Мораль і право

      Натомість, право, щойно воно сягає певного розвитку, вносить до життя  тверді і визначені норми. Будучи покликаним для того, щоб усувати суперечки в суспільстві, право має виробити точні і докладні правила, що визначають конкретні умови життя.

     Якщо судові вироки будуть ухвалюватися по вільному розсуду суддів, вони залежатимуть від всіх коливань їх морального відчуття. Не пов'язані у своїх рішеннях нічим, окрім сумління і власних моральних поглядів, судді можуть ухвалювати різні вироки в подібних випадках залежно від свого настрою і вподобань. Але цього не може допускати розвинений юридичний оборот.

     Право призначене створювати надійний грунт у вирішенні суперечок, тож, воно має бути об’єктивним. Маючи на меті охорону окремих осіб від свавілля, воно не може залежати від суб'єктивного розсуду суддів. Воно має бути вільним від мінливих і тимчасових коливань особистого почуття, бо лише в цьому разі може служити завданню встановлення громадського порядку.

     Право покликане встановити певні норми, наділені авторитетною незаперечністю, які з незмінною послідовністю застосовуватимуться в усіх випадках, що під них підходять. У цих якостях - твердості і конфесійної визначеності - полягає головна запорука успішної дії права у житті; без них воно позбавляється свого істотного значення. Ці властивості організованого правового порядку й становлять те, що називається його позитивним характером. Прагнення засвоєння цього характеру становить основну рису у розвитку права.

      Санкції, що містяться у законах, пряме спонукання для реалізації юридичних норм, покарання за їх невиконання - такий апарат зовнішніх засобів, в яких  виражається примусовий характер права і за допомогою яких підтримується його обов'язковість. Саме в цьому міститься розривання прямого зв'язку права з мораллю, ідеалом якої є вільне виконання закону, без контролю влади і сили примусу.

      Чим більше право набуває рис позитивного і примусового порядку, тим жвавіше позначаються потреби у відокремленні моралі від тісного союзу з ним. Ця потреба виникає зазвичай тоді, коли особиста моральна свідомість відмовляється підкорятися авторитету суспільної думки і заявляє претензії на волю у власних діях. З поступовим ускладненням громадських відносин, з постійно зростаючим розмаїттям положень та думок сама собою відкривається можливість зіткнення між моральною свідомістю окремих осіб і переконаннями середовища, до якого вони належать. Якщо у випадках таких сутичок суспільство розглядає всі свої вимоги як норми, що підлягають примусовому виконанню, це має викликати протести і протидію з боку осіб, не згодних з цими вимогами. Діяти відповідно до загальної норми, однак всупереч своєму моральному рішенню - для морально розвиненої людини є таким нестерпним внутрішнім протиріччям, що рано чи пізно вона розпочне завоювати собі волю позбавитися від подібного тагаря.

     Примусова система моральності у разі незгоди  особи зі спільними вимогами немає  інших виходів, як лицемірство для слабких і мучеництво для сильних. Відбираючи в людини можливість жити за власном спонуканням і знаходити істину силою власного внутрішнього розвитку, держава, по суті, перегороджує доступ до вищого морального вдосконаленя людини. Що може бути гірше для моральної свідомості, ніж середньовічний спосіб релігійного виховання за допомогою багать інквізиції і державного меча? Там, де оселяється така система, рано чи пізно має постати Лютер із своїми протестами. 

  Практика внутрішньодержавного й міжнародного життя свідчить, що протиріччя між правом і мораллю існують в регулюванні майнових, сімейних, трудових, екологічних, міжнародних відносин. Ці протиріччя можуть існувати у визначенні злочину, адміністративної провини, мір карної, адміністративної, майнової відповідальності. Досить важко пересічній людині сприймати встановлені в кримінальному законодавстві радянських часів значно більш тяжкі покарання за крадіжку державної власності порівняно із зазиханням на власність приватну (тим часом, коли в моральній системі цінностей, притаманій слов’янському менталітету, ставлення до подібних проступків прямо протилежне – у держави красти, звичайно, погано, але це набагато краще, ніж відібрати гаманця у ближнього).

     Іноді колізійні питання у співвідношенні права й моралі є не такими простими. Наприклад, це стосується регулювання трансплантації людських органів і тканин, операції штучного запліднення й імплантації, здійсненні інших медичних операцій і способів лікування. Так, широко відомий останнім часом "доктор Смерть", умертвляючи безнадійно хворих смертельною хворобою людей на їхнє прохання,  одного боку, прямо порушував закон, але, з іншого боку, рятував хворих як від фізичних, так і психічних страждань, тобто, з моральної точки зору, діяв гуманно.

