інститут президентства в США

       Р. Макфарлейн, який визнав помилковість рішення про постачання зброї і військового спорядження Ірану, був названий Д.Ріганом основним ініціатором цього рішення, людиною, відбулося покарання.

       Президент не наважувався на відкрите визнання своєї провини в ухваленні  рішення, але і не робив жодних спроб покласти відповідальність на кого-небудь зі своїх радників.Однак в оточенні президента подейкували, що Ненсі Рейган вже намітила кількох «козлів відпущення» і приступила до цілеспрямованій обробці чоловіка: «на заклання» нею віддавалися Д. Риган, Дж. Пойндекстер, О. Норт і, можливо навіть, директор ЦРУ У. Кейсі . Першими були відправлені у відставку Дж.Пойндекстер і О. Норт. А слідом за рішенням Рейгана про звільнення у відставку цих осіб було прийняте ще одне рішення Білого дому - про створення президентської комісії на чолі з сенатором Дж.Тауером, якій доручалося провести розслідування обставин «ірангейта» і ступеня відповідальності офіційних осіб адміністрації за порушення законів США.[10;82-90]

       Білий дім пішов на чергову підтасовування, що була покликана в першу чергу обілити президента.Виступаючи перед конгресменами, міністр юстиції і найближчий радник, і друг Рейгана Е.Миз заявив, що якщо президент і давав угоду на першу поставку зброї Ірану, то це сталося, швидше за все, коли він перебував під впливом анестезуючих засобів, введених під час операції в госпіталі Бетесді. Анітрохи не знизили напруження пристрастей що надійшли до друку відомості про те, що нікарагуанським контрас не дісталося жодного цента із сум, переведених швейцарським банком,а що вони осіли на особистих рахунках учасників операції з американської та іранської сторони і навіть були використані для фінансування виборчої кампанії ряду конгресменів.

       Рейган  визнав, що був у курсі всієї  цієї афери, але категорично заперечував  свою причетність до «таємної фінансової підтримки контрас». Здається, Рейган не усвідомлював, наскільки пропущені наслідки матиме для нього афера «Іран-Контрас».У столиці почали говорити про те, що 75-річний вік вже серйозно позначається на здатності президента навіть не керувати країною, а хоча б тримати під контролем підзвітних йому відомств і осіб.Союзники Рейгана серед членів конгресу наполегливо рекомендували йому різко активізувати державну діяльність в кількох напрямках, включаючи прийняття екстрених заходів по боротьбі з дефіцитом зовнішньоторговельного балансу,упорядкування взаємин з європейськими союзниками та просування в переговорах з Радянським Союзом з питань контролю над озброєнням.

       «Ми не можемо дозволити і не дозволимо, щоб це (тобто« ірангейт »- Е.І.) завадила нам продовжувати керувати країною», - заявив президент у грудні 1987 блиснувши знайомої всім посмішкою. Але «Ірангейт» завдав серйозного удару по репутації рейганівської адміністрації. Як уже згадувалося, цей скандал порівнюють з Уотергейтом, який призвів до відставки президента Р. Ніксона в серпні 1974Щоправда, як відзначали американські оглядачі, криза у зв'язку зі справою «Іран-контрас» серйозніше, ніж Уотергейт, не тільки тому, що пов'язаний з обманом американського народу і союзників США, але й тому, що укладається в рамки імперського правління президентської влади,яка ігнорувала або порушувала закони кожного разу,коли це було її цілям.[12;214]

       Під градом викриттів Рейган визнав 6 грудня 1986 у радіозверненні до країни, що в  політиці адміністрації були «допущені помилки» у відносинах з Іраном.Афера з протизаконною в умовах ембарго продажем - передачею зброї по ланцюжку «США - Ізраїль - Іран-контрас» показала,що підлеглий президенту Рада національної безпеки давно перетворився в адміністративно-координуючого органу до установи щодо розробки та здійснення важливих напрямків зовнішньої політики в обхід американського законодавства та Капітолію.

       Що  почалося в комітеті конгресу розслідування  справи «Іран-Контрас» продемонструвало не лише глибину нового «кризу довіри».Воно показало незгоду значної частини американських політичних верхів із зовнішньою політикою республіканської адміністрації, яке відбивалося в підході до переговорів з СРСР, у кампанії дезінформації та бомбардування Лівії, в неоголошених війнах проти Нікарагуа і Афганістану,в нерозважливо надії на «дипломатії канонерок» в Перській затоці.

