Автор: Пользователь скрыл имя, 28 Февраля 2013 в 02:02, доклад
У 90-ті роки, коли українська нація досягла нового рівня самоорганізації, що ознаменувалося утворенням незалежної держави, інтерес до проблем україногенезу стрімко зріс. З’явилась низка ґрунтовних публікацій, насамперед, праць М. Брайчевського, Я. Грицака, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Л. Залізняка, Г. Півторака, Н. Яковенко, в яких учені використовували найновіші методологічні підходи та методи наукового пізнання. Етногенетичні процеси на українській території автори розглядають не осібно, а в широкому європейському контексті, через порівняння, пошук аналогій і т.п.
Колишні громадяни УРСР ледь не блискавично стають громадянами нової держави. Формально вони стали членами нової спільноти - українського народу, який з надбанням державності став підгрунтям становлення української нації. Але для того щоб цей процес дійсно відбувся, українське суспільство повинне щонайменш усвідомити себе як єдність. Для того щоб реально відчути себе представником цієї єдності з усіма психологічними дивідендами, необхідно засвоїти відповідну модель поведінки, світосприйняття та мислення. Людина існує у групі (або ж потрапляє до неї) і має потребу в усталених, виражених ознаках групової належності, у безперечних і яскравих взірцях. Коли ж людина опиняється членом спільноти, яка тільки формується, такого взірця, еталону ще немає.
Український народ як носій незалежної державності, як основа нації перебуває зараз саме на стадії свого формування. В. Тарасенко зазначає у зв'язку з цим: "Нинішнє... українське суспільство - надто молоде соціальне утворення, формування системних характеристик якого перебуває ще на стадії можливості їх різних варіантів" [1, c. 59]. В той же час можна повторити аксіому, чітко сформульовану свого часу Ю. Бадзьо: "український народ, українська нація - історична реальність, ... українці - давній і самобутній етнос, зріла етнічна спільнота, виразно виокремлена з-поміж своїх сусідів єдністю мови, культури, території, особливостями психології, безперервним і поступальним процесом державотворення, політичного самоусвідомлення, неухильною тенденцією до політичної та економічної консолідації, до територіального об'єднання в одній незалежній державі" [2, c. 16]. Разом із тим немає сумнівів, що українське суспільство переживає сьогодні процес націотворення (який, як відомо, раніше цілеспрямовано гальмувався і не міг повноцінно здійснюватися в умовах радянського режиму) в усій його суперечливості та складності.
Як і будь-яка спільнота, що перебуває на стадії становлення, українське суспільство змушене шукати, закріплювати і демонструвати свою особливість, унікальність, щоб відстояти право на існування і свою самостійність, в першу чергу, у свідомості своїх членів. Український народ намагається запевнити сам себе, а разом з цим й усіх інших, у власній неповторності. Усе це - загальний стан пошуку і переходу - відповідним чином впливає на свідомість і менталітет особистості, спричиняє ментальну неусталеність, плинність, невизначеність - почасти плідну, почасти кризову і стресову.
Для з'ясування змісту і специфіки впливу національного менталітету на процес формування особистості необхідно розглянути в загальних рисах те, як саме репрезентований феномен менталітету в працях науковців, з якими найбільш поширеними уявленнями він асоціюється. Вказані дослідження мають значення не тільки для розробки наукових засад національної ідеології, етнонаціональної політики, для формування національної свідомості, але й стратегії формування української особистості, тому, на нашу думку, дуже важливо уникати безпідставних перебільшень, романтизованих метафор і припущень та не подавати власні переконання як істину в останній інстанції, адже йдеться про щире намагання виявити і сформулювати те суто українське, що повинно стати взірцем, орієнтиром для громадян українського суспільства. Особистісні орієнтири повинні відповідати реальності, тому що вони виконують функцію полегшення, вдоволення потреби в етнічній ідентичності, яка є однією з найважливіших соціальних потреб людини. Але ідентичність втаємничує в собі нездоланну складність. Як писав про це Ю. Габермас, "в ідентичності Я виражається та парадоксальна обставина, що Я як особа взагалі є рівною усім іншим особам, але як індивідуум абсолютно відмінний від усіх інших індивідуумів" [3, c. 14]. Сучасна ідентичність формується вже у глобальному просторі, насиченому впливом сучасних комунікаційних засобів [4], і це робить проблеми особистісного націокультурного самовизначення ще більш актуальними та більш складними.
Можна вважати цілком виправданим, що серед базисних структур, які відіграють ключову роль у формуванні та стійкому підтриманні ("функціонуванні") національної ідентичності, особлива увага приділяється менталітету. Адже саме в ньому сфокусовано, сконцентровано етнічну унікальність. Всі інші характеристики нації, навіть такі важливі, як мова, народне мистецтво, не є ознаками, що неодмінно відрізняють кожну націю від інших. Цю роль виконує тільки поєднання всіх ознак етнічної культури, яка є сукупністю способів і результатів діяльності етносу. Сама ця культура іноді представляється матеріальним втіленням, наочним виявом складного і дещо загадкового явища, для визначення якого застосовують термін "менталітет". В етнологічному вжитку під менталітетом розуміють основний атрибут етносу, таку його якість, що дозволяє відрізняти один етнос від іншого. У соціології менталітет - один з визначальних чинників, за допомогою якого можна пояснити соціальну поведінку (щось на зразок "чорного ящика"), - саме в цьому, на наш погляд, слід вбачати особливу значимість менталітету для людини, саме в цьому великою мірою і полягає вплив ментальних факторів на формування особистості: надати світогляду і поведінці людини специфічно етнічної, національної забарвленості, зберегти самобутність на тлі загального.
