Права жінок

11 січня 2005 року в першому читанні Верховна Рада України прийняла Закон України "Про забезпечення рівних прав жінок і чоловіків та рівних можливостей їх реалізації", який спрямований на забезпечення рівних прав, свобод жінок і чоловіків та створення умов для їх реалізації в усіх сферах життя суспільства, а також утвердження державних гарантій щодо формування паритетних відносин між жінками і чоловіками як умови сталого розвитку громадянського суспільства.

За оцінками експертів Ради Європи, проект Закону України "Про державні гарантії рівних можливостей чоловіків і жінок" є спробою запровадження відповідних міжнародних стандартів міжстатевої рівності і має стати правовою базою забезпечення гарантованих Конституцією рівних прав і рівного статусу чоловіків і жінок". новий закон має зобов'язувати державні і місцеві органи влади, громадський і діловий сектор сприяти і надавати підтримку забезпеченню рівних можливостей чоловіків і жінок і утвердженню міжстатевої рівності в усьому суспільстві [21].

Ст. 6 "Заборона дискримінації за ознакою статі" окреслює дії, які, на думку авторів законопроекту, не вважаються дискримінаційними: спеціальний захист жінок під час вагітності, народження дитини та догляду за нею; обов'язкова військова служба для чоловіків, передбачена законодавством; різниця у пенсійному віці для жінок і чоловіків, установлена законодавством; особливі вимоги щодо охорони праці жінок, пов'язані із охороною їх здоров'я. Тут варто зауважити, що різниця у пенсійному віці жінок може бути дискримінаційною, якщо жінка бажає і може працювати, а її виштовхують на пенсію.

Ґендер – поняття, що увійшло у вжиток з соціології і визначає соціальну стать людини на відміну від біологічної статі, соціально-рольовий статус, який визначає соціальні можливості кожної статі в освіті, професійній діяльності, доступ до влади, сімейній ролі та репродуктивній поведінці і є одним з базових вимірів соціальної структури суспільства.

Сексизм – високомірне, зверхнє, зневажливе ставлення представників однієї статі до іншої. Ґрунтується на удаваному уявленні про перевагу моральних, інтелектуальних, культурних, фізичних і інших якостей у однієї статі по відношенню до іншої. Сексуальне домагання – принизлива (образлива) поведінка сексуального плану (словесна чи фізична) стосовно особи, щодо якої є робочі, бізнесові чи інші відносини підпорядкування. · якщо раніше методом входження у владу була сила, то нині замість неї на історичну арену вийшла хитрість, кмітливість та, звичайно, науковість. саме сучасний стан влади (її цілковита підпорядкованість юридичній науці, а звідси й толерантність) дозволив "female sex" втрутитися у боротьбу за панування.

Таким чином жінки, використовуючи толерантність світової системи, виробили власний метод захоплення влади у межах дозволеного – моральний тиск, апеляція до ненасилля, пропозиції для внесення змін у законодавство (звичайно, на свою користь). На міністерських посадах жінок не більше – у середньому лише 4%. До того ж, жінки виконують обов'язки міністрів переважно у сферах соціального забезпечення, охорони здоров'я, освіти, культури або у справах жінок. Водночас, загальна кількість жінок, що є керівниками – 12%, у тому числі у промислово розвинених країнах – 24%, а у країнах, що розвиваються, – 12%. Із 40000 депутатів планети – 10% жінок, у тому числі у Північній Європі – понад 30%. Зрештою, крісло Президента, голови Уряду, члена Кабінету міністрів і депутата – це абсолютно політизовані посади [21].

Таким чином, щоб заяви про європейський вибір України не був черговою декларацією, а реальним політичним та правовим орієнтиром для державного та суспільного розвитку, у тому числі і у галузі формування гендерної політики в Україні, необхідним є здійснення системи політико-правових та організаційних заходів, серед яких можна виокремити: розробку та прийняття концептуального забезпечення формування та розвитку гендерної політики в Україні з дотриманням європейських стандартів у цій сфері, перш за все шляхом інтегрування гендерної політики у всі галузі життя; проведення змін у нормативно-правовому забезпеченні здійснення гендерної політики в Україні, у тому числі шляхом прискорення прийняття Закону України "Про державні гарантії рівних прав та можливостей чоловіків і жінок в Україні"; проведення змін в інституціональному забезпеченню координування процесами розробки та впровадження гендерної політики в Україні; розповсюдження стратегічних європейських документів щодо гендерної рівності; впровадження у навчальні програми підготовки та перепідготовки кадрів органів державного управління вивчення основних принципів європейської політики досягнення гендерної рівності; проведення семінарів та конференцій з питань гармонізації європейського на українського національного законодавства щодо гендерної рівності; проведення соціологічних, правових та політологічних досліджень з зазначених вище питань [21].

