Мораль і право

      Як  форми свідомості і релігія, і  право нормативні, тобто відображають загальнообов’язкові правила поведінки людей, мають імперативний, безумовний характер і передбачають певні санкції за їх порушення.

     Основою правосвідомості є раціональне осмислення права (для правового регулювання важливе усвідомлення обов’язковості закону, а не емоційна прихильність до нього). Підгрунтям схвалення права суспільством є прагнення людей на основі справедливості захистити свободу кожного шляхом встановлення міри цієї свободи задля підтримання цілісності соціуму (втім, повноцінна робота правової системи неможлива без позитивного ставлення суб’єктів до права, виправданості у суспільній думці обмежень, які накладає право на конкретну особу).

      Натомість, в релігійній суспільній свідомості переважає саме психологічний аспект. Релігійна свідомість наочно та образно єднає людину зі священним, що проявляється в такому феномені як релігійна віра, тобто абсолютній переконаності в об’єктивному існуванні священного, істинності релігійних догматів та непогрішності релігійних авторитетів. Лише за умови віри людини в певний абсолют можливе функціонування релігійної ідеології. Відсутність віри нівелює значення релігії у суспільстві, унеможливлює застосування релігійних санкцій.

  Далі, право, як повторювальні суспільні відносини, схвалені суспільством і санкціоновані державою, виступають саме суспільною цінністю. Легітимація права суспільством не обумовлює обов’язкового соціального консенсусу (схвалення всіма його членами), право не втрачає нормативності у випадку невизнання його цінності окремим індивідом. Натомість, релігія є виключно індивідуальною цінністю, постійним відчуттям особою свого зв’язку з священним.

     Релігійна свідомість завжди авторитарна, віруючий постійно відчуває опіку та спрямування з боку божественного авторитету. Така авторитарність може бути більш чи менш суворою (від тоталітаризму деяких сект до терпимості буддизму), але присутня завжди. Натомість, специфіка правосвідомості обумовлює певну автономію, свободу суб’єкта від зовнішнього авторитету (суспільства). Право - це культура замирення, компромісів, договорів, третейських рішень, що характеризує його антиавторитарність.

      І правова, і релігійна свідомість формують у людини установку на правомірну або богоугодну поведінку. Вони безапеляційно вимагають від індивіда певної моделі поведінки. Проте, право виходить з розуміння людини як безумовно вільної істоти. Забороняючи певні діяння, право допускає, що особа може поступати всупереч правовим приписам, що тягне за собою визначене цими приписами покарання. Релігія ж зазвичай не визнає особу повністю вільною, заперечує навіть саму можливість її поступати всупереч нормам релігії, так зване “право людини на гріх”, що об’єктивно звужує автономію особистості.

     Право як регулятор характеризують такі ознаки: нормативність (сукупність нормативних приписів, правил поведінки); визначеність за змістом (здатність точно фіксувати моделі бажаної або небажаної поведінки); гарантованість дії права примусовою силою держави. Перші дві риси в цілому властиві і релігії. Канонічні джерела будь-якої релігії містять достатньо чітко сформульовані моделі поведінки, обов’язкові для віруючої людини. Щодо гарантованості норм релігії, то вона визначається особливим станом психіки людини – віри, яка обумовлює наявність у суб’єкта “страху Божого”, боязні “Божого суду”. Право переважно гетерономне, адже більшість людей сприймають його як власну цінність, а релігія переважно автономна, що не заперечує впливу релігійної громади на її окремих членів.

      Гетерономінсть  права і автономність релігії  обумовлені й сферами правового і релігійного регулювання. З урахуванням широких можливість права, його здатності до примусу, воно регулює найбільш значущу, переважно дієву, “зовнішню” сторону людського буття, що піддаються контролеві з боку держави, лише в окремих випадках звертаючись до внутрішнього світу людини. Релігія ж визначає усі сторони життя своїх прихильників, включаючи мотиви поведінки.

      Крім  того, право регулює конфліктні за своєю природою відносини, засновані  на суперечливих або таких, що не співпадають, інтересах суб’єктів права, які  мають кореспондуючі одне одному права і обов’язки. Зі свого боку, релігія такої конфліктності позбавлена, релігійні відносини мають на меті спільне єднання у священному, щодо якого віруючі відчувають лише обов’язки.

