Соціальні проблеми людей похилого віку

         Загальна характеристика соціальних  проблем людей похилого віку 

        З певного віку непересічною цінністю для людини стає сім’я, задля єдності і благополуччя якої вона живе і працює, обстановка в якій може додавати їй  сил  і відчуття усіх барв життя або пригнічувати , кидати її в депресивні стани. Особливо важливе значення має сім’я для людей похилого віку, хоч багато з них зустрічають свою старість одинокими.

        Слід сказати, що старі люди більше прагнуть активної взаємодії з членами сім’ї, а усамітнення забезпечує їм особистісну свободу. Сім’я для них є опорою. Однак не завжди сім’я здатна вирішувати їхні проблеми .   

        У людей похилого віку часто  наступає період самотності. Під  самотністю в геронтології розуміють  таке відчуття розриву з оточенням,що  збільшується, острах наслідків  самотнього способу життя,важке  переживання пов’язане із втратою істотних життєвих цінностей. Самотність у старості – поняття далеко не однозначне і, власне кажучи,має соціальний зміст: самотність як соціальний стан, що відбиває психофізичний статус літньої і старої людини, що ускладнює її можливість з’ясувати нові і підтримувати старі контакти[16,с.81].

            Життя людини не є повноцінним, якщо не реалізується її право на відпочинок. Дозвілля та відпочинок грають особливу роль в житті людини похилого віку, особливо, коли її участь в трудовій діяльності не можлива. В сучасних економічних умовах люди похилого віку займають в нашому суспільстві маргінальне соціокультурне положення. Повноцінна життєдіяльність  багатьох людей похилого віку не можлива  без надання їм різних видів допомоги та послуг, які відповідають їхнім соціальним потребам.

              При плануванні дозвілля та відпочинку пріоритет належить розвиваючим технологіям. В розпорядженні спеціалістів з реабілітації є ігрові та розважально - ігрові ( рухливі, малорухливі, театралізовані), діалогічні (показ, розповідь, переказ, пояснення, ілюстрування), репродуктивні та творчі (тренінги, імпровізація), навчальні ( завдання, повторення), проблемно-пошукові, інформаційні та інші технології.

           Зі збільшенням тривалості життя зростає і період безпомічного існування старих людей з різними хронічними і психічними захворюваннями. Прогресування наслідків хронічних патологічних процесів не завжди можна зупинити за допомогою новітніх фармакологічних засобів.

         Старі люди з порушеннями повсякденних функцій складають приблизно 60% усіх тих, хто повідомляє про наявність у них яких-небудь захворювань; лише половина з них у стані виділити якесь основне захворювання. За даними українських геронтологів, тільки 24% осіб старше 60 років, що живуть у комфортних умовах, можна вважати практично здоровими; серед живучих у незадовільних умовах таких старих людей всего 9%; 10% осіб старше 60 років не можуть самостійно виходити з будинку і мають потребу в постійній сімейній, соціальній або медичній допомозі[6,с.43].

        З певного віку непересічною цінністю для людини стає сім'я, задля єдності і благополуччя якої вона живе і працює, обстановка в якій може додавати їй сил і відчуття усіх барв життя або пригнічувати, кидати її в депресивні стани. Особливо важливе значення має сім'я для людей похилого віку, хоч багато з них зустрічають свою старість одинокими. Багато старих людей в сімейних стосунках прагнуть поєднувати свободу й активність. У багатьох західних країнах вони надають перевагу незалежному життю, вважаючи важливим, щоб діти або близькі родичі мешкали неподалік. Майже у 80% випадків батьки живуть з одним зі своїх рідних на відстані, яку можна подолати за 30 хв. Загалом, старі люди більше прагнуть активної взаємодії з членами сім'ї, а усамітнення забезпечує їм особистісну свободу. Сім'я для них є опорою. Однак не завжди сім'я здатна вирішити їхні проблеми. Нерідко опікуни є також уже немолодими людьми (одне із подружжя) або людьми зрілого дорослого віку (діти). їх переслідують свої проблеми, в багатьох ослаблене здоров'я. Тому інколи люди старого віку відчувають розчарування через нереалізовані сподівання, що може зруйнувати стосунки в родині.

