Погляди на етногенезу украiнцiв в науцi

Утвердившись на всьому просторі давньоруської  державності в IX—XII ст., етнонім русь на території України побутував  як власний до XX ст., хоч уже з  другої половини XVIII ст. почав набувати поширення етнонім українці. В  добу Козацької держави всі верстви  населення і всі стани співвідносили  себе з народом руським.

Ф. Сафонович, автор "Хроніки з  літописців стародавніх...", написаної 1672—1673 pp., наголошував на своїй руській  приналежності: "в Руси я уродився", "воєвода київський завше русин  бул". Козацька держава мала "народ  руский", "уряд руский", "землю  рускую" тощо [13, с. 35—42]. Самовидець у своєму літописі писав про християнина-русина, "народ рускій", людей "рускої віри" [9, с. 51] та ін.Корінні мешканці України називали себе руськими, русинами, русинцями і надалі, а в Галичині — аж до першої половини XX ст. Під  час польського перепису населення 1931 р. у Галичині, в тому числі  лемківських повітах, записали рідною мовою руську (jezyk ruski) близько 1200 тис. осіб.

18Етнографічні групи та історико-етнографічні зони (регіони)

На основі локальних особливостей традиційної матеріальної і духовної культури та побуту народу визначаються певні етнографічні групи й історико-етнографічні зони чи регіони території його розселення. Локальні відмінності та різновиди  традиційної культури характерні для  всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Так, у німців вирізняються нижньо-саксонці, шваби, баварці; у французів  — бретонці, нормандці, провансальці; в італійців — флорентійці, сіцілійці, генуезці; в англійців — валлійці; у поляків — мазури, підгаляни, краков'яки, кашуби та ін. Росіяни з  погляду етнографічного районування  поділяються на три великі підрозділи: північне-, середньо- і південно-російські  етнографічні групи. До складу кожної з них входять менші етнографічні групи (помори у північній тощо). Навіть у такого, порівняно невеликого етносу, як естонський, свої етнографічні групи (наприклад, сету).

Походження етнографічних груп у складі народу різне. Часто це нащадки  колишніх племен, котрі злилися у  етнічну спільність, зберігши певні  особливості побуту, матеріальної і  традиційної духовної культури, мови тощо. Так, у туркменів етнографічні групи — це переважно нащадки  різних колишніх племен. Етнографічна група може утворитися і внаслідок  асиміляції в складі певного народу, групи інонаціонального населення  або й цілих народностей. Такого походження етнографічні групи російських камчадалів, мещера, польських кашубів, згаданих етнографічних груп італійців, котрі в минулому були окремими народами, французьких провансальців та ін.

Локальні особливості побуту, господарського і культурного укладу окремих  частин етносу складалися залежно від  природних умов, географічного положення, стиків й інтенсивності культурно-побутових  зв'язків з іншими етносами, на основі особливостей соціального становища  певних груп населення (наприклад, донські, оренбурзькі, терські козаки у росіян), переселень, змішування населення внаслідок  міграційних процесів, депортацій тощо.

Етнографічна група не завжди усвідомлюється її членами, тобто не володіє самосвідомістю. Такі спільноти визначаються здебільшого  етнографічними дослідженнями на основі певних однотипних реалій традиційно-побутової  матеріальної і духовної культури. Етнографічна група не є також  стійкою формою спільноти людей. У процесі консолідації нації  стираються, нівелюються локальні особливості  традиційно-побутової культури, змінюються межі території їх побутування. Ще на початку XX ст. етнографічні групи у  складі різних народів були набагато виразнішими.

Отже, етнографічна група як частина  народу, етносу визначається певними  локальними особливостями традиційно-побутової  культури, місцевого діалекту, нерідко  вони мають свої локальні назви, етніконіми і самоназви. Але визначальною для  етнографічної групи є етнокультурна  спільність з усім народом, до якого  вона належить.