Разом з тим треба зауважити, що останнім часом вживання терміна. "менталітет" набуло широкої популярності, що межує ледь не зі зловживанням. Тому доцільно звернутися до етимології та семантики терміна. Зі словом "ментальність" в європейських мовах традиційно пов'язується таке коло значень: спрямування думок, умонастрої, скерованість розуму, власне розум, розумові здібності, інтелект, склад думок, а також загальний характер інтелекту, ступінь інтелектуальної сили, характерний склад розуму [5], [6].
Менталітет вимальовується як своєрідна сукупність чогось зрозумілого і не дуже - чим можна пояснити всі вияви людини і суспільні явища. Втім, якщо у визначенні замінити слово "менталітет" на слово "ідеологія", то "дефініція" буде також цілком прийнятною, що навряд чи може вважатися правильним.
Ми бачимо, що термін "менталітет" набуває різних варіантів значення в залежності від сфери і контексту застосування, визначення менталітету не збігаються в різних суспільних науках.
У багатьох роботах науково-
Можна сказати, що термін "менталітет" є своєрідною дослідницькою метафорою, її з певною зручністю застосовують як умовну назву явища, яке безперечно реально існує, але не піддається фіксації та вимірюванню у безпосередньому вигляді, а може бути відчуте ("відстежене") тільки у наслідках.
Менталітетом називають те, що поєднує членів однієї спільноти й відрізняє її від інших, відповідно етнічний менталітет має характеризувати певний етнос. Звідки ж він виникає і у якому вигляді існує? Виділяються декілька чинників, які зумовлюють походження менталітету. Під цими чинниками (або детермінантами) становлення менталітету розуміють не всі чисельні й різноманітні умови існування етнічної спільноти, а тільки ті з них, які є причинами, рушійною силою генези менталітету, які визначають його особливості, або окремі риси.
Менталітет досліджується на феноменологічному рівні, через його конкретні прояви. Так відома французька школа "Анналів" досліджувала структури ментальності через посередництво прискіпливого вивчення таких феноменів, як: людське ставлення, уявлення, оцінка себе та інших; зв'язки в структурі суспільства; матеріальна культура; духовне виробництво; індивідуальні та колективні явища [10].
В. Храмова визначає менталітет на феноменологічному рівні, акцентуючи увагу на функціональних основах явища: "В історичному процесі самоствердження нації зберігається через зв'язок часів певний психо-поведінковий інваріант, що реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етичній основі. Він дозволяє народові зберегти собітотожність у всіх історичних перипетіях, пронести через "малі Апокаліпсиси" історії етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу. На рівні філософської рефлексії цей інваріант, визначаючи архетипи світосприйняття й поведінки, набуває назви "душі народу". У сучасній літературі його теоретичне осягнення постає як розв'язання проблеми національної ментальності". Чи не найстійкішим компонентом українського "Я" В. Храмова називає "поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та неприпустимості насильства влади", а також "непереборний і невтримний, органічний і масовий потяг до Волі", "активно-рефлексивні світосприймальні настанови на насолоду життям та самоформування" [11, с. ІІІ, VІ].
Розглянуті вище підходи до визначення і тлумачення менталітету дають змогу констатувати, що, незважаючи на усю дискусійність і невизначеність поняття, у менталітеті слід вбачати певну стійку духовну сутність етносу, його специфічну відмінність від інших народів, основу культурного життя в усіх його проявах. Відповідно становлення особистості може відбуватися тільки з урахуванням того, через які канали і яким чином ця особистість сприймає та відтворює основні риси національного менталітету. З іншого ж боку, формування нових особистісних рис в перспективі може спричинити трансформацію менталітету. Тому у справі формування особистості варто заздалегідь передбачати такі ментальні процеси і свідомо (наскільки це взагалі можливо) впливати на них.
Істотною вадою праць з
Подивимося, що ж вважається ознаками українського менталітету, які риси, на думку дослідників, йому притаманні. Р. Додонов вважає конкретними виявами українського менталітету, по-перше, пантеїзм як духовний зв'язок українців з середовищем їх мешкання; по-друге, примат індивідуалізму над колективізмом, що ближче до європейського, ніж до азіатського, світосприйняття; по-третє, кордоцентризм, тобто примат емоційності над раціональністю, почуттів над розумом; по-четверте, соціальний фаталізм, віру в "автоматичність" історичного процесу, уникання соціальної активності; по-п'яте, амбівалентність внутрішнього світу, у якому поєднуються авантюрно-козацький (активний) психічний тип і тип "потаємного існування" (пасивний тип); по-шосте, егалітаризм [12, c. 28-29].