                      1.2.  Соціогеронтологічні теорії старіння  

      Соціальні проблеми людей похилого віку , їх соціальний статус, місце в сучасному суспільстві, в соціальній структурі різних соціальних систем, у власній сім’ї , взаємовідносини з іншими віковими групами, зміни особистості з віком – все це ще не стало предметом спеціальних соціологічних досліджень. Ці проблеми повинні розглядатися особливою областю соціології – геронтосоціологією.  Геронтосоціологія відноситься до так званих теорій середнього рівня, які призначені бути зв’язними між теоретичними та емпіричними дослідженнями.

      Нейл Смелзер,[24,с.58]  приводить коефіцієнти залежності похилих (65 років і вище) та молодих(до18 років). Причому перший коефіцієнт має явну тенденцію до підвищення, а другий навпаки – до зниження. Часи змінюються, зростає рівень комфорту, але потреба людей похилого віку у допомозі не тільки не зникає, але й має тенденцію зросту.

        І для стариків, і для молоді важливими стають можливості адаптації до нових життєвих обставинах. Класифікація соціальних проблем кожної соціальної групи  де термінується її характеристикою та специфічними особливостями. Предмет геронтосоціології полягає в трьох рівнях: індивіду, малої групи, та групи соціальної структури.

      На першому рівні ведуться дослідження еволюції особистості з приходом старості, вивчається вплив попередніх етапів біографії  та професійної діяльності на характеристику людини похилого віку, розглядається її поведінка в адаптаційному та після адаптаційному періодах життя, здібності до зміни стилю життя, її реакції у конфліктних ситуаціях (перш за все у вічному конфлікті поколінь), аналізуються зміни потреб, інтересів та ціннісних орієнтацій.

    На другому рівні досліджується місце, роль та функції похилої людини у колективі, в колі сусідів,друзів, знайомих та родичів, у сім’ї.

      Третій рівень дослідження розглядає включеність геронтогрупи в суспільні процеси , вплив на політичні події в житті суспільства, проводе аналіз державної політики по відношенню до пенсіонерів.

      Відношення людей до того чи іншого покоління, до тієї чи іншої вікової групи може носити формальний характер. Так, вік 18 років формально означає повноліття, а досягнення чоловіком 60 років, жінкою -55- пов’язано з нарахуванням пенсії . В нашій країні для ряду складних професій пенсійний вік  зменшується ще на 5 років.

      Неформальні вікові норми визначені не так чітко. Ці норми ніде не записані, але незаміжню дівчину, вік якої вже 30 років, починають поступово іменувати «старою дівою». Існує як би «соціальний розклад», коли виходити заміж, народжувати дітей, ставати дідусем чи бабусею. Соціальні стереотипи висять над людьми та забов’язують їх приймати ті правила поведінки, які встановлені для кожної вікової групи.

      Теорія роз’єднання. (У. Генрі) представляє старіння як неминуче відчуження , зниження взаємодії між старою людиною та суспільством. Цю теорію ще називають «теорією звільнення», тому що старість, як «звільнює» похилу людину-пенсіонера перед усіма обов’язками перед суспільством.

      Американський соціолог Роберт Батлер ввів у наукових обіг спеціальний термін: «ейджеїзм» (від англійської «age»- вік), визначаючий дискримінацію , яка здійснюється одними групами по відношенню до інших. Ейджеїзм здійснюється в американському суспільстві по відношенню до старшої вікової групи , яка має самий низький суспільний статус.

      Польський соціолог Хелена Іздебська зібрала висловлювання  200 студентів ( в віці 19-22) про їх відношення до старих людей. Більшість опитаних висловили  неприязнь , відсутність доброзичливості, поваги та відчуття відповідальності за них. З точки зору цих  молодих людей , старі люди не повинні бути обузою для молодих, так як старими повинна займатися держава, суспільство, а не близькі родичі. Більшість заявили, що найкращим рішенням  проблеми подальшого існування дідусів та бабусь були б будинки для престарілих.

