Мораль і право

  Слід зазначити, що в східних державах корпоративна етика взагалі є невід’ємною частиною моральності людини, і про серйозність ставлення громадян до таких норм свідчить те, що, наприклад, в Японії непоодинокими є випадки суіцидів серед персоналу збанкрутілих компаній, причому причиною суіциду є не втрата роботи, а те, що неспроможність фірми людина сриймає як власну ганьбу.

     На  жаль, в нашій державі подібне  ставлення до власних зобов’язань не прийняте: які б закони держава не приймала на захист прав кредиторів, не віддавати борги не вважається аморальним вчинком в суспільстві. Таким чином, корпоративна етика – ще один приклад того, що в певних випадках державне регулювання є безсилим, набагато важливішим є внутрішнє ставлення людини до того, що вона робить, тобто, її моральність.  

     1.3. Правові і політичні норми

     Право і політика традиційно розглядаються  як явища тісно взаємозв'язані і взаємообумовлені. Достатньо сказати, що переважаюча частина внутрішньої і зовнішньої політики будь-якої держави реалізується через закони, а останні, у свою чергу, виступають виразниками і провідниками цієї політики.

  Політика - це мистецтво управління людьми, суспільством, державою, яке здійснюється за допомогою права, юридичних засобів і інститутів. Особливо це характерно для правових держав з розвинутою демократією, досконалими законами, правовою культурою. Але навіть і тоталітарні, поліцейські держави не можуть обійтися без права. Інша справа — в яких цілях воно використовується.

      Політика  є також мистецтво компромісів, узгодження бажаного і об'єктивно  досяжного. За межами можливостей починається волюнтаризм, суб'єктивізм, а нерідко і авантюризм, все те, що знаходиться поза правовим полем, поза юридичними процедурами. Вільна від права політика є свавіллям, вседозволеністю.

      В більш вузькому сенсі слова політика визначається в науці як особлива, сфера взаємодії між класами, партіями, націями, народами, державами, соціальними групами, владою і населенням, громадянами і їхніми об'єднаннями. Звичайно, це найбільш загальна, абстрактна дефініція, але вона вірно відображає найважливішу і найскладнішу сферу суспільного життя, самостійний світ політичних цінностей, ідеалів, інтересів. Дану сферу якраз і регулюють політичні норми.

      Політичні норми — це правила поведінки  численних і різноманітних суб'єктів  політики (індивідуальних і колективних), учасників політичного процесу, політичних відносин. Ці норми містяться в різних політичних маніфестах, програмах, рішеннях, заявах, деклараціях, статутах політичних партій і рухів.

      В тих випадках, коли політичні норми  одержують відображення в законах, конституціях, вони набувають також  характер правових. Розмежування між політичними і юридичними нормами провести інколи дуже важко, оскільки вони тісно переплетені, а найчастіше поєднуються (наприклад, в статтях Конституції). Це спостерігається в діяльності як законодавчої, так і виконавчої влади. Адже закони, інші нормативні акти мають, як правило, не тільки економічне, але і політичне обґрунтовування. Але між правовими і політичними нормами можуть бути відмінності.

      В політичній сфері є свої традиції, загальноприйняті правила, вимоги, принципи, еталони. Існує політична етика, тобто зведення канонів, яких звичайно дотримуються чесні, добросовісні політики. Головні з них — це дотримання законів, моралі, встановленого порядку, пошана опонентів, правдивість, служіння громадському обов'язку, благу.

      На  жаль, сучасна українська політика — не сама, м'яко кажучи, чиста сфера відносин між людьми. Життя постійно демонструє приклади порушення (недотримання) елементарних правил політичної поведінки. Особливо це виявляється в період виборів (війна компроматів, дискредитація суперників, розповсюдження про них неправдивої інформації, інтриги, підкуп виборців, порожні обіцянки кандидатів в депутати, тіньове фінансування, замовлені статті у пресі, проникнення у владу криміналу і т.д.).

      Учасники  політичних баталій дуже часто діють за принципом: ціль виправдовує засоби, переможців не судять. Створюються і використовуються так звані виборчі технології, іміджмейкеровські фірми, інші хитромудрі прийоми. Виявляється психологічний тиск на виборців аж до погроз; увійшло до практики маніпулювання громадською думкою. Влада, право, закони покликані ефективно протистояти всім цим явищам, присікати найбільш грубі порушення нормальної, цивілізованої політики. Політичні норми повинні також чітко дотримуватися, як і правові. 