      З наведених положень випливають особливості  правової і релігійної відповідальності та санкцій. Юридична відповідальність пов’язана з понесенням правопорушником обмежень своїх прав і носить ретроспективний характер (оцінюються вже вчинені діяння). Юридичне покарання не залежить від ставлення особи до права і завжди означає обмеження зовнішніх можливостей і свободи людини. Релігійна санкція передусім пов’язана з духовним світом людини, з втратою її зв’язків зі священним і прагненням відновити цей стан. Вона має проспективний, позитивний характер.

      І право, і релігія є формалізованими регуляторами суспільних відносин. Норми правових і релігійних систем зазвичай закріплені у текстах (для права – це нормативно-правові акти, договори, судові прецеденти тощо; для релігії – певні сакральні джерела, наприклад, Біблія, Коран, Тора). Такі форми права і релігії, зазвичай, мають ієрархічну структуру (у законодавстві - різна юридична сила актів, в релігії – поділ джерел на священні писання, перекази, тлумачення, постанови релігійних організацій тощо). І релігійним, і правовим документам властива особлива мова, спеціальна термінологія, певна техніка викладання. Але мова права є конвенційною, тобто слова та словосполучення є засобом позначення предметів, явищ, понять, і достатньо умовною (наприклад, такі вирази як “нікчемність правочину”, “тягар доказування”), а мова релігії сприймається віруючими як цілком реальна,  тому спроби реформувати релігійні тексти часто призводили до жорстоких соціальних конфліктів (наприклад, розкол у російському православ’ї у 17 столітті).

      Застосування правових і релігійних норм забезпечується організованими інституційними утвореннями (для права це держава, для релігії – церква або інша релігійна організація). Ці інституції взаємодіють між собою, що є наслідком взаємопроникнення різних форм суспільної свідомості і соціальної регуляції.

     Взаємовпливи  релігії та права — складний процес, який визначається зв´язком правових і релігійних норм із мораллю та зв´язком права з державою. Так, держава за допомогою права може визначити свої відносини з релігійними організаціями. У сучасному світі в переважній більшості держав, правові системи яких не належать до сім´ї релігійного права, релігія законодавчо відокремлена від держави.

        Значення різних форм впливу релігії на правоутворення змінювалося протягом історії людства. Якщо на ранніх етапах домінувала пряма форма, то наразі здатність релігії виступати детермінантою правогенезу виявляється переважно опосередковано (сприяння ґенезі нових правових норм або гальмування цього процесу, визначення еволюційного руху правової системи в цілому та розвитку правової науки). Разом з цим, деякі дослідники зазначають своєрідну імплементацію релігії (зокрема, християнської) у право на сучасному етапі, в результаті чого ми користуємося правом, звертаючись за допомогою до релігії.

      Але існує й «зворотній» вплив правової системи на релігійну. Діяльність церкви (канонічна, догматична і відправлення богослужіння) не може виходити за межі, встановлені законом, і послаблювати встановлений у державі правопорядок.

     Отже, церква відокремлена від держави, але вона не відокремлена від суспільства, з яким зв'язана загальним духовним, етичним, культурним життям. Вона здійснює могутній вплив на свідомість і поведінку людей, виступає важливим стабілізуючим чинником. Всі представники релігійних організацій, об'єднань, конфесій, які існують на території держави, керуються при здійсненні своєї діяльності як своїми внутрішньорелігійними правилами і переконаннями, так і законодавством цієї держави. Церква поважає право, закони, встановлений порядок, а держава гарантує можливість вільної релігійної діяльності, що не суперечить принципам суспільної моралі і гуманізму. Свобода віросповідання — найважливіша риса цивілізованого демократичного суспільства.

      Про тісний взаємозв'язок права і релігії говорить той факт, що багато християнських заповідей, такі, наприклад, як не вбий”, не вкради”, не лжесвідчи” і інші закріплені в законі і розглядаються ним як злочини. В мусульманських країнах право взагалі ґрунтується значною мірою на релігійних догматах, за порушення яких передбачені досить суворі покарання.

    Але свобода віросповідання іноді вступає в суперечність з ідеями прав людини, гуманізму, моральності і інших загальновизнаних цінностей. Сьогодні в Україні діє багато так званих нетрадиційних релігійних об'єднань, деяльність деяких з яких носить соціально деструктивний, морально осуджуваний характер.