Історико-етнографічні регіони чи зони у межах етносу часто збігаються з територією, заселеною представниками певних етнографічних груп. Але ними визначаються також і ширші у  просторовому плані внутріетнічні  історико-культурні категорії, що можуть охоплювати й кілька суміжних етнографічних  груп. Етнографічна зона як певний історико-культурний ареал характерна загальнішою, ніж  етнографічна група, спільністю й однотипністю рис традиційної матеріальної та духовної культури, зумовленими значною  мірою однаковим природним середовищем (не випадково такі історико-етнографічні зони нерідко збігаються з відповідними фізико-географічними ареалами), однотипними  умовами економічного розвитку, заселення, колонізації краю тощо.

Традиційно-культурні спільноти  етнографічних регіонів також змінні в просторі та в часі. Вони зазвичай не усвідомлюються самими носіями регіональних особливостей.

19структура сучасного українського етносу

Розглядаючи питання про соціально-етнічну структуру населення, необхідно відзначити, що Україна - друга за чисельністю населення (після Росії) в Східній Європі. Її населення складає близько 42 млн Окрім українців, яких майже 73 % населення, на території України живе значна частина східнослов' янських народів (росіяни, білоруси), євреї, західні та південні слов' яни (поляки, чехи, словаки, болгари). З інших етнічних груп найбільш численні романомовні народи (молдавани, румуни), греки, представники угро-фінської (угорці, естонці) та алтайської (татари, гагаузи) мовних сімей. За даними Всесоюзного перепису населення 1989 року, в Україні налічувалося 72,6 % українців, 21,6 % росіян, 0,9 % євреїв, 0,8 % білорусів, 0,6 % молдаван, по 0,4 % поляків і болгар, 2,8 % - представники інших національностей. Українці порівняно рівномірно розселені по всій території, за винятком Криму та деяких промислових районів Півдня і Сходу. В більшості областей і міст українці складають близько 70 % і 90 % сільського населення. Тільки в Криму серед сільських жителів українці не перевищують 25 %. В Україні проживають представники більш 80 національностей. З початку XVII ст. чисельність українського населення збільшилася з 5740 тис. до 50 млн, тобто майже у 8 разів. Тільки в 60-х роках Україна за чисельністю населення зрівнялася з довоєнними роками - 42,1 млн мешканців, а на початок 90-х років на жаль учені-герентологи США ставлять за мету спільно з ученими України довести населення до 25 млн у 2025 році. Загальновідомо, що серед населення України виділяються різноманітні етнорегіональні та етнографічні групи: подоляни, волиняни, галичани, покутяни, буковинці, слободяни, северяни, як і гуцули, жвани, лемки, поліщуки, русини та ін. На такому фоні надзвичайно небезпечні спроби психологічно тиснути на суспільство деякими лідерами націоналістичного руху в Україні. Висуються гасла типу: "Україна для українців" або "Москалі (жиди), геть з України" та ін., що ідеологічно оформляють міжнаціональні та міжетнічні конфронтації. Наскільки такий крок серйозний, свідчить надзвичайно неприємне для України явище - внутрішньоетнічне протистояння, зокрема, протиставлення західних українців східним. Ідеологами націоналізму протистояння західних і східних українців подається в одіозній формулі: західні українці - етнічний еталон українства, а тому західні українці повинні підтягувати до свого рівня українців інших регіонів України. Виходить, що галичани та буковинці більше українці, ніж подоляни, запорожці або слободяни. Твердити так означає не знати етнічної історії.

 Аналізуючи соціально-етнічну структуру суспільства на етапі утвердження державності України, слід враховувати мовну ситуацію і розробку тих основних принципів, що сприяли б гармонізації суспільства України. Невикористані можливості в реалізації мовної політики, деформації в ході її здійснення, порушення норм демократії, ослаблення уваги до розвитку національних культур і мов призвели до звуження сфер застосування національних мов. Суспільні процеси розвитку, відродження національної гідності викликали необхідність державного захисту національних мов. 28 жовтня 1989 р. прийнято Закон про мови України, що надає статус державної мови українській і забезпечує вільний розвиток мов усіх інших національностей, які живуть на території України. Українською мовою вільно володіє 40 млн мешканців, або 78 % населення. Чисельність українців, які вважають її рідною мову своєї національності, складає 32,8 млн. Крім того, близько 4 млн. вважають українську мову другою мовою після рідної та вільно нею володіють.

