Погляди на етногенезу украiнцiв в науцi

Таким чином, ранньосередньовічну  концепцію походження українського етносу багато сучасних вітчизняних  науковців вважає найбільш аргументованою і прийнятною. На її користь свідчить як просторовий чинник, а саме те, що ймовірна слов’янська прабатьківщина частково збігається з осердям українських етнічних земель (Волинь, Київщина, Прикарпаття, Поділ), так і часовий фактор – тому що якраз з середини І тис. н. е. можна фахово простежити безперервність етнотворчих процесів на теренах України аж до початку ІІІ тис.

Традиційна звичаєва культура українців, зокрема народна, базується передусім  на сукупності етнічних стереотипів  з притаманною їй своєрідністю етнічних кодів, символів тощо, які відтворюють глибинний прошарок народної свідомості, і особливо їх архаїчні вірування, що складають систему їхнього світогляду і зумовлюють спосіб буття народу. Слід брати до уваги, що духовні корені української етнокультури в трьох її «первнях» (інтуїтивно схоплені Є. Маланюком) підтверджені сьогодні археологією (Л. Залізняком та іншими). Вони свідчать про складний етногенез-синтез, в якому поєднались три українські провінції, які перебували в тісних взаємних зв’язках з різними культурно-історичними центрами Євразії (північно-західна — Плісся, Волинь та Поділля з Південною Балтією і Центральною Європою; південно-західна — під балканським впливом, степи Південного Сходу — під впливом великого азійського світу скотарів-номадів). Базові складники української етнокультури укорінені у великому дереві євразійської культури. Тому, на думку А. П. Пономарьова, саме два головні історичні шари традиційно-побутової культури визначають два типи української ментальності: замлеробський та козацький. Перший тип хронологічно давніший: він сягає глибинних коренів українства, витоки яких ідуть від прадавньої індоєвропейської культури скотарів. Другий формується в епоху раннього середньовіччя на ґрунті оригінального етносоціального утворення — козацтва, яке, як показано Л. Залізняком, мало своїх попередників ще в часи України-Русі (багатирські застави, бродники).

В.Борисенко вважає, що першопочатки кожного народу пов'язуються з формуванням його антропологічного типу. Спершу формується антропологія окремої людини, потім антропологічний тип, своєрідності в заняттях, побуті, культурі і, нарешті, етнічна свідомість колективу осіб чи історичних спільнот. Частина сучасних антропологів вважає, що фізичне формування українцю почалося в епоху бронзи. Але дальшу їхню фізичну еволюцію вони проводять в одному випадку через скіфів лісової смуги, маючи на увазі племена скіфської доби, населення черняхівської культури й нащадків літописних полян (Т. Алексєєва), в іншому — через скіфів лісостепової зони, носіїв черняхівської культури й давньоруське населення (С. Сегеда). Причому ці та й деякі інші вчені єдині в тому, що більш архаїчні першопочатки українства простежуються нині на Правобережному Поліссі. На їхній погляд, саме тут вони вбереглися від зовнішнього руйнівного впливу й немовби законсервувалися на тисячоліття, оскільки ці землі були менш доступними через несприятливі природнокліматичні умови

12.що таке автохтонний народ?

Автохтонність, автохтонний (від др.-греч.  αὐτός  - Сам і  χθών  - Земля - місцевий, корінний) - належить за походженням даної території, місцевий, корінний за походженням.

1. Етимологія 

 В грецьких пам'ятках автохтонами називалися первісні жителі країни, які затверджувалися в країні з незапам'ятних часів, а не переселялися в неї з будь-якої іншої країни, також першопоселенці даної країни або її найдавніше населення. Грецькому автохтони відповідає латинське абориген ( лат. ab origine  - Від початку, початковий), яке означало "корінний мешканець цієї країни", "здавна живе в даній місцевості".

2. Російська етнографія 

 У радянській етнографії  термін абориген і похідні  від нього поняття зустрічаються  рідко, тому що вважалося, що " абориген "співвідносимо з існуючим в дореволюційній літературі терміном тубілець (житель цієї землі), які мали принизливий відтінок. З російським словом тубілець в суспільстві, де стверджувалося нерівноправність народів, сталося те ж, що з такими словами, як інородець (людина з іншого за походженням роду) або іногородній (людина, яка прийшла з іншої місцевості), які спочатку лише відокремлювали своїх від чужих, а потім протиставляли їх і в кінці кінців знаходили презирливу інтонацію. Автохтонність ж стала більш нейтральним науковим терміном для опису корінних народів і автохтонних мов..

