Права жінок

Перша Директива про рівні можливості для чоловіків та жінок (Директива про рівну оплату праці від 10 лютого 1975 р.) проголошує, що рівна оплата праці повинна стати правилом не лише у випадку виконання однієї і тієї ж роботи, але й у випадку виконання рівноцінної роботи.

Директива про реалізацію принципу рівності в питаннях працевлаштування, професійної освіти, просування по службі та умов праці від 9 лютого 1976 р. проголошує, що принцип рівності означає більше, ніж просто відсутність дискримінації у сфері працевлаштування. Будь-яка форма дискримінації за ознакою статі, пряма чи непряма, забороняється. У вересні 2002 р. до Директиви було внесено зміни у зв'язку з прийняттям нової Директиви від 23 вересня 2002 р. Нововведенням стало питання про сексуальні домагання на робочому місці. Нова Директива називає це явище формою дискримінації за ознакою статі.

Директиви про державні і професійні схеми соціального захисту від 19 грудня 1978 р. та від 24 липня 1986 р. запровадили принцип рівності у сфері соціального захисту.

11 грудня 1986 р. було прийнято Директиву про застосування принципу рівності у сфері самозайнятості чоловіків та жінок, включаючи тих, які працюють у сільському господарстві, і захист вагітних жінок та матерів, а 19 жовтня 1992 р. – Директиву про законодавство Співдружності щодо відпусток у зв'язку з вагітністю і материнством [26].

Директива про декретну відпустку встановила мінімальну тримісячну відпустку для працівників, чоловіків і жінок, у зв'язку з народженням чи всиновленням/удочерінням дитини.

Директива про тягар доказування у випадках дискримінації за ознакою статі від 15 грудня 1998 р. встановила, що загальний принцип, згідно з яким тягар доказування покладається на заявника (наприклад, на жінку, яка вважає, що її звільнили з причин вагітності), викликає непереборні проблеми, пов'язані із доказуванням. Наприклад, відповідні документи зазвичай знаходяться у роботодавця, у зв'язку з чим непряму дискримінацію важко довести. Зазначена Директива змінює таку ситуацію і вимагає від держав-членів прийняття заходів, необхідних для забезпечення гарантій того, що якщо особа заявляє про заподіяння їй шкоди через порушення принципу рівності і надає суду (іншому компетентному органу) факти, які дозволяють допустити пряму чи непряму дискримінацію, обов'язок довести відсутність порушення принципу рівності покладається на сторону, яка захищається.

У документах ЄС також йдеться про рівне представництво жінок і чоловіків у виборних органах. Згідно з Резолюцією Європейського парламенту стосовно жінок у процесі ухвалення рішень, недостатнє представництво жінок у політичному житті неприйнятне для демократичного способу управління. У Резолюції вимагається використання квот як тимчасового засобу для досягнення збалансованого представництва як на рівні партій, так і на рівні виборчої системи [26].

Іншими ініціативами, що спрямовані на досягнення рівних можливостей для чоловіків та жінок є:

– боротьба з торгівлею жінками та примусовою проституцією;

–        організація конференцій та семінарів з проблем рівноправності під час перехідного періоду у країнах Центральної та Східної Європи;

–        вивчення ролі та обов'язків засобів масової інформації у питаннях захисту людської гідності;

–        вивчення права на вільний вибір, коли йдеться про народження дитини (право жінок вільно вирішувати питання про те, народжувати дитину чи ні).

Таким чином, ЄС формує регіональний гендерно-правовий простір, і країни, які хочуть вступити до ЄС, повинні для початку запровадити законодавство щодо рівних можливостей.

Отже, європейські регіональні організації виступають за захист жінок, викорінення дискримінації статей і рівноцінне представництво чоловіків і жінок у громадському та політичному житті. Приймаючи відповідні документи, вони встановлюють так звані європейські стандарти у сфері рівних можливостей для чоловіків і жінок.

Є підстави говорити про те, що протягом останніх тридцяти років правовий статус жінок у Європі, безсумнівно, покращився, проте справжні рівні можливості для чоловіків і жінок ще не стали дійсністю. Жінки досі залишаються маргіналізованими у політичному та державному житті, отримують меншу заробітну плату за працю однакової цінності, набагато частіше стають жертвами бідності, безробіття та насильства.

