Поняття, суть і соціальна цінність права

              Для будь якої науки завдання  якнайточніше визначити сутність предмета своїх досліджень має першочергове значення. Не є виключенням з цього правила і юридична наука, для якої визначення сутності права – найважливіша проблема. Адже від глибини і різнобічності її вирішення залежить задовільність самого поняття права, рівень пізнання всіх інших компонентів юридичної надбудови, правильність висновків про їх соціальну цінність.

              Саме тому питання про сутність права постійно досліджувалось у загальнотеоретичних та й у галузевих роботах.

При цьому в  усіх дослідженнях за правом визнається роль регулятора поведінки людей в суспільстві,  з допомогою  якого визначається її правомірність або неправомірність. Але в абсолютній більшості вітчизняних джерел сутність права визначалась як воля пануючого класу і тому воно розглядалося виключно як класовий регулятор суспільних відносин, як таке, що утворилося і розвивається виключно завдяки існуванню класів і боротьбі між ними за владу в суспільстві. З цих позицій існування права поза рамками класових відносин фактично не допускається.

              Такий підхід до визначення сутності права був  зумовлений  абсолютним пануванням одного, марксистсько-ленінського, підходу до оцінки суспільних відносин, в основу якого було покладено постулати про абсолютну обумовленість соціальних відносин класовою боротьбою.

У пошуках виходу з цього становища деякі дослідники ототожнювали сутність права і його зміст або намагалися знайти її в об’єктивних законах розвитку суспільства, в його матеріальних основах. Були спроби розглядати сутність права як явище, що має кілька рівнів. При цьому воля пануючого класу визначалась як сутність права першого порядку, а домагання різних суб’єктів на юридичне (офіційне державне) визнання їх інтересів і потреб – як сутність другого порядку, фактичні є суспільні відносини, які протікають в площині фактичних, насамперед економічних відносин – сутність права третього порядку.

              З точки зору сучасних різнобічних підходів до визначення сутності будь-яких соціальних явищ наведеним вище точкам зору властиві серйозні недоліки. Передусім немає жодних підстав розглядати право як виключно класове явище. До нього слід підходити як до загальнолюдського надбання, як до явища всієї цивілізації. З цих позицій призначення, вихідна природа права полягає не в забезпеченні класового панування, а в забезпеченні нормативності  таким визначальним характеристикам людської цивілізації, як впорядкованість суспільного життя, свободи людини тощо.

Класовий фактор у процесі формування і розвитку права слід розглядати не як його єдине і незаперечне джерело, а як один з елементів пов’язаних між собою суспільних явищ, що впливають на ці процеси.

              Крім того, сутність права як явища цивілізації не вичерпується лише тим, що воно нормативно об’єктивує і реагує на глибинні, визначальні підвалини цивілізації і соціального прогресу. Одночасно право є і явищем культури, завдання якого – фіксувати у нормативній формі духовні цінності, що виробляються людством, демократію, права людини і т. ін.

Інші дослідження сутності права мають той недолік, що вони намагаються визначити її виключно через явища і фактори неюридичного характеру. Але сутність права не  можуть становити фактичні відносини чи домагання, які  лише потребують юридичної фіксації, фактично ж не мають „юридичної оболонки ”, тобто не є юридично оформленими відносинами і тому можуть суперечити праву.

              Говорячи про сутність права, слід пам’ятати, що право, хоч і породжується державою, але існує в певному  протиборстві з нею. Адже право як явище цивілізації і культури формується і вдосконалюється тою мірою, в якій воно виходячи з принципів демократії і прав людини обмежує сфери  й підстави діяльності держаної влади, встановлює для  діяльності державних органів послідовно дозвільний  порядок (дозволено лише те, що прямо дозволено законом), впорядковує цю владу через відповідні процесуальні форми.

Отже, сутність права вбачається в тому, що воно є соціальним регулятором, положення якого ґрунтуються на надбаннях розвитку людської цивілізації і культури та який  виступає критерієм визначення правомірності або неправомірності поведінки людей та їх об’єднань [15, с.201].

