Організація роботи народного депутата України у Верховній Раді та з виборцями

Важливо відзначити, що існуючі на сьогодні гарантії забезпечення діяльності народних депутатів України позначаються різноплановістю. Зокрема, їм спеціально присвячено главу 4 Розділу II та Розділ IV Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. № 2790- XII (в редакції Закону України № 2328-ІП від 22.03.2001 р.). Разом з тим структура цього закону не передбачає систематизації гарантій депутатської діяльності за видами, що ускладнює їх практичну реалізацію народними депутатами України, посадовими особами, які повинні сприяти їм у цьому, та удосконалення (перегляд) відповідної їх системи.

Необхідно зазначити, що у  науці конституційного права  також немає єдності щодо класифікації гарантій депутатської діяльності. Так, більшість вчених, безумовно, виділяють  організаційно-політичні, правові та матеріальні гарантії. А. А. Безуглов поділяє гарантії на соціально-економічні, політичні, організаційні та правові. Н. Г. Григорук веде мову про організаційно-правові (до яких відносить процесуальні, соціальні та матеріальні гарантії) та гарантії депутатської недоторканності.

Аналіз Закону України  «Про статус народного депутата України» переконує, що у ньому встановлюються організаційні, матеріальні гарантії депутатської діяльності, гарантії трудових прав народних депутатів України  та депутатська недоторканність.

Організаційні гарантії діяльності народних депутатів України головним чином пов'язані з обов'язками відповідних посадових осіб щодо створення умов для діяльності представника народу України. Пункт 3 ст. 26 Закону України  «Про статус народного депутата України» встановлює, що держава гарантує народному  депутатові України необхідні умови  для ефективного здійснення ним  депутатських повноважень. Органи державної  влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, зобов'язані забезпечувати умови для здійснення народним депутатом України своїх повноважень у межах та в порядку, визначеному Конституцією та законами України, а громадські організації та політичні партії можуть сприяти йому в цьому.

Організаційні гарантії діяльності народних депутатів України в  цілому передбачені статтями 28 та 29 закону. Так, до них можливо віднести: виділення спеціальних днів та часу для роботи з виборцями; надання  окремого технічно обладнаного службового кабінету у Верховній Раді України, який має дозволяти можливість розміщення у ньому також і помічника-консультанта народного депутата України; обладнання службового кабінету народного депутата України персональним комп'ютером з підключенням до інформаційних мереж та послугами електронної пошти; безперешкодне і безкоштовне користування урядовим та іншими видами зв'язку, які є у наявності органів державної влади та місцевого самоврядування; покладання обов'язку на місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування сприяти і організовувати проведення зустрічей народного депутата України з виборцями та його звітів; звільнення народного депутата України на час виконання повноважень від призову на військову (альтернативну) службу, а також від призову на навчальні (перевірні) та спеціальні збори тощо.

Матеріальні гарантії діяльності народних депутатів України встановлюються з метою створення фінансових умов для діяльності парламентарія. Важливо підкреслити, що такі гарантії — це не безпідставні пільги, які  суттєво поліпшують умови життя  народного депутата України, вони є  оплатою складної, напруженої, інтенсивної  та відповідальної діяльності парламентаріїв. Закон України «Про статус народних депутатів України» передбачає наступні види матеріальних гарантій діяльності представників народу України: встановлення народному депутатові України та його помічникові у Верховній  Раді України щомісячного посадового окладу, надбавок і доплат згідно із законодавством (статті 33, 34); урівняння народного депутата України в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення з членами Кабінету Міністрів України; виплата витрат на відрядження при виконанні доручень Верховної Ради України та роботи з виборцями поза межами міста Києва у встановлений для цього час; відшкодування витрат, пов'язаних з виконанням депутатських повноважень у розмірі місячної заробітної плати народного депутата України, яка не підлягає оподаткуванню (ст. 32); право на одержання одноразової грошової допомоги для створення належних житлових умов (ст. 35) тощо.

Найбільш детально визначеними  у законодавстві України є  гарантії трудових прав народного депутата України, що має важливе значення для діяльності політика в сучасних умовах. Закон України «Про статус народного депутата України» містить  їх в окремій главі 4 Розділу II. Зокрема, до них на сьогоднішній день належать: зарахування часу роботи народного  депутата України у єдиному законодавчому  органі України до стажу державної  служби, а також до загального і  безперервного стажу роботи (служби) за спеціальністю, стажу роботи, який дає право на встановлення процентних надбавок до заробітної плати та одержання  одноразової винагороди за вислугу  років, та ін.; присвоєння першого рангу  і першої категорії державного службовця; надання права одержання після  закінчення повноважень народного  депутата України, а також у разі дострокового їх припинення за особистою  заявою попередньо займаної посади чи роботи, а у разі неможливості —  зарахування до резерву кадрів Головного  управління державної служби України; виплата на період працевлаштування після закінчення строку повноважень  матеріальної допомоги у розмірі  заробітної плати з урахуванням  усіх доплат і надбавок, які одержують  діючі народні депутати України, але не більше одного року; інші гарантії згідно зі статтями 20, 21 Закону.