      1.5. Право і звичай

     Мораль і право репрезентують, відповідно, позаінституційну й інституційну форми регуляції людської поведінки. Проте як інституційна регуляція не зводиться тільки до правової, так і мораль є далеко не єдиним механізмом регуляції позаінституційної. Суттєвим для уточнення специфіки моралі і права як суспільних явищ постає в цьому зв'язку їх порівняння з такою формою позаінституційної ж регуляції людської поведінки, як звичай.

     Звичай - правило поведінки, що склалося внаслідок  фактичного його застосування протягом тривалого часу. Дотримання звичаїв забезпечувалося заходами суспільної дії на порушника або схваленням заходів, що застосовуються до кривдника скривдженим, його рідними або членами роду. Санкціонування звичаю державою здійснювалося або в процесі судової або адміністративної діяльності, коли звичай був підставою для вирішення спорів, або шляхом включення звичаю у законодавчі акти.

     Єдність права, моралі і звичаю полягає в тому, що:

      - по-перше, вони є різновидами соціальних норм, які створюють в сукупності цілісну систему нормативного регулювання, тож, в них єдина нормативна основа;

      - по-друге, вони переслідують одні і ті ж цілі і задачі — впорядкування і вдосконалення суспільного життя, внесення в нього організуючих начал;

      - по-третє, в них один об'єкт регулювання — суспільні відносини (тільки в різному об'ємі), вони адресуються до одних і тих самих людей, шарів, груп, колективів; їх вимоги багато в чому співпадають;

      - по-четверте, право, мораль і звичай в якості нормативних явищ визначають межі належних і можливих вчинків суб'єктів, служать засобом виразу і гармонізації особистих і суспільних інтересів;

      - по-п'яте, право, мораль і звичай у філософському плані є надбудовними категоріями, обумовлені перш за все економічними, а також політичними, культурними і іншими детермінуючими чинниками, що робить їх соціально однотипними в даному суспільстві або в даній формації;

      - по-шосте, право, мораль і звичай виступають в якості фундаментальних загальноісторичних цінностей, показників соціального і культурного прогресу суспільства, його творчих і дисциплінуючих начал.

     Подібно до моралі, звичаї також складаються  спонтанно в житті конкретних людських спільнот. Порівняно з правом і мораллю звичаї найглибше вкорінені в історії людства. Саме звичаї, хоча це не завжди усвідомлюється, є найбільш глибокою і масовою формою регуляції й нашого сьогоднішнього життя — в переважній більшості випадків, спілкуючись із людьми, реалізуючи свої цілі тощо, ми діємо, спеціально не розмірковуючи над цим, просто так, як це заведено, як це звично для нас і тих, хто нас оточує. Лише стикаючися з неординарними ситуаціями й проблемами, ми мусимо відступати від звичайної — звичаєвої — колії й шукати нетривіальних шляхів, зокрема, у галузі моралі або права. Зважаючи на це, впорядковуюче значення звичаю в суспільному житті справді важко переоцінити — так само як і значення традицій, усталених навичок людського мовлення і мислення, що сполучають наше сьогодення з історичним досвідом людства. Руйнування усталених звичаїв, як показує багата на соціальні й культурні катаклізми історія XX ст., — процес болісний, що веде до примітивізації й розкладу людських стосунків, породжує хаос і дезорієнтацію. Недарма й сьогодні так гостро стоять питання відродження звичаєвої структури людського буття — це, так би мовити, той хліб моральності, без якого вона існувати не може.

     Проте, звичай принципово відрізняється від моралі. Якщо сформулювати найзагальніший принцип звичаю, він мав би вимагати: роби так, як роблять усі! Дотримуючись звичаю, я маю діяти так, як діяли за подібних обставин мої діди-прадіди, як діють мої сусіди та знайомі. Виправданням або обгрунтуванням того чи іншого вчинку тут є наявність певного прецеденту. На відміну від цього мораль (як, власне, і право) грунтується на дещо іншій засаді, від людини вона вимагає: роби так, як мусять робити всі! Тож, перед тим, як учинити щось, я маю спитати себе не про те, як повівся би на моєму місці мій сусід або прадід, а про те, чого вимагає від мене мій обов'язок. Отже, мораль у порівнянні зі звичаєм вводить принципову відмінність між сущим і належним, між тим, що було й є, і тим, що має бути. Прецедент для неї вже не є кінцевим виправданням будь-якого вчинку або утримання від нього. Як зазначав І.Кант, навіть якщо б я знав, що за всю історію людства ніхто ще не виконав свій обов'язок належним чином, це не звільнило б мене від необхідності свій власний обов'язок — виконати, виконати його тут і тепер.