      Суперечності  між правом і мораллю неминучі. Але мудра влада має всіляко уникати прийняття правових норм, які прямо суперечать нормам моралі. Такі норми не лише будуть всіляко ігноруватися громадянами, але й, що значно гірше, будуть створювати в суспільстві атмосферу загального правового нігілізму, адже, не виконуючі певні закони, ми привчаємося не поважати правопорядок в цілому.

     З цього приводу пригадується відома історія про розумного садівника, який, уважно слідкуючи за рухом людей, що прогулювалися парком, вимощував доріжки в тих місцях, де люди проходили найчастіше. Здається, такий спосіб регулювання людських відносин є значно більш доцільним і ефективним, ніж встановлення величезних штрафів за витоптування зелених насаджень. Більш радикальний приклад: кажуть, що німецький уряд дуже довго і безрезультатно намагався боротися із широкою практикою керування автомобілем в стані алкогольного сп’яніння, доки не зрозумів, що причина біди – в традиційній звичці німців випити келих пива з друзями після роботи. І щойно було введено припустиму дозу алкоголю в крові водія (приблизно на рівні півлітри легкого пива), проблему було вирішено. Дисципліновані німці не дозволяли собі порушувати закон, який був встановлений на розумній межі між безпекою руху та національною традицією.

      На  жаль, українські законодавці зазвичай рухаються прямо протилежним  шляхом – шляхом встановлення аморальних та несправедливих норм, а, в разі якщо такі норми не виконуються – збільшення відповідальності за їх порушення. Результат  очевидний.

     Розмежовуючи  мораль і право і стверджуючи  практичну необхідність поділу цих сфер, ми не можемо, проте, заперечувати безсумнівного зв'язку їх між собою. Життя призводить до відокремлення і відособлення права та моралі, але воно неспроможне усунути їхньої взаємодії.

      2.3. Справедливість як ідеал права і моралі

      Проблема  справедливості як бажаного фундаменту і права, і моралі залишається дуже актуальною. Адже одні люди розкошують, а інші — бідують, навіть в досить розвинених країнах хтось умирає від недоїдання чи відсутності ліків. Стосовно України ця тема також є дуже болючою, адже принцип соціалізму «від кожного — за здібностями, кожному — за працею» так і не був реалізований. Крім того, негативно впливають на цей процес криза у вітчизняній економіці, корупція, криміналізація суспільства.

      Розвиток  цивілізації, нові виклики людству  потребують постійного оновлення концепції  справедливості як у глобальних вимірах, так і стосовно реалій національного  буття, оскільки, як стверджують сучасні американські соціологи, «справедливість є головною доброчесністю суспільних інститутів подібно до того, як істина є головною доброчесністю наукових систем».

     Концепція соціальної справедливості покликана узгодити інтереси індивіда і суспільства, недоторканність, свободу особистості і саморегулювання суспільства, його продуктивність, координованість, стійкість. Кожен індивід володіє недоторканністю, якою не може знехтувати навіть найблагополучніше суспільство. З огляду на це справедливість відкидає навіть думку про те, що несвобода одних може бути виправданням найбільшого благоденствування більшості людей. З цього випливає, що принесення в жертву частини людей не може компенсуватися більшим благоденствуванням інших. Сучасні суспільства рідко бувають добре організованими, оскільки відмінність справедливого і несправедливого в них усе ще дискутується.

     Зважаючи  на недоліки принципу рівних можливостей  і враховуючи позитивний аспект принципу рівних результатів, соціальна справедливість може базуватися на двох різних принципах :

      1. Кожна людина повинна володіти  рівним правом стосовно найзагальнішої  системи рівних базових свобод, порівняної з подібними системами  свобод усіх інших людей. Цей  принцип передбачає рівність  у володінні всіма базовими  правами.

      2. Соціальні й економічні нерівності повинні бути так зорганізовані, щоб вони давали найбільшу вигоду найменш забезпеченим громадянам, а також були доступними усім в умовах чесної рівності можливостей. За цим принципом допускається соціальна й економічна нерівність, наприклад у достатку і владі.

  Крім проблеми соціальної справедливості, яка визначається характером політичної влади, права, соціальної політики держави (правовий аспект справедливості), існує й проблема справедливості як способу поведінки індивіда, про що стверджував ще Арістотель, розрізняючи справедливість щодо закону і стосовно інших людей.

