Погляди на етногенезу украiнцiв в науцi

Розкопки показали, що з небіжчиком клали його зброю, коштовності й  побутові речі, забитих коней і  слуг. Скіфське мистецтво збагатило  слов'янську культуру, зокрема —  житлове будівництво. Відомий дослідник  української культури М. Семчишин слушно вважає, що скіфське мистецтво було одним з джерел слов'янської культурної спадщини.

На культуру скіфів значно вплинули традиції античного світу, безпосередньо  — міста-колонії на узбережжях Чорного  і Азовського морів. У VI ст. до н. е. на колоніальних територіях виникають  грецькі міста-поліси: Ольвія — на березі Буго-Дністровського лиману; Тирас  — у гирлі Дністра; Пантикапей — на місці сучасної Керчі; в V ст. до н. е. було засновано місто Херсонес біля сучасного Севастополя.

Виникнення грецьких колоній істотно  вплинуло на економічний та суспільний розвиток скіфських племен. Стародавня Греція стала постійним ринком збуту  продуктів скіфського господарства: зерна, худоби, шкіри тощо. Частина  кочівників осіла поблизу міст і  стала займатися хліборобством  та ремеслом. Розвивається гончарне і  ювелірне мистецтво, виготовляються прикраси зі штампованого й кованого золота, виникає складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла тощо. Грецька колонізація Причорномор'я  сприяла включенню культурної традиції східних слов'ян до еллінського культурного  поля.

У скіфському суспільстві утверджується  рабовласництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія  якого простяглась від Дунаю  до Дону (VI—IV ст. до н. е.).

Коли до кордонів скіфської держави  наблизились межі Римської імперії, скіфська культура зазнала істотного  впливу римської. Наприклад, на лівому березі Дніпра біля м. Заліщики знайдено сліди укріплень римського імператора Траяна. З того часу як римський легіонер вступив на землю скіфської держави, зав'язуються торговельні та культурні  зв'язки між двома країнами. Це підтверджується  археологічними знахідками скарбу римських монет в м. Києві, а також скляного посуду та емалі римського походження.

Скіфські племена, як пише М. Брайчевський, становили особливу етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, балтами, слов'янами, але не тотожну  з цими етносами. Стародавній історик  Геродот (VI ст. до н. е.) описав соціальну  диференціацію скіфського суспільства. На його думку, воно поділялось на три  суспільні групи: царських скіфів, скіфів-воїнів, що заселяли причорноморські степи  і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров'я.

Все це засвідчує, що в Скіфії мало місце соціальне і майнове  розшарування суспільства. Так, у могилі, розкопаній біля міста Майкоп, при  покійному скіфському вельможі знайдено предмети, виготовлені із золота, срібла, міді, оздоблені зображенням звірів і орнаментом, що нагадував ландшафт Кавказьких гір. Кожний суспільний прошарок походив від одного із синів першого  скіфа Таргітая і мав свій священний атрибут. Для воїнів атрибутом була бойова сокира, для царів і жерців — чаша, для землеробів — плуг і ярмо. За скіфською міфологією, ці золоті предмети впали з неба на початку світу й відтоді стали об'єктом поклоніння. Скіфське суспільство зазнало впливу індоіранських культурних традицій.

В історію скіфи ввійшли як вправні  вершники, що мали досить могутню "варварську" державу і велику армію. Їхні стосунки з сусідами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали  перси, особливо знесилив їх похід царя Дарія. Довершив розгром цієї імперії  перський цар Антей та македонський цар Філіпп — батько Олександра Македонського. Остаточно скіфська держава була знищена готами. Після  цього скіфи розчинилися серед  інших племен і були асимільовані ними.

Скіфська культура становить собою  синкретичний сплав культурних традицій скіфського суспільства, що своїм корінням сягають до мідного віку, та античної культури грецької цивілізації. Підтвердженням цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів, основою якого є анімалістичний стиль, тобто зображення тварин.

Шедеврами скіфського мистецтва є  малюнки на відомих вазах з  Гайманової та Чортомлицької могили; гребінь із Солохи та пектораль з  Товстої могили. Художній вигляд мають  скіфські кам'яні статуї із зображенням  воїнів. Оригінальна пам'ятка скіфської  скульптури — зображення бога Папая, що знайдене на Лисій горі в Дніпропетровській  області. Від скіфів, на думку О. Пріцака, українці успадкували деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху  козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач), запозичили окремі слова (собака, топір та ін.).

Деякі вчені вважають, що скіфи  були сміливими, хоробрими і здібними воїнами-вершниками, але поганими ремісниками. Їхні мистецькі твори виконувались переважно іноземними майстрами, зокрема  грецькими. Існує точка зору, що культура скіфського періоду має міфологічний характер. При цьому деякі вчені  спираються на міф про походження скіфів, що записаний Геродотом. У  міфі сказано, що "на березі Бористена  від скіфських богів Папая  і Апі — доньки Бористена народився  перший скіф Таргітай (або Таргітаон). Таргітай мав трьох синів: Іпоксая, Арпоксая і Колаксая. Папай подарував  внукам золоті плуг, ярмо, сокиру і чашу, що впали з неба. Підійшов до золота старший син — воно загорілося, потім середульший — знову  загорілося, лише молодший зумів узяти  ті речі холодними і тому став за головного царя над скіфами". Для  скіфської культури, зокрема для  мистецтва, властива міфотворчість, але  ця риса характерна й для культур  інших народів.

З'ясувалося, що осмислення навколишнього  світу грунтувалося на міфологічному  мисленні. Для вираження міфологічної картини світу необхідні символічні знаки й образи, яких у скіфів не було. Вони запозичують символіку  в культурі інших народів, але  осмислюють її по-своєму. Це приводить  до виникнення так званого звіриного (анімалістичного) стилю у скіфському мистецтві. Згодом цей стиль стає надбанням не лише української, але  й європейської культури.