Важливо підкреслити, що система заходів, здійснюваних в межах Закону про мови України, покликана сприяти оздоровленню взаємозв' язків між людьми і поновленню української національної культури. Адже мова є не тільки системою знаків, а також і формою життя, в якій люди, що говорять на такій мові, здобули свій спосіб існування, свій спосіб життя. Але адміністративними заходами гармонізувати мовні процеси неможливо. Вирішення проблеми лежить значно глибше і, певно, залежить від згуртованості людей різних національностей, від їх участі в процесі створення державності України. Прогрес культури будь-якої нації багато в чому зумовлений розвитком її мови. Широкі маси населення України залучаються до культури свого та інших народів і беруть участь в її розвитку, насамперед, через рідну мову. Національне гноблення найбільш ясно, гостріше і болісніше відчувається в гонінні на рідну мову.

Право населення одержувати освіту на рідній мові забезпечується створенням за рахунок держави та органів самоврядування необхідних шкіл. Кожний громадянин має право розмовляти рідною мовою. Народ України, звичайно, потребував знання міжнаціональної мови і в минулому виявляв прагнення оволодіти російською мовою. Але у широких мас це прагнення згасало через утиски їх рідної мови і примусового насадження у вигляді державної російської мови. Невірним є розуміння інтернаціоналізму, коли, наприклад, мовну політику зводять лише до підтримки мови міжнаціонального спілкування, а про національну мову замовчують. Але не можна впадати і в іншу крайність - насильницьке насадження української мови на території України, де населення багатонаціональне. Діалектика така, що справжню двомовність можна утвердити на базі вільного вживання мов, лише на базі відсутності привілеїв для будь-якої мови. Це не забезпечено практично, і суспільство України зустрілося з серйозними явищами, що затьмарюють національну ситуацію в ряді регіонів. У міжнаціональних відносинах необхідний і важливий такт, обережність, неприпустимість образи національного почуття. Насильне насадження української мови - поліцейщина, але в проповідуванні національним меншостям української мови немає і тіні поліцейщини. Адже не можна заганяти людей в рай дубцем, і, скільки красивих фраз про культуру не скажеш, обов' язкова державна мова в Україні зв' язана з примусом, вбиванням.

Розглядаючи етнічні процеси в  Україні, необхідно відзначити, що з  початку 90-х років відбуваються помітні зрушення в забезпеченні розвитку культури інших народів, які живуть в Україні. Відкрито сотні факультативів вивчення болгарської, грецької, єврейської (ідиш і іврит), польської, кримсько-татарської та інших мов. Друкуються словники і розмовники: чесько-український, болгарсько-український, грецько-український, польсько-український та ін. В Києві відкрито Республіканське польське культурно-просвітницьке товариство з п' ятьма секціями і п' ятьма обласними відділеннями. Діє Республіканське суспільство єврейської культури з філіями в Одесі і Чернівцях. Товариство грецької культури існує в Маріуполі, грецький клуб - в Одесі. Створено Закарпатське товариство угорської культури, Республіканський центр тюркомовних народів, Товариство молдавсько-румунської культури (Чернівці), Українське республіканське товариство політичної та культурної освіти "Відродження" (для німців), Товариство культури для вірмен, караїмського і кримчаківського населення (Сімферополь). Всупереч непродуманим заявам українських націоналістів, які прагнуть "вигнати" російську мову із вживання, російська мова продовжує залишатися мовою міжнаціонального спілкування в Україні. Президент України поряд з програмою соціально-економічного розвитку приділив велику увагу мовній проблемі, заявивши, що доцільно внести зміни в діюче законодавство з метою надання російській мові статусу офіційної при збереженні за українською мовою її державності. Треба вертати борги українській культурі і водночас створювати найсприятливіші умови для вільного розвитку національних культур всіх народів, які живуть на території України, консолідувати, а не роз'єднувати суспільство. Адже в Україні не менше 20 мільйонів (якщо не більше) населення говорить російською мовою. Російська мова дозволяє українцям вільно спілкуватися з народами світу, тому що російська мова офіційно визнана мовою ООН.