     Йдеться про її моральний аспект. У цьому  сенсі справедливість спрямована не стільки на стосунки між громадянами, скільки проти індивідуального  свавілля, вимагаючи не зазіхати на іншу особистість (не завдавати їй фізичної шкоди, моральної кривди, не перекладати на неї свої обов'язки й турботи, не зраджувати її тощо), а також не зазіхати на її власність (матеріальні й духовні цінності).

      Подвійною несправедливістю вважається зрада. Те саме стосується ситуацій, коли охоронець чи провідник стає вбивцею, сторож — злодієм, опікун присвоює власність того, кого він опікує, адвокат захищає інтереси протилежної сторони, суддя йде на підкуп тощо. У кожній із них людина, вступаючи в договірні відносини, беручи на себе обов'язки, не тільки порушує їх, але, використовуючи своє становище, завдає партнерові шкоди саме в тій сфері буття, охороняти яку вона зобов'язалася.

      Визнаючи  важливу роль справедливості в житті  суспільства, людини, її, однак, не можна переоцінювати, абсолютизувати. Оскільки навіть досягнення абсолютної справедливості у правових відносинах і в особистісних стосунках саме собою не зробить людей щасливими. Якщо людина, маючи значні задатки, не реалізовує себе, для неї справедливість — ніщо.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Розділ ІІІ. ВЗАЄМОДІЯ ПРАВА І МОРАЛІ 

      3.1. Загальні аспекти взаємодії права і моралі 

     Сутність  права характеризує його як специфічний  засіб впливу на суспільство; категорію, що має еволюційний характер, розвивається разом із суспільством та впливає на нього; засіб забезпечення, відображення та гарантування інтересів певної соціальної групи або класу (всього суспільства); результат діяльності держави як суб’єкту прийняття чи санкціонування норм.

      Згадані аспекти сутності визначають певні ознаки єдності права і моралі. Поєднавшись у єдине змістовне значення, поняття «загальна добра воля» буде мати позитивне значення для держав, що прагнуть до правових, соціальних та демократичних відносин, а саме загальної доброї волі, в регулюванні суспільних відносин, що є синтезом співіснування, взаємодії, взаємовпливу тобто співвідношення Права і Моралі.

      Право і моральність відповідають визначеним потребам сучасного соціуму, тому що служать регуляторами відносин у  суспільстві, погоджуючи інтереси окремої особистості з інтересами різних об'єднань і суспільства в цілому.

      Мораль  і право тісно взаємозалежні, більше того, можна говорити про  глибоке взаємопроникнення права  й моралі. Вони взаємообумовлюють, доповнюють і взаємозабезпечують одне одного в регулюванні суспільних відносин. Об'єктивна обумовленість такої взаємодії визначається тим, що норми права втілюють у собі принципи гуманізму, справедливості, рівності людей. Інакше кажучи, закони правової держави втілюють у собі вищі моральні вимоги сучасного суспільства. У регулюванні суспільних відносин право взаємодіє з мораллю. При з'ясуванні механізму дотримування правових норм необхідний не тільки їхній всебічний аналіз із урахуванням вимог ідей правосвідомості суспільства, але й виявлення взаємозв'язків норм права із принципами й нормами моралі, з моральною свідомістю суспільства. Застосування норм права вимагає проникнення в моральну оцінку життєвих відносин, обставини по конкретній, юридично значимій справі -  шлюбно-сімейній, а цивільній або кримінальній.

      Як  форма суспільної свідомості, система  відносин і норм - мораль зародилася раніше політичної й правової форм свідомості, раніше державної організації  суспільства. Виникнення моралі обумовлене процесом становлення і розвитку суспільної праці, коли з'являється необхідність регулювання відносин між особистістю і первісним колективом. Звичаї, мораль регулювали взаємини людей у первіснообщинному ладі. У моралі виражені поняття людей про добро, зло, справедливість, гідність, честь, милосердя.

     Норми моралі - продукт історичного розвитку людства. Вони сформувалися в боротьбі зі злом, за затвердження добра, людинолюбства, справедливості, щастя людей. На розвиток моралі роблять вплив соціально-політичні відносини, інші форми суспільної свідомості.

     Моральні  принципи й норми значною мірою  визначаються також соціально-економічними умовами життя суспільства. У  розвитку людства відзначається  моральний прогрес, зростання моральної  культури.