На думку М. Слюсаревського, український менталітет має такі риси: працьовитість, хазяйновитість, глибокий емоційний зв'язок з краєм, миролюбна вдача, гостинність, турбота про родину, рішучість, хоробрість у справі захисту Батьківщини, індивідуалізм, інтроверсивність, спрямованість на самовдосконалення, демократизм, толерантність, гіпертрофоване волелюбство, що межує з анархічністю, глибинна емоційність, стриманість, поєднання елегійних настроїв з нездоланним оптимізмом, розвинута уява, яка знайшла свій вияв у народному мистецтві [9, c. 209-211].
Немає сумнівів, що всі названі дослідниками риси насправді притаманні українському народові. Але чи вичерпуються значущі риси українського менталітету саме цими рисами? Якою мірою ці риси поширені серед українців? За яких часів? Чи йдеться про всю Україну в цілому? Про якісь конкретні регіони? Чи маються на увазі переважно села чи й міста теж? Чоловіки чи жінки? Питання, звичайно, риторичні. Строго кажучи, тлумачення менталітету здійснюється на белетристично-есеїстському рівні, менталітет виступає здебільшого як ідеологема, а не відносно чітко сформульована категорія соціальної теорії.
Внаслідок цього набір довільних характеристик українського менталітету кочує з однієї роботи до іншої, навіть без спроб розібратись і довести належність тієї чи іншої риси саме до менталітету українців.
Один з напрямків пошуку серцевинної української ментальності - це аналіз художніх творів і філософських систем, створених представниками етносу, шляхом чого намагаються "вхопити" особливості менталітету. Особливо популярним є звернення до творів Г. Сковороди. Але такий підхід, на наш погляд, є не завжди переконливим і таким, що відповідає вимогам наукового аналізу. На основі творів можна спробувати аналізувати особливості психіки і світогляду конкретного митця, але не всього етносу взагалі. На наш погляд, ще заслуговують на подальше дослідження творчість і світогляд Г.С. Сковороди і Т.Г. Шевченка саме з точки зору з'ясування того, що ж було в їхніх творах виразом ментальних рис, а що - суто індивідуальним. Можна згадати з цього приводу працю П.Я. Мирошниченка, присвячену якраз такій проблематиці. Одна з глав його монографії про культуру селянства доби феодалізму присвячена еволюції ідейності Т.Г. Шевченка [13, c. 203-232].
Впевненість, а іноді й безапеляційність, з якими ведуться розмови про український менталітет, примушують замислитись, а чи існує таке явище насправді. Чи існує український менталітет як особлива характеристика всіх українців, як явище, що є притаманним усім представникам українського етносу?
Щоб відповісти на це питання, подивимося на процес формування і прояву українського менталітету під впливом згаданих вище чинників. Звернемося до чинників історичного характеру. Незалежно від того, з яких часів ми будемо виводити історію українців, ми побачимо, що українці більшу частину свого існування провели у стані драматичного розподілу між різними державами. Сучасне суспільство складається з нащадків різних історичних доль, політичних традицій, орієнтацій. І єдине, що може бути спільним, - це наявність у минулому залежності. З цієї точки зору немовбито слід збагнути, що історичні умови також не сприяли формуванню єдиного українського менталітету. З іншого боку, ця риса історичної пам'яті (збережена історична пам'ять про всілякі заподіяні ворогами і гнобителями кривди й образи) може виступати певним підгрунтям для живлення і жевріння (чи навіть культивування) українського народу як такого, що страждає, із "травмами" у глибинах історичної пам'яті. З огляду на становлення української особистості слід визнати ці ментальні утворення і аттітюди фактором досить несприятливим для формування діючої й інновативної особистості. Звісно, ми не маємо на увазі манкуртизму, пам'ять історії треба зберігати й не забувати нічого. Але формування історичного світогляду слід здійснювати зовсім не на основі кривд, поразок і невдач (а їх багато в історії будь-якого народу). Слушно закликає В. Храмова рішуче долати ці втаємничені образи: "Лише виведення наверх колективних ураз може вивільнити людину від того диявола, що існує в темних льохах несвідомого та, шаленіючи, час від часу полонить свідомість і вбиває в нас Бога" [11, с. ХІІ].
Розвитку нашої людини мусить бути притаманна скерованість на майбутнє, а зовсім не безплідні роздуми про "втрачені шанси" у далекому минулому, про необхідність негайного відновлення "історичної справедливості" тощо. Таким чином, слід підкреслити, що історичний досвід народу і його "ментальна скарбниця" є взагалі невичерпними, і саме від наших свідомих зусиль залежить те, яким чином і що саме ми будемо використовувати у справі формування особистості. У будь-якому разі не підлягає сумніву, що становлення особистості не може відбутися без звернення до історичного коріння, до глибин народного духу - всього того, що складає суперечливий у своїй цілісності образ національного менталітету. Факт тривалої роз'єднаності українців між різними державами примушує у вихованні патріотичних почуттів особистості виходити з нових сприятливих умов для консолідації нації в межах незалежної національної держави за доби втілення одвічних мрій багатьох українських діячів минулого.