Розділ 2. Особливості охорони праці жінок

2.1. Спеціальні норми по охороні праці жінок на важких, шкідливих і небезпечних роботах

Державна політика у сфері правового регулювання охорони праці жінок спрямована на створення належних умов для повноцінного відтворення трудового потенціалу, здійснення повної продуктивної зайнятості жінок, поліпшення умов праці жінок, зниження ризику втрати здоров'я і життя. В Україні розроблена система комплексного вирішення проблеми охорони праці жінок на основі національних програм, державних напрямів з соціально-економічних питань. "Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства", затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28 липня 1992 p. № 431, та "Програма вивільнення жінок із виробництв, пов'язаних з важкою працею та шкідливими умовами, а також обмеження використання їх праці у нічний час на 1996-1998 роки", затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1996 р. № 381, визначили шляхи реалізації державної політики у сфері охорони праці жінок та поліпшення умов їх праці. Більшість із них не втратили своєї актуальності і визнані як першочергові заходи в "Основних напрямах розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року", схвалених Указом Президента України від 3 серпня 1999 р. № 958/99, "Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року", схвалених Указом Президента України від 24 травня 2000 р. № 717/2000 [25, 412].

Одним з основних заходів поліпшення умов праці жінок є їх вивільнення з виробництв із важкими і шкідливими умовами праці. До повної реалізації цього положення пропонується розширити пільги і компенсації жінкам, що працюють у таких умовах, та усунути вплив негативних виробничих факторів на їх здоров'я.

Система превентивних заходів передбачає технічну модернізацію робочих місць, скорочення тривалості дії негативних виробничих факторів. З цією метою існує необхідність визначення науково-технічних розробок і технологій, спрямованих на вивільнення жінок з виробництв зі шкідливими і важкими умовами праці; поетапного обмеження використання праці жінок у нічний час, виведення з нічних змін жінок, передусім тих, які мають дітей; встановлення скороченого робочого дня і неповного робочого часу незалежно від наявності дітей та їх віку.

При вивільненні жінок з виробництв із важкими і шкідливими умовами праці потребують вирішення питання щодо їх працевлаштування та адаптації у нових умовах. Реалізація державної політики у цьому напрямі передбачає навчання жінок новим професіям, які не пов'язані зі шкідливими і важкими умовами праці, організацію спеціальних робочих місць для раціонального працевлаштування вагітних жінок згідно з медичними рекомендаціями.

Поліпшення умов праці жінок можливе лише за безпосередньої зацікавленості роботодавців, що забезпечується шляхом застосування системи економічного стимулювання та надання їм пільг, у тому числі щодо сплати податків і обов'язкових платежів.

Диференціація правового регулювання охорони праці жінок зумовлюється фізіологічними особливостями жіночого організму, у тому числі у зв'язку з материнством. Норми, що регулюють охорону праці жінок, можна поділити на дві групи:

1) ті, що регулюють охорону праці всіх працюючих жінок;

2) ті, що регулюють охорону праці жінок у зв'язку з їх материнством.

Зміст додаткових гарантій прав жінок на безпечні та нешкідливі умови праці полягає у встановленні заборони застосування їх праці на певних роботах, обмеження використання праці жінок на нічних роботах та встановлення граничної маси перенесення жінками вантажів. Наказом Міністерства охорони здоров'я України № 256 від 29 грудня 1993 р. затверджено "Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок". Не дозволяється застосовувати працю жінок на підземних роботах, крім деяких з них, що пов'язані з виконанням нефізичних робіт, робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню.

У законодавчому порядку заборонено залучати жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Наказом Міністерства охорони здоров'я України № 241 від 10 грудня 1993 р. затверджені "Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками". Маса вантажу, що є допустимою для підіймання і переміщення жінками, обумовлюється характером виконуваних робіт. Встановлено два види гранично допустимої маси вантажу: разова та сумарна. Наприклад, сумарна маса вантажу, який переміщується з робочої поверхні протягом кожної години робочої зміни, неповинна перевищувати 350 кг.

Таким чином, серйозним питанням у нинішній ситуації, коли погіршується робота промислових підприємств з додержання санітарних норм і норм безпеки, є охорона праці жінок.

Згідно із законом України "Про зайнятість населення" були скасовані обов'язкові відрахування до Фонду охорони праці. Незабаром вийшло два законодавчих рішення протилежного змісту: постанова "Про затвердження Положення про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці підприємств "(№ 838 від 07.10. 93 р.), а також Закон України " Про охорону праці ". Однак Фонд охорони праці відновлений не був і реально на більшості державних підприємств такі фонди відсутні. Фактично більшість підприємств державного сектору не витрачають кошти на забезпечення безпеки праці своїх робітників. Це призводить до збільшення нещасних випадків на підприємствах, зростання захворюваності робітників [25].

