочином визначається суспільно небезпечне винне діяння, що посягає на охоронювані кримінальним законом цінності і є забороненим під

     загрозою  покарання.¹

     Офіційне  поняття злочину дається у  ст. 7 ККУ, згідно з якою “злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки.”²

     Для того, щоб правопорушення вважалося  злочином, воно повинно містити в  собі такі ознаки: кримінальна протиправність; суспільна небезпечність; винність; караність.

     Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що охороняються кримінальним законом.

     Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину: цінністю того блага, на яке посягає  злочин; шкідливістю наслідків, що  настають через учинення злочину; способи  діяння; мотивами діяння, формою та ступенем вини.

     Друга ознака злочину – кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином. 

     Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це не злочин.

     Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання.

     Є різні позиції щодо відмежування злочинів від інших правопорушень. Одна з них базується на визначенні ступеня суспільної небезпеки. Злочином вважають найбільш суспільно небезпечні правопорушення. Якщо у правопорушенні наявні всі вище перелічені ознаки, кажуть, що в ньому є склад злочину, а отже, воно є злочином. Якщо ж  у діянні відсутня якась із перелічених  ознак, то воно не вважається злочином.

     Кримінальним  законодавством передбачено кілька видів злочинів:

     1) Особливо тяжкі злочини (умисне  вбивство, бандитизм, державна зрада  та ін.);

     2) Тяжкі злочини (умисне тяжке  тілесне пошкодження, контрабанда,  розголошення державної таємниці  та ін.); 

     3) Менш тяжкі злочини (втягнення  неповнолітніх у злочинну діяльність, зловживання владою або посадовим  становищем тощо);

     4) Злочини, що не становлять великої  суспільної небезпеки (глум над  державною символікою, незаконне  полювання тощо).

           Правопорушення, що не настільки  небезпечні, як злочини, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до проступків. Якщо діяння охоплює всі ознаки, визначені в кримінальному законі, але позбавлене суспільно небезпечного характеру, воно не являється злочином, а може бути або протиправним проступком співвідносного виду (цивільного, адміністративного, дисциплінарного) або правомірним діянням.¹

     Види  проступків за характером своєї суспільної значимості один від одного не відрізняються: всі вони суспільно шкідливі, але  не небезпечні для суспільства. Однак  проступки різних видів посягають  на різні, більш чи менш самостійні сторони правопорядку.

     Якщо  одне не суспільно шкідливе діяння одночасно торкається різних  сторін правопорядку, воно являється проступком декількох видів (цивільним і  адміністративним, адміністративним і  дисциплінарним і т. д.). Наприклад, якщо власник автомобіля порушує правила  дорожнього руху (не здійснюючи при  цьому злочину) і спричинює майнову  шкоду перехожому, діяння одночасно  являється і адміністративним, і  цивільним проступком. В цих випадках особа може нести одночасно відповідальність різних видів: цивільно-правову і  адміністративну, адміністративну  і дисциплінарну, крім випадків, коли закон прямо це забороняє.