13які стародавні культури вплинули  на формування українського народу

На формування української культури вплинуло дві групи культуротворчих  елементів. Першу з них творять  ті етнічні складники, злиття яких дало основу нашій культурі, а ними були: доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, балканські, іранські та алтайські народності. Другу групу  становлять античні, давньогерманські, візантійські і західноєвропейські складники. Ці чотири ланки утворюють, на думку О. Пріцака, культурні епохи, що їх пережила українська культура у своєму розвитку.Також на формування української культури вплинули інші історично-географічні чинники, а саме: територія, раса, економічні умови, міграційні рухи.

14хто такi арiї ?

Арії (арійці) — в етнології і  антропології, окрім народів індоєвропейської мовної сім'ї, найдавніші народи, які  самі так себе називали. Назва походить від самоназви «арій» (благородний), яка зустрічається в найдавніших  індійських та іранських джерелах. Арії протиставляли себе «нешляхетним»  чужеземцям «турам», «дхаса». Розселення арійських (індо-іранских) племен на початку  доби залізаПо іншій версії назва  народа аріїв має походження від  санскритського слова «ар» — земля, оранка.Чотири тисячі років тому, в ІІ тисячолітті до н. е., в Індію прийшли племена кочівників і скотарів — «арії». Згадка про це збереглася в священній книзі індусів «Ріґведа». Там розповідається, що за один день боги знищили 99 міст дасью (городян). Дасью були темношкірі; вони не знали ні законів, ані богів. Завойовники були високого зросту, мали білу шкіру. Свою батьківщину називали Арьяварта.

15як формувалася стародавня слов"янська культура на українських землях i кого можна вважати предками слов'ян?

Предки українців проживали на досить обширній території, яка має давню історію. Стародавні слов'яни мали тісні зв'язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука розрізняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: мізинський, трипільський і черняхівський.

Деякі вчені висловлюють думку  про те, що вже епоха пізнього палеоліту (близько 25 тис. років до н. е.) засвідчує існування на території України певного рівня культури. Так, розкопки біля сіл Мізинь (Чернігівська область), Добраничівка (Київська область) та Гінці (Полтавська область) виявили житла стародавніх мисливців. Ці житла були споруджені з дерева і кісток мамонта, вони мали вигляд наметів. Було знайдено крем'яні знаряддя праці, невеликі статуетки, що відображали образ матері і прикраси з слонової кістки з геометричним орнаментом.

У той період стародавні слов'яни  навчилися добувати вогонь, вміли  користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалювали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні  будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полювання. З'являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва.

Знахідки культурних пам'яток старокам'яної доби (або так званої мізинської культури) зустрічаються і в інших  районах України, зокрема на Київщині, Полтавщині й Тернопільщині. Це засвідчує, що людина епохи палеоліту вже мала певний рівень культури.

У період мезоліту (близько 15 тис. років  до н. е.) тодішня людина здатна була вдосконалювати знаряддя праці, появились  кам'яні сокири, молоти, долота, ножі, було виготовлено лук і стріли, приручено собаку. Розвивається рибальство, житлові споруди з'являються на берегах річок і озер. У ті часи вдосконалюються форми організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який стає основою суспільного розвитку. Виникають більш досконалі релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи.

Для доби неоліту (близько 7 тис. років до н. е.) був характерним перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, вдосконалюються знаряддя праці, розвиваються гончарне мистецтво і ткацтво, появляється елементарна культура обробітку землі і сіяння зерна. Все це істотно полегшувало життя тодішніх людей. У цю епоху значно розвинулось орнаментальне шнурове мистецтво, коли керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. Столовий посуд прикрашався жолобковими рисунками і пишно розмальовувався.

В Україні вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура (V—III тисячоліття до н. е.). Її назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років і охоплював не лише новокам'яну, але й бронзову та залізну епохи. Характерні особливості трипільської культури такі.