Право є тим інститутом суспільства, який, з одного боку, обмежує владу, визначає форми її здійснення, межі підвладності кожного члена суспільства, а з іншого – є сферою незалежності від неї. Право є, у першу чергу, сферою незалежності кожного члена суспільства від влади, у тому числі й демократичної, сферою його вільного волевиявлення, самостійності, саморегулювання. Тобто право, визначаючи межі непідвладності соціальних суб’єктів, окреслюючи сферу їх свободи і незалежності, є тією межею особистого й суспільного життя, що є саморегулятивною і не повинна упорядковуватися з допомогою зовнішнього втручання. Це  сфера природного права, що притаманне члену суспільства як людині, представнику людства, і є її невід’ємним правом незалежно від волі та режимів здійснення будь-якої влади.

Питання права, його розвитку за сучасних умов слід розглядати як невід’ємну складову сучасної української національної ідеї.  Про це варто наголосити, бо за часів сталінізму пануюча тоді правова система відіграла  негативну роль саме у плані жорстокої боротьби з національною ідеєю  українського народу. Нині йдеться про правову ідею, суть якої зводиться до того, що саме право як узагальнююча міра свободи, рівності і справедливості повинно сприяти  реальному здійсненню особистих прав і свобод. Такий підхід у  свою чергу, потребує значно роботи  щодо вдосконалення  норм та інститутів чинного українського права, реформування деяких його галузей, поліпшення структури і діяльності правоохоронних органів.

3.1. Право як формальна рівність

              Правова рівність не настільки абстрактна, як числова рівність у математиці Підставою (і критерієм) правового урівнювання різних людей є свобода індивіда в суспільних відносинах, визнана і затверджувана у формі його правоздатності і правосуб'єктності. В цьому і полягає специфіка правової рівності і права взагалі.

              Правова рівність у свободі як рівна міра свободи означає і вимогу еквівалента у відносинах між вільними індивідами як суб'єктами права та закріплена в Основних законах більшості держав світу. В нашій державі це Конституція, де міститься норма про рівність усіх громадян перед законом та судом [1].

              Правова рівність — це рівність вільних і незалежних один від одного суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормі, рівною мірою. Там же, де люди поділяються на вільних і невільних, останні відносяться не до суб'єктів, а до об'єктів права і на них принцип правової рівності не поширюється.

              Правова рівність — це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. Право говорить і діє мовою і засобами такої рівності і завдяки цьому виступає як загальна і необхідна форма буття, вираження і здійснення свободи в спільному житті людей. У цьому розумінні можна сказати, що право — математика свободи [11, c. 213].

              Отже, у соціальній сфері рівність — це завжди правова рівність, формально-правова рівність. Адже правова рівність, як і всяка рівність, абстрагована від фактичних розходжень і тому з необхідністю і за визначенням носить формальний характер.

              З приводу рівності існує безліч непорозумінь, оман, помилкових і неправильних уявлень. У їхній основі, у кінцевому рахунку, лежить нерозуміння того, що рівність має раціональний сенс, логічно і практично можливо в соціальному світі саме і тільки як правова (формально-правова, формальна) рівність.

              Так, нерідко (у минулому і тепер) правова рівність ототожнюється з різного роду егалітаристськими (фактично зрівняльними) вимогами, зі зрівнялівкою і т.д. чи, навпаки, їй протиставляють так звану "фактичну рівність". Подібна плутанина завжди так чи інакше носить антиправовий характер.

3.2. Право як свобода

Свобода – це  притаманні  людині властивість і форма життя, що відображають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є гарантом здійснення будь-яких діянь. „Якщо свобода складається взагалі з можливості робити все, що бажають, то ми можемо  признати таке уявлення повною відсутністю культури думки”, тобто це ілюзія свободи, її сурогат, свавілля. Дійсна свобода тісно пов’язана з необхідністю – об’єктивними законами розвитку суспільства – реалізується на основі пізнання останніх і відповідності до них [11, с.256].