20основнi свiтогляднi та соцiально-iсторичнi чинники формування української ментальностi

Перспективи становлення особистості  завжди великою мірою визначаються специфічними соціокультурними факторами, які сформовані століттями історичного розвитку. Серед таких фундаментальних факторів заслуговує на першочергову увагу такий чинник, як менталітет.

Звернення до ментальних факторів особистісного  існування необхідне з точки  зору того, що, по-перше, нерідко вважається, ніби специфіка ментальності нації  може взагалі унеможливити будь-які  реформи і позитивні соціальні трансформації. По-друге, врахування особливостей українського менталітету необхідне для того, щоб у процесі оцінки перспектив особистісної еволюції не втратити, не загубити визначальних рис. По-третє, треба з'ясувати, в чому полягає феномен "українського менталітету" з тією метою, щоб у разі необхідності прагматично використати або ж рішуче подолати гравітацію ментального тяжіння. І, нарешті, по-четверте, відносно неупереджений (наскільки це можливо) і критичний розгляд існуючих поглядів на український менталітет дозволить, ми сподіваємося, дистанціюватися від невиправданих крайнощів у тлумаченні менталітету і його впливу на життя суспільства.

Почнемо з загального визначення змісту і місця менталітету в соціальному житті. Відчуття людиною того, що вона - "дещо" значуще і займає певне місце у спільноті, забезпечує соціокультурну вкоріненість особистості, життєво важливу психологічну комфортність, адже людина віддасть перевагу нехай навіть низькому статусу перед сумною перспективою маргінальності. Психологічну важливість чіткого визначення місця, яке займає людина, зумовлено двома компонентами. З одного боку, з самого початку антропосоціогенези становлення людини як виду відбувалось у групах, які мали чітку внутрішню структуру, завдяки якій групи могли існувати. Розпад групи завжди сприймався як ознака регресу, розпаду, загроза для життя. Саме такі почуття має індивід, який втратив своє місце в структурі, незалежно від того, чи він "випав" з неї, чи сама структура припинила існування, бо суб'єктивно для індивіда її вже немає. Людина втрачає усвідомлення свого становища, позбавляється впевненості у власному житті.

З іншого боку, людина, яка "випадає" зі структури, втрачає соціальне дзеркало, через яке вона звикла себе сприймати. Вона опиняється наодинці зі своїм "Я", вона змушена відповідати на одне з найжахливіших питань: "Хто Я?" - в категоріях свого внутрішнього світу, бо, зрозуміло, рятівні соціальні статуси (які задавали рамки ідентифікування) зникають. Втрата належності до групи, до певної спільноти ставить людину перед необхідністю усвідомлення екзистенційної самотности, перед безоднею жаху.

Для усвідомлення специфіки впливу менталітету на формування особистості  в нашому суспільстві варто взяти  до уваги той особливий стан, у  якому перебуває наш соціум протягом принаймні десяти-п'ятнадцяти років. Наше суспільство складається переважно з людей, соціальна (зокрема етнічна) ідентичність яких переживає сьогодні складний етап кризи, фрагментації та переформування. Раніше майже кожен відчував себе радянською людиною, частиною "великої і сильної країни". Кожен займав чітке і передбачене місце, майбутнє було повністю пов'язане з існуючим становищем, майже наскрізь детерміноване останнім. Сьогодні відбувається складний і суперечливий процес становлення нової держави, колишньої країни - СРСР - вже немає (хоча фантомне відчуття належності до неї продовжує впливати на соціальне самопочуття мільйонів людей), усталену структуру суспільства зруйновано, значна кількість населення перетворилася на маргіналів. Всі ці зміни цілком закономірні, але відбуваються всупереч волі індивіда, що посилює його загубленість і розгубленість, - відбувається процес, який визначається соціальною думкою не інакше як "примусова соціальна адаптація".