     Недаремно певні релігійні структури називаються "тоталітарними” ("Біле братство”, "Свідки Єгови”, "Адвентисти Сьомого дня”, "Мормони”, "Глобальна стратегія”, "Харизматична церква”, "Церква останнього заповіту” тощо), адже вони намагаються все життя людину поставити під свій контроль, обмежують всякі інші зв'язки і відносини — особисті, суспільні, сімейні, цивільні; нав'язують свої правила, прагнуть повністю заволодіти душею "віруючого”, підпорядкувати собі його волю. Людині, що потрапила в ту або іншу секту, важко потім з неї вийти. Іноді від члена секти вимагають передачі секті свого майна або навіть жертвопринесення, на цьому ґрунті скоюються ритуальні вбивства і самогубства.

      Таким чином, у сфері реалізації права  на свободу совісті зародилися і  активно розповсюджуються негативні  тенденції, яким право, влада, закони повинні  ефективно протистояти. Хоча, на мою особисту думку, потрапляння людини до подібної секти стає можливим передусім в зв’язку з моральною «бідністю» такої людини, певною духовною порожнечою, яку і поспішають «заповнити» з тією чи іншою метою прихильники секти. Саме тому і боротьбою із засиллям таких шкідливих для людей організацій має займатися якщо і держава, то не шляхом встановлення суворої відповідальності за діяльність подібних угруповувань та покаранням їх організаторів (практика свідчить, що такі дії ніколи не вирішували проблеми), а шляхом створення умов для духовного розвитку людини, тобто акуратне і ненав’язливе «заповнення» тієї порожнечі, яка створилася в душі певних людей, в тому числі, після падіння радянської ідеології.

      Наведений приклад свідчить, що релігія іноді  суперечить моралі, хоча, здавалося  б, має їй відповідати. При цьому, існують ситуації, в яких моральні норми мають значно більшу впливову силу, ніж юридичні. Те, що не може зробити закон, може, наприклад, зробити мистецтво. А завданням держави є лише підтримати цей процес, замість того, щоб вдаватися до безглуздого «полювання на відьом».

      Підсумовуючи  наведене, необхідно зазначити, що право і релігія мають спілні риси, які обумовлюються спільною соціальною природою, та відмінності, адже є специфічними сферами регулювання суспільних відносин.  

     1.2. Право і корпоративні норми

     Корпоративні  норми — це правила поведінки, по яких живуть і діють різні громадські організації, рухи, об'єднання, асоціації, фундації, центри, союзи і інші утворення  недержавного характеру (професійні, творчі, наукові, жіночі, молодіжні, ветеранські, просвітницькі, спортивні, культурні, екологічні і ін.), а також суб’єкти підприємницької діяльності – підприємства, господарські товариства тощо.

      Ці  правила містяться у відповідних  статутах, рішеннях, положеннях, програмах, інших документах вказаних структур. Корпоративні норми тісно пов'язані з правовими, особливо тими, які визначають порядок реєстрації і діяльності цих організацій і об'єднань. Специфіка корпоративних форм багато в чому залежить від специфіки тої або іншої організації, а різноманіття форм — від різноманітності норм громадської самодіяльності громадян та підприємців.

        Корпоративні норми — один з видів соціальних норм, вони входять до загальної нормативно-регулятивної системи суспільства. Норми громадських організацій регламентують в основному їхні внутрішні питання і відносини (цілі, задачі, права і обов'язки членів, умови вступу і виходу або виключення, формування керівних органів, заходи відповідальності, стягнення, членські внески і т.д.).

      Деяким  громадським організаціям, наприклад, профспілковим, кооперативним, господарським, комерційним і іншим, державою делеговано право видавати окремі нормативно-правові акти. В цьому випадку створювані ними норми спираються вже на примусову силу державної влади, за їхнє порушення можуть наставати юридичні санкції.

     Останнім  часом до структури моральних  цінностей суспільства починає  входити так звана «корпоративна  етика». Зазчвичай це стосується комерційних  структур, особливо «молодих» та збудованих за «європейським типом». Наприклад, базовими цінностями підприємства проголошуються: відповідальність перед замовниками та суспільством в цілому; компетентність, новаторство, творчість; раціональне використання наявних ресурсів; безперервне вдосконалення основане на знаннях та креативності всіх працівників підприємства; дотримання високих етичних норм всередині компанії та у відносинах з діловими партнерами.

     Етичні  норми кодексу корпоративної ділової етики спрямовані на забезпечення суспільної довіри до професійності та чесності підприємства, укріплення його ділової репутації. Діяльність фірми орієнтована на принесення користі суспільству в цілому, підприємству та кожному його співробітнику.