Особливе значення для  захисту (охорони) особи народного  депутата України має інститут депутатської недоторканності, що підтверджується  його конституційним закріпленням. Недоторканність  народних депутатів України включає  депутатський індемнітет (частина друга  ст. 80 Конституції України) та імунітет (частина третя ст. 80 Конституції України).

Депутатський індемнітет передбачає, що народний депутат України  юридичне не відповідальний за свої висловлювання  та результати голосування у процесі  виконання ним обов'язків у  парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу та наклеп. Практика встановлення депутатського  індемнітету існує у багатьох країнах, однак у деяких з них  його обсяг є інколи більший, ніж  в Україні. Так, депутати можуть звільнятися  від відповідальності за будь-які  висловлювання у законодавчому  органі, що пояснюється привілеєм «свободи слова» парламентарія.

Депутатський імунітет передбачає, що народні депутати України користуються захистом парламенту від арешту та інших примусових дій, що можуть обмежувати їх особисті права і свободи, а  також від переслідування на підставі визнання його обвинуваченим у кримінальній справі. Разом з тим це не означає, що народний депутат України не підлягає кримінальній відповідальності. Конституція  України встановила лише додатковий механізм перевірки законності та обґрунтованості  притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, а також застосування до нього  затримання чи арешту. 
Конституційний Суд України у рішенні від 27 жовтня 1999 р. у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), на наш погляд, достатньо чітко встановив, що «депутатська недоторканність є важливою конституційною гарантією, яка має цільове призначення — забезпечення безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх повноважень» [7]. Депутатський імунітет передбачає особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешту народного депутата України. Зокрема, він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований (частина третя ст. 80 Конституції України). Конституційний Суд України у наведеному рішенні визначив, що згода Верховної Ради України на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності має бути одержана до пред'явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину відповідно до чинного Кримінально-процесуального кодексу України. 
Депутатська недоторканність поширюється на народного депутата України з моменту визнання його обраним за рішенням відповідної виборчої комісії і до моменту припинення повноважень народного депутата України. 
Не всі питання, пов'язані із забезпеченням депутатської недоторканності, є на сьогодні остаточно з'ясованими. Так, залишається дискусійною можливість застосування до народного депутата України компетентними державними органами таких заходів адміністративного примусу, як затримання та арешт. Зокрема, частина третя ст. 80 Конституції України передбачає, що народний депутат України не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України. Це правило закріплено і у частині першій ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України». В той же час ст. 259 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлює, що з метою складання протоколу про адміністративне правопорушення, коли складання протоколу є обов'язковим, порушника може бути доставлено до міліції чи до підрозділу Прикордонних військ України, штабу громадського пункту з охорони громадського порядку. Статті 260—263 КпАП України визначають право працівників міліції здійснити адміністративне затримання громадянина, якщо вичерпані усі інші заходи припинення адміністративного правопорушення, відсутні відомості щодо його особи. Необхідно скласти протокол про адміністративне правопорушення чи забезпечити своєчасний розгляд справи та виконання винесеної постанови. Відповідні норми є й у Законі України «Про міліцію». Так, пункт 5 ст. 11 цього закону також надає право працівникові міліції затримати правопорушника і тримати його у спеціально відведених приміщеннях. При цьому будь-яких винятків щодо народних депутатів України цими актами не робиться. 
Таким чином, питання гарантованості діяльності народних депутатів України містять на сьогодні чимало правових проблем, які потребують вирішення у відповідності з вимогами сучасної конституційної теорії та практики.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Государственное право Германии. – Т. 1. – С. 164.
2. Колодій А. М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: Підручник/ За ред. Я. Ю. Кондратьєва. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 91 – 100.
3. Конституція України від 28 червня 1996 р.
4. Кравченко В. В. Конституційне право України: навч. посібник. – Вид. 3-тє, виправл. та доповн. – К. : Атіка, 2004. – С. 248 – 257.
5. Кравченко В.В Конституційне право України: Навчальний посібник. – Вид. 4-те, виправл. та доповн. – К.: Атіка, 2006. – 568 с.
6. Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора Ю. М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, професора В. С. Журавського. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 544с.
7. Офіційний вісник. – 2001. - №31. – Ст. 1382.
8. Постанова Верховної Ради України. «Про забезпечення діяльності народних депутатів України» від 26 липня 1994 р  № 122/94-ВР (із змінами, внесеними Постановою Верховної Ради України від 20.04.2000 р. № 1679-ІІІ).
9. Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затверджене Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 р. № 379/95-ВР (із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховної Ради України № 575-XIV від 08.04.1999 р.).
10. Положення про консультанта депутатської групи (фракції) Верховної Ради України, затверджене Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 р. № 378/95-ВР.
11. Положення про посвідчення народного депутата України і нагрудний знак «Народний депутат України», затверджене Постановою Верховної Ради України від 3 березня 1993 р. № 3038-XII.
12. Положення про порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними, затверджене Постановою Верховної Ради України від 11 липня 1995 р. № 286/95-ВР (із змінами, внесеними згідно з постановами Верховної Ради України № 83/96-ВР від 06.03.1996 р., № 215/98-ВР від 14.04.1998 р., № 729-XIV від 04.06.1999 р.)
13. Прело М. Конституционное право франции. – М.: ИЛ, 1957. – С. 437 – 439.
14. Про статус народного депутата України: Закон України від 22 березня 2001 р.// Офіційний вісник. – 2001. - №31. – С. 1382.
15. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 18 жовтня 2001 р. № 2766-ІІІ.
16. Рыжов В. А. Законодательная власть: парламент: в 4 т. / В. А. Рыжов, Б. А. Страшун // Конституционное (государственное) право зарубежных стран; отв. ред. Б. А. Страшун. – Тома 1-2. Часть общая. – М. : Изд-во «БЕК», 2000. – С. 500 – 502.
17. Регламент Верховної Ради України.
18. Рішення Конституційного Суду України від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99 у справі №1-12/99 (справа про статус народних депутатів).
19. Рішення Конституційного Суду України від 11 квітня 2000 р. №4-рп/2000 у справі №1-19/2000 (справа про запити народних депутатів України до прокуратури).
20. Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 4-рп/2002 (у справі про запити і звернення народних депутатів України до органів дізнання і досудового слідства).
21. Рішення Конституційного Суду України від 5 березня 2003 року № 5-рп/2003 (у справі про звернення народних депутатів України до Національного банку України).
22. Руссо Ж. Ж. Трактаты. – М.: Наука, 1969. – С. 222.
23. Совгиря О. В. Конституційно-процесуальне право України: навч. посіб. / О. В. Совгиря. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – С. 176 – 204.