       З 1982 по 1985 рр.. конгрес прийняв 5 поправок Боуленда, спрямованих, втім, не на повільне повне припинення допомоги контрас, а на її обмеження і скорочення всупереч волі президента. Президенту треба було виголосити послання про становище країни, що й було зроблено на спільному засіданні обох палат конгресу 27 січня 1987

       Однак у Рейгана не відчувалося його колишньої енергії, а в його плани  на майбутнє були відсутні конкретні ідеї. Початок роботи конгресу 100-го скликання показало, що прогнози, що пророкують загострення Білого дому з Капітолієм, виправдалися. На сторінках американської друку замигтіло слово «вето».Мова йде не тільки про президентське вето (заборону), вже накладеному на два законопроекти і подоланому повторними голосуваннями в конгресі, але про[12;216]

       «Стратегічному  вето», взятої на озброєння адміністрацією, оскільки підтримка, що надається їй законодавцями, після виборів 1986і  «ірангейтскіх» подій значно ослабла.

       Перше зіткнення сталося, коли Р. Рейган наклав вето на законопроект про утримання  в чистоті водних ресурсів країни. Обидві палати подолали його.

       Друге президентське вето було накладено  у кінці березня 1987р.на законопроект про розвиток автодорожньої мережі. Сам по собі цей білль, що виділяє на будівництво, ремонт і обслуговування автомобільних трас країни 88 млрд. дол, не є епохальною подією.Він фінансує близько 100 великих проектів зі створення мережі шосейних доріг в округах і штатах, що забезпечує йому активну підтримку в Капітолії.Проте всупереч цій обставині, а також рекомендацій деяких своїх радників адміністрація оголосила проект марнотратним і розгорнула навколо нього кампанію, перетворивши результати майбутнього голосування в пробу сил і політичного впливу в Капітолії.Перед самим голосуванням Рейган виступив з промовою, пустивши хід престиж президентства і чарівність, настільки безвідмовно служила йому в минулому. Підсумком всіх зусиль стало нищівної поразки Рейгана в сенаті, де при співвідношенні сил 67:33 вето президента було подолано. Ця своєрідна перевірка, влаштована самою адміністрацією, ще раз наочно продемонструвала ослаблення позицій президента на Капітолійському пагорбі.Виявилася й інша особливість нинішнього етапу взаємовідносин виконавчої і законодавчої влади: джерелом протиріч є невідповідність між жорсткою «заідеологізованої» позицією Рейгана і підходом конгресу,який вимагає більш гнучкого і реалістичного вирішення низки політичних проблем.

       Глибоке занепокоєння викликали плани адміністрації, пов'язані з подальшим нарощуванням американської військової присутності в Перській затоці. Тривогу законодавців викликає загроза залучення США в ірано-іракський конфлікт. Лідер демократичної більшості в сенаті Р.Берд (Західна Вірджинія) заявив, що плани в районі Перської затоки - «недопечений, погано підготовлена операція», за допомогою якої США намагаються продемонструвати свою силу після скандалу у справі «Іран-контрас». Це ознака поганої політики недоречною самовпевненості, сказав він. Позиція, зайнята адміністрацією Рейгана, показала, що Білий дім не бажає йти на поступки, а це обіцяє дуже жорстку конфронтацію в майбутньому,тим більше що на підході прийняття проекту федерального бюджету на 1988 фінансовий рік і рішення досить складної проблеми бюджетного дефіциту з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками.[12;219]

       У квітні 1987 р. палата представників вже  прийняла (230 голосами проти 192) проект бюджету в розмірі 1,1 трлн. дол  Він передбачає скорочення дефіциту і збільшення податків. Проект скорочує запропонований проект Рейганом СОІ в 5,2 млрд. дол до 3,3 млрд. Провівши це проект в палаті, демократи виграли перший раунд боротьби навколо майбутнього бюджету.Практично всі положення цього проекту, включаючи часткове підвищення податків, заморожування військових витрат, скасування скорочень в соціальних статтях не нові і висуваються з невеликими змінами протягом останніх років.Проекти бюджетів демократів, як нинішній, так і минулих років, розроблялися з центристських, помірно-консервативних позицій.Вони відображають підхід до проблем бюджетних пріоритетів панівної угруповання центристів і помірних консерваторів у партійному керівництві демократів і комітетах нинішнього складу конгресу. Сенатський варіант бюджету витриманий в ще більш помірних тонах, проте побудований на тих же принципах, що і бюджет палати представників. І сенат і палата переважною більшістю відкинули бюджет, запропонований адміністрацією Рейгана. Проекти конгресу відбили зростаюча розбіжність між Білим домом і Капітолієм з бюджетних питань, більше того, в області податкової політики суперечності набувають принциповий характер. Адже Рейган неодноразово заявляв, що накладе вето на будь-який законопроект, що передбачає підвищення податків. Але, якщо два роки тому демократам не вистачало сил, щоб провести свій бюджет в обох палатах і вступити в протиборство з адміністрацією, то після виборів 1986, Що забезпечили їм більшість у сенаті, потенціал опонентів посилився. Підсумки виборів зробили вплив на підхід конгресу до проблеми контролю над озброєннями, до політики Рейгана стосовно Нікарагуа, створення дорогої системи протиракетної оборони з елементами космічного базування та іншими питаннями військової і зовнішньої політики. У сенаті в даний час у демократів 54 мандата, 46 у республіканців, у палаті - 258 та 177. Результати виборів відобразили тенденцію до розмивання у конгресі політичної бази Рейгана.Разом з тим ці зміни не можна розглядати у відриві від складного процесу перегрупування політичних сил, що відбувався в Капітолії з кінця 70-х років, під час якого стався поворот до консерватизму, збільшився блок ультраправих законодавців у республіканської фракції,а ліберальні демократи потрапили в смугу кризи.[12;221]