Свобода суб’єкта  включає і свободу вибору повного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб’єкта приймати відповідне рішення, свободі діяння як безперешкодне його здійснення. Реальний характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб’єкта, але обумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного різноманіття діянь, які в тому чи іншому разі відображають необхідність. право і є „царство реалізованої свободи ”, тією її сферою, в межах якої соціальний суб’єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його  здійсненні.

              Реальна сфера свободи соціального суб’єкта як сутність  права виявляє себе в різних правових явищах – нормах права, суб’єктивних правах і обов’язках, правових принципах,  правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі  відображує сферу свободи того чи іншого суб’єкта (суспільства, держави, громадської організації, окремої особи). Сфера свободи являє собою єдність протилежностей – свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як  обмеження кількості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є свобода у тому розумінні, що розглядалося нами.

Різним соціальним суб’єктам притаманна різна спроможність пізнавати об’єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створено різноманітні механізми, які властивими їм засобами сприяють реалізації свободи суб’єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

              Не тільки право, а й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб’єкта. Наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як „своя ” сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.

Право як певна сфера свободи характеризується тим, що є свободою:

      взаємодії з іншими суб’єктами;

      у першу чергу діянь, що знаходять своє зовнішнє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

      що поєднує в собі свободу суспільства і його членів;

      межі якої визначаються суспільством, а не окремою людиною;

      реалізація якої забезпечується і захищається юридичними засобами;

      не кожного окремого індивіда, а типових членів  суспільства, типологія яких здійснюється відповідно до їх місця та ролі в суспільстві, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб’єктів.

До правової сфери свободи належать не всі, а лише певна частина соціальних діянь, що відзначаються:

а) соціальною значущістю, тобто вони є блага, цінність не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства взагалі, а звідси випливає, що ці діяння є формою взаємодії членів суспільства як між собою, так і зі своїми об’єднаннями, суспільством взагалі і впливають тим чи іншим чином на їх функціонування;

              б) свідомістю, тобто ці діяння є результатом і здійснюються на основі адекватного відображення суб’єктом реальної дійсності;

в) вольовим характером діянь, що виконуються добровільно самими суб’єктами, відображають їх ставлення до дійсності;

              г) соціальною обумовленістю – існують об’єктивні та  суб’єктивні чинники, що спричинюють ці дії;

ґ) зовнішньою вираженістю, тобто ці діяння так чи інакше  впливають на оточення, можуть фіксуватися у матеріальних об’єктах або спостерігатися іншими суб’єктами у формі дій чи бездіяльності;

д) масовістю – за певними своїми ознаками вони мають  бути поширеними, а не оригінальними, одиничними;

е) повторністю, тобто це діяння, що мали місце у минулому й можуть відбуватися у теперішньому і майбутньому часі.

Сфера свободи як суттєва риса права знаходить своє  втілення:

1) у правосвідомості як формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб’єктів права;

2) у правоздатності суб’єктів, тобто їх властивості мати певні права і обов’язки;

3) у правовій поведінці як дії чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі взаємодіючих суб’єктів;

4) у правових нормах-моделях поведінки та їхній системі як масштабі свободи суспільства і його членів;

5) у законах та інших нормативних актах, а також в індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначення та вираження права як міри свободи;

6) у суб’єктивних правах і обов’язках як формах свободи, що обумовлює, відповідно, як можливості та необхідності певних діянь тощо.

Право – це міра свободи, масштаб якої відображає  характеристики, властивості визначати межі свободи, відокремлювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з точки зору її відповідності об’єктивним закономірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи, право – це її міра, яка є:

      формально-визначеною, тобто чітко зафіксованою у  формі моделей поведінки в нормах і нормативних приписах, які зовнішньо відображені і особливих письмових документах (нормативних актах, договорах, судових прецедентах);