 

¹ Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року ст. 1 ч. 1

² Григорук Н. Г.  Конституційно-правовий статус народного депутата України: дисертація, Київ, 2004.

³ Совгиря О. В. Конституційно-процесуальне право України: навч. посіб. / О. В. Совгиря. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – С. 176 – 181.

⁴ Прело М. Конституционное право франции. – М.: ИЛ, 1957. – С. 437 – 439.

⁵ Государственное право Германии. – Т. 1. – С. 164

⁶ Кравченко В. В. Конституційне право України: навч. посібник. – Вид. 3-тє, виправл. та доповн. – К. : Атіка, 2004. – С. 248 – 252.

⁷ Рыжов В. А. Законодательная власть: парламент: в 4 т. / В. А. Рыжов, Б. А. Страшун // Конституционное (государственное) право зарубежных стран; отв. ред. Б. А. Страшун. – Тома 1-2. Часть общая. – М. : Изд-во «БЕК», 2000. – С. 500 – 502.

⁸ Офіційний вісник. – 2001. - №31. – Ст. 1382

⁹ Кравченко В. В. Конституційне право України: навч. посібник. – Вид. 3-тє, виправл. та доповн. – К. : Атіка, 2004. – С. 248 – 252.

¹⁰ Руссо Ж. Ж. Трактаты. – М.: Наука, 1969. – С. 222

¹¹ Цит. за: Норман Орнстін. Роль законодавчої влади в демократичному суспільстві. – С. 3.

¹² Закон України «Про статус народного депутата України» ст. 2 ч. 1.

¹³ Конституція України ст. 90 ч. 2.

¹⁴ Колодій А. М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: Підручник/ За ред. Я. Ю. Кондратьєва. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 97 – 100.

¹⁵ Про статус народного депутата України: Закон України від 22 березня 2001 р.// Офіційний вісник. – 2001. - №31. – С. 1382.

¹⁶ Про статус народного депутата України: Закон України від 22 березня 2001 р.// Офіційний вісник. – 2001. - №31. – С. 1382.