3.2. Проблема "комплексного підходу" до подолання статевої нерівності у суспільстві

Згідно зі статутом Ради Європи, кожна з європейських держав може стати членом Ради Європи за умови, якщо вона дотримується принципів верховенства права, гарантує та забезпечує основні права і свободи кожної людини, що перебуває під її юрисдикцією.

В останні десятиліття гендерна проблематика перебуває в центрі уваги Ради Європи. Ця організація надає великого значення правовому забезпеченню соціальної справедливості як однієї з основних вимог у галузі досягнення гендерної рівності. Суть такого підходу полягає в оптимальному використанні юридичних засобів ліквідації всіх форм гендерної дискримінації.

Рада Європи прийняла ряд рішень і рекомендацій у сфері гендерної рівності:

–        про політичне, соціальне і громадянське становище жінки (1975 р.);

–        про участь жінок і чоловіків на принципах рівного представництва в комітетах та інших органах Ради Європи (1981 р.);

–        про становище жінок у Секретаріаті Ради Європи (1981 р.); про жінку в політиці (1985 р.);

–        про рівноправність чоловіків і жінок у політичному та суспільному житті (1986 р.);

–        про участь жінок у прийнятті рішень на місцевому та регіональному рівнях (1986 р.) тощо [21].

Першим інституційним механізмом з питань гендерної рівності в рамках Ради Європи був Комітет зі статусу жінок (1979-1981 рр.). У 1981 р. Комітет отримав назву Комітет з питань рівності жінок і чоловіків (1981-1986 рр.). Нині у складі Ради Європи діє Керівний комітет з питань рівноправності між жінками та чоловіками (далі – "Комітет"). З 1992 р. він працює у системі Директорії з прав людини [26].

Завданням Комітету є привернення уваги громадськості до рівних можливостей для чоловіків і жінок у всіх сферах діяльності Ради Європи. Комітет проводить дослідження щодо становища жінки в європейському суспільстві і сприяє взаємодії Ради Європи та її членів у цій сфері.

Визначним досягненням Ради Європи стало прийняття 4 листопада 1950 р. Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – "Конвенція").

Конвенція проголосила невід'ємні права та свободи людини і зобов'язала держав гарантувати ці права кожній особі, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією. Конвенція також встановила міжнародну систему захисту прав людини. Згідно з цією системою держави або окремі особи можуть звертатися до встановлених Конвенцією інститутів захисту прав людини у Страсбурзі, якщо вони вважають, що відносно них були порушені права, які гарантуються Конвенцією.

Згідно зі статтею 14 Конвенції визнається принцип рівноправності жінок і чоловіків (за аналогією зі статтею 2 Загальної декларації прав людини). Відповідно до зазначеної статті "користування правами та свободами... забезпечується без дискримінації за ознакою статі...".

Протягом тривалого часу це право було субсидіарним, тобто його порушення могло бути оскаржене лише за умови оскарження якого-небудь іншого права, закріпленого Конвенцією.

Проте, визнаючи важливість наведеного положення, було затверджено Додатковий протокол № 12 від 4 листопада 2000 р., згідно з яким порушення права на заборону дискримінації може оскаржуватись самостійно [26].

Згідно з Додатковим протокол № 12 ніхто не повинен зазнавати дискримінації будь-якого характеру з боку органів державної влади за жодних мотивів. Відповідно до Додаткового протоколу № 7 діє принцип рівності у правах і обов'язках подружжя в їхньому спільному житті.

Практичне значення Конвенції полягає в тому, що сформульовані в ній права набули конкретного вияву в рішеннях Європейського суду з прав людини. Цей факт дає підстави говорити про те, що Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод є стандартом для всіх держав-членів Ради Європи. Іншими словами норми Конвенції є європейським регіональним стандартом.

У 1961 р. Рада Європи прийняла Європейську соціальну хартію (далі – "Хартія"), а у 1999 р. – Європейську соціальну хартію (переглянуту).