     Моральна  точка зору виходить із того, що саме існування і повторення чогось, нехай навіть протягом століть, ще не свідчить про те, що так воно й має бути; давня несправедливість, навіть освячена звичаєм, справедливістю не стає і з позиції моралі може бути засуджена так само, як і несправедливість, скоєна вчора або сьогодні.

     Із  сказаного випливає як докорінна відмінність, так і взаємодоповнюваність звичаю і моралі. Сила звичаю — могутня підвалина, що цементує, скріплює наявний устрій людського буття і взааємин, забезпечує усталеність у його функціонуванні. Що ж до моралі, то вона може підсилювати дану роль звичаю, якщо, виходячи з власних критеріїв, вважає існуючий стан речей виправданим і належним. Якщо ж ні - мораль постає як революціонізуючий чинник, що протистоїть консерватизму звичаю і спрямований на його подолання.  

      Порівнюючи  звичай і право, слід зазначити, що в певних випадках їх навіть можна ототожніти. Мова йде звичай як джерело права, про так званий правовий звичай.  Але, звісно, не будь-який звичай навіть у стародавні части визнавався таким, що має юридичну силу. Звичай не повинен був суперечити закону, він мав його доповнювати; звичай за жодних обставин не міг відміняти вказівку закону.

     Для визнання правовою вимогою звичай повинен  був:

     а) виражати тривалу правову практику;

     б) відображати одноманітну практику - як дії, так і бездіяльності;

     в) втілювати невідкладну і розумну  потребу в правовому регулюванні  ситуації.

     Нарешті, специфіку застосування звичаю складало те, що звичай не презюмувався в суді, а доводився.

  Відмінності права і звичаю полягають в наступному:

      1. За способами встановлення, формування: правові норми створюються або санкціонуються державою, нею ж відміняються, доповнюються, змінюються. Натомість, звичаї виникають і розвиваються спонтанно в процесі практичної діяльності людей. На відміну від права звичай носить неофіційний (недержавний) характер. В будь-якій державі діє тільки одне, ним же створюване право, тоді як звичай не є єдиним і однорідним, він диференціюється відповідно до класового, національного, релігійного, професійного і іншого поділу суспільства.

      2. По методах забезпечення: якщо право створюється державою, то воно нею і забезпечується, охороняється, захищається. За правом стоїть апарат примусу, який стежить за дотриманням правових норм і карає тих, хто їх порушує, бо норма — не прохання, не порада, не побажання, а владна вимога, веління, розпорядження, звернуте до всіх членів суспільства і підкріплюване можливістю примусити. Інакше забезпечуються норми звичаю, які спираються не на силу державного апарату, а на силу громадської думки. Порушення звичаєвих норм не тягне за собою втручання державних органів.

      3. За формою виразу, фіксації: якщо правові норми закріплюються в спеціальних юридичних актах держави (законах, указах, ухвалах), групуються по галузях і інститутах, систематизуються (зводяться) для зручності користування та становлять в цілому об'ємне і розгалужене законодавство, то норми звичаю не мають подібних чітких форм виразу, не враховуються і не обробляються, а виникають і існують в свідомості людей. Право є логічно структурованою системою, а звичай — відносно вільне, внутрішньо несистематизоване утворення.

      4. За характером і способам дії на свідомість і поведінку людей: якщо право регулює взаємини між суб'єктами з погляду їх юридичних прав і обов'язків (правомірного — неправомірного, законного — незаконного, караного — некараного), то звичай (як і мораль) підходить до людських вчинків з позицій добра і зла, похвального і ганебного, чесного і ганебного, благородного і неблагородного, совісті, честі, і ін. Іншими словами, в них різні оцінні критерії, соціальні мірки.