       У 1980-1982 рр.. республіканці, що домоглися більшості в сенаті вперше з 1952 р., зуміли забезпечити проведення законодавчої програми Р. Рейгана. У 1982-1986 рр.. цей процес як би втратив динаміку, а нарощування ультраконсервативного блоку припинилося.У палаті представників, де демократи зберігали більшість навіть у період максимальних успіхів Рейгана, ерозія впливу адміністрації почалася ще раніше.Як показало початок роботи 100-го скликання, палата представників, де після виборів відбулися мінімальні зміни (демократи отримали додатково 5 місць), як і раніше залишається оплотом опозиції. Практично з більшості важливих законопроектів, поставлених на голосування в 1987 р., Палата виступила проти адміністрації. Вона вимагала заморозити надання 40 млн. долна допомогу нікарагуанським контрас, висловилася за введення мораторію на випробування ядерних пристроїв потужністю понад 1 кілотонни, якщо СРСР буде дотримуватися того ж, прийняла поправки,зобов'язують адміністрацію дотримуватися чисельні ліміти Договору ОСВ-2 і традиційну інтерпретацію Договору по ПРО. Що стосується сенату, то протягом шести років він був головною опорою адміністрації та успішно нейтралізував помірну опозицію палати представників.У цей час склався стандартний сценарій політичного протиборства, при якому всі дії демократичної опозиції зводилися нанівець у погоджувальних комітетах сенату і палати представників, де під тиском Білого дому приймалися компромісні рішення.[12;224]

       Січень  і лютий 1987були заповнені подіями, пов'язаними з розвитком "ірангейта": була невдала спроба Р. Макфарлейн покінчити життя самогубством після його відвертого визнання своєї провини і викриття причетності до цього скандалу інших офіційних осіб адміністрації, включаючи президента; було знищення О.Норте документів, що викривають його, а можливо, і ще когось, у незаконних діях; були нескінченні напіввизнання і відмови від визнання своєї провини з боку президента і слухання його свідчень у комісії Тауера.Здавалося, що Рейган залишився єдиною людиною, вірять у власну версію події.Але доповідь комісії Тауера, опублікований 26 лютого, продемонстрував, що йому повірили або зробили вигляд, що повірили, і члени комісії: у другому "уотергейте" не були зацікавлені, ні республіканська, ні демократична партії. Доповідь комісії Тауера, констатував, що вході подій, що призвели до скандалу, "президентові погано радили і погано служили" ті, хто, знаючи особливості стилю керівництва президента, були зобов'язані залучити його особливу увагу до того, як відбувалися продаж Ірану.Серйозні претензії комісія пред'явила в першу чергу колишній помічник президента з питань національної безпеки Р. Макфарлейн і Дж. Пойндекстеру,а також керівнику секретаріату Білого дому Д. Рігану. Серед непрямих винуватців події були названі державний секретар Дж.Шульц і міністр оборони К. Уайнбергер. Дісталося і директорові ЦРУ У. Кейсі, який не доповів президентові про те, що його відомство не контролювало діяльність підполковника О. Норта і його спільників. (Смерть У. Кейсі 6 травня "врятувала" його від неминучих адміністративних висновків.) В общем, дісталося всім, окрім президента, про який американцям повідомили, що він, "очевидно, погано розумів", що відбувається, дозволивши своїм емоціям керувати собою, а своїм помічникам - маніпулювати собою, у результаті чого ті проводили свою власну зовнішню політику .Доповідь зняв з Рейгана підозри в тому, що він намагався приховати від країни, що сталося, і, навпаки, відзначив щиру зацікавленість президента в тому, щоб американцям стало відома вся, правда.Але і комісія Тауера не відповіла на всі питання, багато з яких залишалися до останнього часу не з'ясованими. Відповіді на деякі з цих питань стали відомі вже після того, як Рейган покинув Білий дім. Так, з'ясувалося, що президент не тільки знав про діяльність О.Норта, але і схвалив план передачі коштів, отриманих від продажу зброї Ірану, на військову допомогу нікарагуанським контрас. 30 млн. дол Осіли на таємних рахунках, контрольованих О. Норте і його спільником відставним генералом Р. Секордо. Публікація доповіді комісії Тауера відродило на деякий час розмови про те, що після всього того, що стало відомо, президенту варто було б піти у відставку, але в вашингтонських політичних колах таку точку зору всерйоз ніхто не приймав.