Хартія регламентує стандарти прав, а також містить гарантії їх забезпечення у вигляді системи організаційно-правових, економічних та інших заходів. Концептуально всі права людини співвідносяться з ідеєю гендерної рівності. Хартія визначила перелік прав, у яких спеціально наголошується на дотриманні гендерної рівності: право працівників – чоловіків і жінок – на рівну оплату праці рівної цінності (пункт 3 статті 3); право працівника на захист своєї гідності на роботі, зокрема сторони мають право на рівні можливості і на рівне ставлення у сфері зайнятості без дискримінації за ознакою статі (стаття 20); право працівників із сімейними обов'язками на рівні можливості та рівне ставлення до себе (стаття 27). Хартія передбачає підвищений соціальний захист жінок, які працюють, і передбачає охорону материнства (стаття 8) [26].

Різниця між Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод і Європейською соціальною хартією є досить значною. Щодо прав людини, які захищаються Європейською соціальною хартією, не використовується міжнародно-правовий механізм, встановлений Європейською конвенцією, а саме – оскарження рішень національних органів державної влади за позовом будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб до Європейського суду з прав людини [26].

Зазначимо, що Європейська конвенція з прав людини і Європейська соціальна хартія є регіональними документами і вони зробили вагомий внесок в регіональну уніфікацію регламентації прав людини, у тому числі в питанні рівноправності чоловіка та жінки. Про це свідчить той факт, що з початку 1970-х рр. Європейський суд виніс більше 50 рішень, які мали сприяти реалізації принципу рівних прав чоловіків і жінок [26].

Гендерно знаковою подією стало прийняття Комітетом міністрів Ради Європи Декларації про рівноправність жінок і чоловіків 1988 р. (далі – "Декларація"). У Декларації наголошується, що рівноправність жінок і чоловіків належить до основних прав людини.

Прояви переваги однієї статі над іншою призводять до формування ідеї про вищість або підлеглість однієї статі по відношенню до протилежної та виправдовують верховенство чи панування однієї статі над іншою.

У Декларації визначено узагальнений перелік напрямів діяльності у сфері утвердження рівних можливостей для чоловіків і жінок: захист особистих прав; участь у політичному, економічному, соціальному та культурному житті; доступ до державних посад усіх рівнів; доступ до освіти і свобода у виборі початкової та подальшої загальноосвітньої і професійної підготовки; права в подружньому житті; викорінення насильства в сім'ї та суспільстві; права та обов'язки стосовно дітей; доступ до всіх професій, зайнятість та заробітна плата; сприяння економічній незалежності; доступ до інформації тощо. Особливо акцентується увага на наданні жінці та чоловікові однакової правоздатності та однакових можливостей її реалізації [26].

Комітет міністрів Ради Європи переконаний, що демократія, при якій жінки не в повній мірі мають можливість приймати рішення у політичній, економічній та соціальній сферах, не є справжньою демократією. Якщо жінки та чоловіки не мають можливості працювати разом на рівних засадах, користуватися однаковими правами та обов'язками, демократія не є гідною свого імені.

Важливу роль у формуванні гендерної політики на європейському рівні відіграють конференції, які проводяться Радою Європи на рівні міністрів з різних аспектів гендерної проблематики.

Наразі група фахівців Ради Європи розробила стратегічний документ для надання практичної допомоги у формуванні та розвитку гендерної політики на міжнародному, регіональному та національному рівнях, який отримав назву "комплексний підхід".

Комплексний підхід є однією зі стратегій подолання нерівності статей у суспільстві.

Він передбачає (ре)організацію, покращення, розвиток та оцінку політичних процесів у такий спосіб, щоб гендерна рівність була інкорпорована у всі щаблі політики на всіх рівнях та стадіях тими суб'єктами політики, які зазвичай втягнуті у процес прийняття рішень [26].

3.3. Проблема впровадження стратегій європейських документів у національне законодавство

Процедура прийняття державами міжнародних угод та конвенцій складається з двох етапів. Підписані конвенції до їх офіційної ратифікації державами є тимчасовими, ще не ув'язують держави зобов'язаннями. Ратифікація міжнародного договору є актом, який найвищий орган державної влади зобов'язує країну дотримуватися Конвенції і визнавати свої зобов'язання здійснювати її положення. Після ратифікації Конвенція стає частиною національної правової системи і всі відповідні державні органи повинні виконувати її положення. Ратифікувавши ту чи іншу міжнародну угоду в сфері прав людини, держави включають її положення безпосередньо в своє внутрішнє законодавство або зобов'язуються виконувати його положення іншим шляхом. Тому загальновизнані стандарти та норми у сфері захисту прав людини знаходять своє відображання у внутрішньому законодавстві. Але наявність закону про захист конкретних прав далеко не завжди є достатнім, якщо не забезпечує також наявність усіх правових повноважень і інститутів, які необхідні для того, щоб гарантувати ефективну реалізацію цих прав.