По-перше, трипільці вели господарство колективно, основним джерелом їх існування  було хліборобство і скотарство. Не цурались вони мисливства й рибальства.По-друге, поселення зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Вони мали форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні, до 140 кв. м площею. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У ній могло проживати до 20 осіб, а поселення, за підрахунками етнографів, налічувало понад 500 чоловік.По-третє, трипільці жили великими родами, які очолювались жінками. Дослідження засвідчують, що суспільним устроєм у них був матріархат.По-четверте, поряд з високою культурою землеробства і скотарства у трипільців на той час існував великий інтерес до мистецтва. Значного поширення набуло виготовлення різних керамічних виробів побутового призначення, зокрема, горшків, мисок, глечиків, декоративної кераміки для прикраси житла. Ці вироби мали яскравий декоративний розпис і привабливий естетичний вигляд. Їхній художній рівень на той час був дуже високий.По-п'яте, трипільці мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. В їхніх житлах знайдено жертовники, що мали форму рівнокінечного хреста. Цей хрест розмальовувався вохрою і був прикрашений концентричними колами. Він знаходився на підвищенні, а біля нього розташовувались антропоморфні фігурки. Хрестовидні підвищення слугували місцями жертвоприношень богам, яким поклонялись трипільці.

Трипільська культура мала широку географію. Племена слов'ян заселяли на той  час Придніпров'я, особливо густо  був заселений правий берег Дніпра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу  знищило трипільську цивілізацію, дещо загальмувало розвиток її культури. Окремі елементи культури, а іноді  й цілі її пласти були успадковані  іншими народами, що проживали в  Україні. Вони були збережені, переосмислені  й розвинуті в культурі цих  народів.

Наприклад, культ Родової матері — образ наймудрішої жінки, яка  очолювала рід, і культ Рожаниці — богині родючості, а також обряди, пов'язані з поклонінням Місяцю, збереглися в Київській Русі аж до запровадження християнства. У пізніші  часи із скарбниці культури, що розвинулась  на грунті трипільської цивілізації, наші далекі предки успадкували навики ремісників, технологію будівельників, культуру землеробства.

Трипільська культура цікава не лише своєю географією, а й тим, що в  ній виражено розквіт, вершину первісного землеробського мистецтва, багатого космогонічним  та міфологічним змістом.

Для розвитку української культури характерний її взаємозв'язок з культурами сусідніх етносів, особливо йдеться  про вплив культури народів Сходу  і Заходу. Вже в епоху бронзи (кінець IV — поч. І тис. до н. е.) маси людей були охоплені міграцією, оскільки вони шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція або  місцевого населення, або прибульців. У результаті порушується стабільність культурного процесу, виникає неокресленість меж тогочасної культури, з'являються  нові елементи культури.

Творці нової культури за походженням  були різні. Частина з них належала до індоєвропейської спільноти. Індоєвропейці, на думку відомого історика О. Пріцака, принесли на територію України важливі  культурні елементи: в суспільній сфері — патріархат, в духовній — культ Сонця, флективну мову (мова, для якої властиве утворення  граматичних форм слів шляхом зміни  їх закінчень або звуків основи).

Друга частина творців асимільованої  культури належала до племен так званих "шнуровиків" які прийшли з  півночі, тобто з країн Прибалтики і Центральної Європи. Відбулося  змішування двох етносів та їх культур. У цей період, що дістав назву "пізнє  Трипілля", культура східних слов'ян зазнає істотних змін: хлібороба замінив  вершник, мирного жителя — воїн, вола — кінь і т. д. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові масиви, вони оточуються ровами, селище набуває  ознак городища. Змінюється характер житла, зводяться малі будинки або  напівземлянки, замість печі використовується відкрите вогнище. Змінивідбуваються в системі господарства, різко збільшується поголів'я коней, що посилило швидкість пересування і військову мобільність.

Розвиток бронзового лиття, виникнення поливного землеробства, поява кочового скотарства, вдосконалення знарядь  праці, зростання суспільного продукту висунуло потребу в охороні суспільного  багатства. Основною фігурою тоді стає воїн на коні, головною зброєю — лук  і стріли. Відбувається мілітаризація  суспільства. Деградує мистецтво, зокрема  керамічне виробництво, втрачається  його технічна й художня досконалість, розписна кераміка зникає, орнамент спрощується. Все це призвело до занепаду культури східних слов'ян. У той же час, як відзначили деякі західні вчені, трипільська культура збагатила  Західну Європу.

Наступним етапом формування культури східнослов'янських племен була скіфська культура (VI—II ст. до н. е.). З численних  іранських племен найбільше культурних пам'яток залишили в Україні скіфи. Історично ця назва охоплювала багато місцевих племен південних районів  Східної Європи. У південній Право- і Лівобережній Україні залишилась велика культурно-мистецька спадщина скіфської доби. Знайдено великі городища, де були насипані кургани, оточені глибокими  ровами або високими валами. У них  ховали скіфських царів, вельмож  і воїнів.