      Теорія активності (Маддокс), виступає як альтернативна до попередньої , що вступаючи в старість , люди зберігають ті ж потреби та бажання ,що і у середньому віці. Відчуження та активність існують у протиріччі одне одному. Можна запропонувати таку етапну схему: в похилому віці пріоритет залишається за активністю, в старості виникає така  собі рівновага двох  тенденцій. До часу глибокої старості верх бере відчуження. Смелзер виводить спеціальні коефіцієнти залежності людей похилого віку від людей інших вікових категорій. Причому, встановлення хронологічних кордонів не має сенсу, так як вступ у кожний з цих етапів досить індивідуальний та не підкорений формальним віковим нормам.

      Теорія субкультури (А.Роуз), згідно якій , культура стає стержнем , об’єднуючим людей похилого віку, та створює особливу близькість між ними. Причому, автор теорії стверджує,що  культура людей похилого віку особлива, відмінна від культури всіх інших вікових груп. В практичному плані А.Роуз пропонував створення інтернатів для пенсіонерів.

      Відносно субкультури, то вона дійсно може об’єднувати  людей в певну групу, зі звичними нормами моралі, поведінки, традиціями, духовними цінностями. Але так, як в групах , передуючих старіючій, нема єдиної культури, то і перехід до старшої групи якоїсь єдиної культури неможливий.

      Теорія вікової стратифікації. Ця теорія допускає  вікову диференціацію  поряд з соціальною, розділення людей на групи з їх способу життя та матеріальному положенню[1,с.74].

      Існуючі соціологічні теорії старіння в основному являють собою вузькі, обмежені уявлення, розглядаючи лише  окремі аспекти феномену старості, при відсутності солідної теоретичної систематизації. Жодна з названих теорій не дає  реального уявлення про феномен старіння. Кожна з них абсолютизує якийсь один із можливих моментів.

      Найбільш продуктивними, пояснюючими проблеми старіння та старості можуть бути  положення теорії символічного інтеракціонізму Джорджа Міда. Дж.-Г. Мід[15,с.469] вважав, що соціальний світ людини і людства формується в результаті процесів соціальних взаємодій, в яких вирішальну роль відіграє «символічне оточення» завдяки двом своїм головним засобам — жестам і мові. Соціальне життя залежить від здатності людини уявляти себе в інших соціальних ролях, а це залежить від здатності до внутрішнього діалогу.

      По-друге, це ідея комунікації як засобу взаємопристосування індивідів. Для людини похилого віку це пристосування :а)до представників нових, молодих когорт; б)до  самого стану старіння,  тобто до самого  себе в новій якості. З іншого боку, суспільство повинно пристосовуватися до того, що значною його частиною є люди похилого віку, що його демографічна структура прийняла новий вигляд – «сивого суспільства».

      Схему Дж. Міда можливо розширити, розповсюдивши трьохфазне уявлення на кожний новий етап в житті людини. Одним з таких етапів є старість. На першій стадії , ще задовго до реальної старості людина поступово «примірює» на себе образ старця, у спілкуванні з людьми старшого віку, з дідусем, бабусею. На другій стадії,  в безпосередньо пенсійному віці, людина оволодіває правилами поведінки колі пенсіонерів – приймає моду цієї групи, відмовляється від звичної моди та звичок, засвоює прийняті правила поведінки стариків. На третій стадії, пенсійній, людина використовує придбане на другій стадії, адаптується до нового відношення до себе з боку оточуючих. Важливим моментом є сучасність вступу в другу та третю стадію. Передвчасне «натягнення»  старчої поведінки  відносно  ранньому старінню.

       Геронтократія.  Двадцять шість століть назад мудрий грек Піфагор сказав, що розквіт людських сил співпадає з його сорокаріччям. Греки вважали,що в цьому віці людина досягає верхівки розвитку своїх творчих здібностей та називали цей вік «акме».  Коли ж наступає цей час? « В цьому питанні , як і в багатьох інших , сучасна наука підвела. Ми відмовилися від  грубих методів минулого…Африканські племена знищували своїх вождів по закінченню певного строку або при певним ознаках дряхлості» - так писав з цього приводу всесвітньо відомий  публіцист – сатирик Паркінсон [1,с.78].

      Покликом до пошани предків – живих та померлих  - буквально пронизане вчення Конфуція (551 – 479 до н.е.). Центральне місце  у вчені займає концепція «сяо», яка навчає синів  повазі до батьків та дорослих взагалі. Конфуцій вважав «сяо» самим ефективним методом управління державою, тому що країна – це велика сім’я.