Поняття, суть і соціальна цінність права

Соціологічне праворозуміння, на відміну від  нормативного, як право визнає не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне  життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб’єктів, „живе” право як конкретне, динамічне, фактично  існуюче явище, що лежить в основі створення законів і  прийняття інших юридичних рішень. Право як „нормальна” соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться, як форма і зміст. При цьому реально і вирішально на поведінку суб’єкта впливають не приписи, що містяться у нормативно-правових актах, а ті конкретні життєві обставини, в яких на даний момент цей суб’єкт функціонує [7, с.203].

              Поряд із зазначеними у правознавстві відомі й інші підходи до праворозуміння – аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових учень дає цьому багато прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відміни  кожного з цих підходів між ними є і спільне, оскільки вони – бо тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі торкаються  сфери свободи людини, способів і засобів її визначення, обмеження, оцінки, звільнення від сваволі. Саме такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування і призначення  права властивий  ліберальним і гуманістичним традиціям у  праворозумінні. Деколи його позначають  як філософський  рівень пізнання права, тим самим намагаючись відокремити від спеціально-юридичних теорій.

1.2. Різноманіття визначень та єдність поняття

              Термін „ право ” вживається у процесі спілкування людей досить часто, відображуючи при цьому різні аспекти суспільного життя. Так, слово „ право ” означає можливості, які має  соціальний суб’єкт, сукупність (систему) особливих правил соціальної поведінки загального характеру,  відповідність форм явища його сутності тощо. Багатозначність  слова «право» зумовлена тим, що воно започатковано від  слова «правда», корінь «прав» є основою багатьох слів,  зокрема, «правий», «справедливий», «правило», «правдивий»,  «правильний», «правити» і т. ін. ”Залежно від сфери знань, де використовується цей термін, відображає ті його сторони, аспекти, що входять до предмета відповідної науки ” [4, с.229].

Серед усіх тлумачень терміна «право» доцільно виділити такі його значення, як:

а) певні можливості, що має соціальний суб’єкт;

              б) сукупні системи юридичних норм, з допомогою яких регулюються суспільні відносини;

          в) оцінки покажчика істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.

              Залежно від сфери суспільних знань, де використовується цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне та інші тлумачення, що мають загальні й відмінні риси, пов’язані з особливостями предмета наукового дослідження і використовуваних для цього засобів. Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможні відобразити його характеристики як цілісного суспільного явища, але й у цьому разі глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних наук взагалі.

Протягом тривалого часу вважалося, що наша вітчизняна юридична наука спиралася на єдино правильне та завершене правове вчення, яке базувалося на «беззаперечних» положеннях марксистсько-ленінської теорії розвитку суспільства. Але нині на зміну всепоглинаючому марксизму-ленінізму в науку прийшов плюралізм теорій, концепцій, доктрин, учень, що знайшло своє відповідне відображення  і в правознавстві. Сьогодні правознавство характеризується різноманітністю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування права, коли поряд з  нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння – соціологічний,, системний, аксіологічний, функціональний тощо. Терміном «праворозуміння» позначається не тільки  поняття права чи  його визначення, а й уся сукупність загальнотеоретичних понять і визначень, що охоплюють правову реальність. При цьому головне питання, на яке, насамперед, намагається дати відповідь та чи інша концепція праворозуміння, це питання про те, що є реально діючим правом, тобто що кінець кінцем вирішальним чином впливає на реальну поведінку суб’єктів, яка підпадає під правове врегулювання.

Вчених-правознавців можна поділити на три групи [за 5, с.12]: 1) ті, хто визнає неможливість пізнання сутності та визначення поняття права; 2) ті, хто обходить ці питання; 3) ті, хто наводить своє (так зване робоче) визначення, яке відповідає лише цілям конкретного дослідження, не намагаючись зрозуміти, чому до них навіть геніальні попередники не змогли зробити цього. Виділяють ще й четверту групу — тих, хто розглядає право як багатоаспектне явище та, досліджуючи його як у державному, так і наддержавному вимірах, об'єднують усю гаму визначень у межах так званої синтетичної, інтегративної школи права.

Л.Явич визначає право залежно від форм вияву: "Право – це  продукт духовної діяльності, різновид оціночного духовного освоєння дійсності, момент урегульованості і порядку в суспільних відносинах, сфера соціальної свободи, сукупність юридичних норм тощо." [8, с. 10]

О.Скакун дає таке визначення: "Право – система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу" [6, с. 253].

С.Лисенков у межах нормативного праворозуміння прив'язує право до держави, як і багато інших дослідників: "Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки загального характеру (норм права), які у встановленому порядку санкціонуються або формулюються державою та забезпечуються можливістю застосування державного примусу" [4, с.120].

На думку відомого українського правознавця Б. Кістяківського [за 5, с. 143], право є і державно-організаційним, і соціальним, і психічним, і нормативним явищем. Державно-організаційне, або державно-наказове, поняття права визначається як сукупність норм, виконання яких забезпечується державою. Тобто право — це те, що держава наказує вважати правом. Соціологічне поняття права український правознавець ставить на друге місце. У його інтерпретації це є правовідносинами.

Найбільш поширений погляд на право полягає в тому, що воно є нормою свободи. Таке розуміння права випливає з твердження, що "для суспільства в такій же мірі характерна свобода, в якій для природи характерна необхідність. Право є сукупністю правових норм, які, з одного боку, надають, а з іншого – обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних стосунках" [3, с. 8].

Розділ 2. Основні ознаки права [за 6, с. 253]

1.Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, "відміряє" і оформляє саме свободу в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів "користування свободою". Це - рівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі, єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало становище несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана - різна. По суті, кріпосне право - це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право містить у собі елемент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може бути односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій. У такому разі через право як систему норм, виданих державою, виражається воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Селяни віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не є застосовним принцип правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість - це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права — забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи писали, що право є мистецтво добра та справедливості. Із загальносоціальної точки зору право - це міра свободи і справедливості. З формальної точки зору право - це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості - право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язання), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності - це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає в тому, що право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальніше завдання - відновити і зміцнити системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів "підносить до закону" суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів - дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права.

Розділ 3. Сутність права

              Сутність – це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища, сукупністю елементів цілого.

Сутність права – це "внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузько класових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості" [6, с. 255].

У сутності предмета, явища відображається їх внутрішній зміст, який знаходить свій вираз у єдності основних властивостей.

Звичайно, вивчення сутності права залежить від кута зору, під яким воно (право) розглядається. Більшість дослідників зосереджують увагу на одному важливому моменті сутності права – державній волі.

С.Лисенков, наприклад, стверджує, що визначення сутності права як важливого і складного явища у кінцевому підсумку полягає у визначенні його соціальної ролі.

Сучасний підхід до пізнання сутності права передбачає "врахування не тільки державної волі як такої, а й інших якостей та явищ, синтезованих сутністю: норм, функцій тощо. Сутність права взагалі не може бути розкрита однією категорією, її можна пізнати і виразити лише за допомогою системи категорій, що відтворюють дійсну природу та історію права" [7, с. 288].

              Сутність права полягає в тому, що "воно є: 1) владним нормативним регулятором суспільних відносин і поведінки людей, узгодження їх інтересів, примирення конфліктів; 2) виразником міри свободи в суспільстві відповідно до рівня його соціально-економічного розвитку (в ідеалі ця міра свободи повинна бути справедливою та рівною)" [6, с. 255].