У недержавному секторі ситуацію щодо охорони праці ніхто не вивчав. Відомо, що сьогодні багато жінок працюють у тіньовому секторі економіки, де не дотримуються норм охорони праці.

Законодавство України зберігає патронат над жінкою в плані охорони її здоров'я та зайнятості на роботах у нічний час. На підставі ст. 174 КЗпП України забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (робіт з санітарного і побутового обслуговування тощо).

Однак, на деяких підприємствах металургійної промисловості, у шахтах з видобутку солі жінки продовжують працювати під землею. Адміністрація пояснює це просто: жінки самі хочуть тут працювати, бо їх праця оплачується вище і на пенсію вони можуть піти раніше.

Ефективних правових механізмів протидії такій практиці немає, хоча ст. 2 Конвенції МОП № 45, яка ратифікована Україною, містить вказівку: "Праця жодної особи жіночої статі, яким би не був її вік, не може використовуватися на підземних роботах у шахтах".

Звичайно, в сучасних умовах слід здійснювати поступовий перехід від деяких норм, що забороняють, до норм, які дозволяють жінці самостійно приймати рішення. Для жінок є необхідною можливість вибору. Наприклад, питання про відрядження жінок, які мають дітей, слід вирішувати самим жінкам, а отже норми чинного законодавства про заборону відряджень слід було б скасувати. Не слід ототожнювати такі положення, як охорона праці жінок, з дискримінацією жіночої праці. Дискримінація заборонена і міжнародними актами і національним законодавством. Слід вдосконалювати охорону праці, як це роби­ть­ся у розвинених країнах. Умови виробництва (вібрація, шум, випромінювання, радіація тощо) завдають шкоду жіночому організмові. Скасування спеціальних норм з охорони праці жінок загрожує не лише здоров'ю жінок, народжуваності, але й благополуччю дітей, молоді, сучасних та майбутніх поколінь, тобто інтересам усього людства. Важко жінці відмовитися від шкідливої роботи, коли вона є джерелом доходу, високої заробітної плати, але процес вивільнення жінок з шкідливих робіт слід продовжувати та забезпечувати їх іншою високо­опла­чу­ваною роботою.

Концепція законодавчого удосконалення охорони праці жінок має бути ретельно пророблена. В ній повинні знайти відображення положення про заборону використання праці жінок на важких фізичних роботах.

Україна не є учасницею Конвенції МОП № 127 "Про максимальний вантаж, що допускається для перенесення одним працівником", однак у КЗпП встановлена заборона залучати жінок до підйому і пересування речей, маса яких перевищує встановлені граничні норми.

Відповідні нормативи затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 10 грудня 1993 року, але абсолютна вага допустимих для підйому і пересунення вантажів залишається значною. Крім того, наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 року затверджений перелік важких робіт і робіт з шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок [25].

Гранично допустимою є достатньо значна вага. Так, протягом 8 годинного дня жінці дозволяється піднімати з підлоги більше 1 тони вантажу, а з робочої поверхні – майже три тони. Визнати такі нормативи прийнятними навряд чи можливо.

Вдосконалення законодавства в питанні використання праці жінок на важких фізичних роботах у сучасних умовах не може ґрунтуватися на концепції заборони. Законотворча робота повинна виходити з дозвільних принципів і передбачати заохочувальні міри [25].

Правове забезпечення реформування соціально-економічних відносин українського суспільства вимагає нових організаційно-правових форм та конструкцій, за допомогою яких будуть вирішуватися складні завдання щодо всебічного соціального захисту працівника, особливо жінки, створенню необхідних умов для поєднання виробничих функцій з надзвичайно важливою для суспільства функцією материнства. А тому проголошені в Конституції України 1996 року право на працю, на соціальний захист, своєчасне одержання винагороди за працю потребує впровадження ефективних правових механізмів реалізації зазначених прав громадян.

Сутність нових підходів до регулювання трудових правовідносин полягає в переважанні рекомендаційних та заохочувальних норм, які можуть забезпечити рівність всіх працюючих, належні умови для їх соціально-правової активності, творчої самодіяльності та професійного росту.

Ця теза передусім ґрунтується на визнанні такого безумовного факту, згідно з яким правове регулювання праці повинно адекватно відображати рівень і ступень розвитку суспільних відносин, відмовитися від старих форм мислення та соціальних стереотипів. Адже важливість і необхідність такого підходу обумовлена впливом трудових відносин на цивільно-правову сферу. Відомо, що формування ринкових відносини та розвиток всіх форм власності відбувається саме через трудову діяльність людей і з рештою відображає стан державно-політичного розвитку.