Скіфи мали свій пантеон богів. За даними Геродота, особливою пошаною  у них користувались сім головних богів. Перше місце посідала Табіті — богиня вогню і стихії. Вона вважалася найбільш священною у  всіх стародавніх індоіранських  народів. На другому місці було вшанування подружньої пари Папая і Апі —  богів неба і землі, що вважалися  прабатьками людей і творців  усього земного світу. Третє місце  в пантеоні скіфських богів посідали чотири божества, що вважалися покровителями  всього земного світу. Їх імена невідомі. Один з цих богів мав вигляд старовинного залізного меча, Геродот  розповідає, що скіфи на честь цього  бога будували із гілля величезний вівтар, на вершині якого ставили  рівнокінечний хрест, і приносили  цьому богові в жертву домашніх тварин і кожного сотого полоненого.

Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була так звана  черняхівська культура, яку археологи  датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти з'явилися  в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375 p.), анти заволоділи Україною і розселилися  по всій її етнографічній території  в нинішніх кордонах. Анти займалися  хліборобством. Вони жили окремими родами, які утворювали "город" для  спільного обробітку землі і  боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об'єднання подібне  до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст. Згодом навколо города виростали "остроги" як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень.

Анти були хоробрими войовничими  племенами, вони вели довгі війни  з візантійським царством і багато запозичили культурних цінностей інших  народів. Громадсько-політичний устрій антів нагадував демократію грецького  типу. Так, візантійський історик  Прокопій Кесарійський писав, що "слов'янами  і антами не править один муж, але  здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно". Племена антів  часто не жили в злагоді між  собою, але в часи небезпеки вибирали талановитого полководця або князя  і тоді авторитет його влади визнавав весь народ. Поступово розширювалися  культурні і економічні стосунки антів з іншими народами, в тому числі і з Візантією. Деякі  вчені, зокрема М. Семчишин, вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців.

Культуру антів характеризують знахідки в могильниках біля с. Зарубинці, а потім біля с. Черняхів на Київщині. Так звану зарубинецьку і черняхівську культури характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироблялася  в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської  культури вироблялася з допомогою  гончарного кругу і мала сірий  колір.

Найбільш цінним, на думку археологів, виявились знахідки біля с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилось, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм  стародавніх слов'ян, а в інших  — покійника закопували в могилі. Останній спосіб поховання, на думку  деяких істориків, був запозичений  у візантійських християн.

У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У  декількох городищах було знайдено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в  інших городищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень військової культури антів.

У житті антів важливе місце  посідало мистецтво: одяг чоловіків  і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувались побутові речі і зброя. Знахідка скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського скарбу, засвідчила, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались самоцвітами. Розкопки археологами сотень селищ  і городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва  до Карпат була густо заселена праукраїнськими  племенами, що мали високий рівень культури. Ця культура формувалась упродовж століть  під впливом традицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької культури Причорномор'я. Вона мала самобутній характер і стала основою формування культури Київської Русі.

16що таке етнонім та топонім?

Етно́нім (від грец. έθνος (ethnos) —  плем'я, народ й грец. όνυμα (onyma) —  ім'я, назва) — термін для позначення будь-якого етносу або етнічної спільності: роду, племені, племінного союзу, народу, народності, нації. Етноніми поділяються  на дві категорії: екзоніми - де назва  етнічної групи була створена іншою  етнічною групою чи групами і автонім  — самоназва, де ім'я створюється  і використовується в самій етнічній групі.

Топо́нім (від грец. τόπος «місце»  і όνομα «назва») — назва місцевості, регіону, міста, селища, гірського масиву, пустелі або будь-якої іншої частини  поверхні Землі, тобто географічна назва.Географічні назви (топоніми) утворюються або від загальних назв (апелятивів), наприклад, назва села Берег від апелятива берег, назва річки Ріка — від апелятива річка, або від власних назв (антропонімів), наприклад, назва міста Івано-Франківськ — від власного імені Івана Франка. Значна частина географічних об'єктів має опосередковані назви. Так, місто Сіверськ дістало свою назву від річки Сіверський Донець, яка, в свою чергу, означувальну частину одержала від назв слов'янського племені сівери, сівера, що жили у верхній течії річки, а іменникову — через найменування річки Дон від іранського don «вода», «річка»[1].Для назв населених пунктів — міст, селищ, сіл тощо — прийнято крім загального терміна топонім вживати термін ойконім; для назв водних об'єктів (річок, озер, морів) — термін гідронім; для об'єктів рельєфу, тобто об'єктів орографічних (гір, хребтів, горбів, долин, плато, низовин, гірських ущелин та інших) — оронім[1].

Назви місць (тобто топоніми) часто  даються автохтонним населенням певної території, для якої кожний з  топонімів несе смислове значення. Завдяки цьому можна встановити, наприклад, що на певній території колись проживав народ, що відрізняється від  того, який живе там на теперішній час. Тобто, топоніми часто характеризують територію з точки зору тих  народів, які колись населяли ту чи іншу місцевість.

17 пояснiть походження i значення етнонiму «Русь» та топонiму «Украiна»

«Слово «Україна» — слов'янського походження і означало первісно край, земля, територія. Найімовірніший індоєвропейський корінь *(s)krei- (відокремлювати, різати). Думки розділяються щодо безпосередньої етимології слова, проте найімовірнішим є прямий синонімічний зв'язок зі словом «князівство» — земля наділена, «відкраяна», «украяна», «урізана»  князеві.

Вперше назва з'являється в  «Київському літописі» 1187 р. (періоду  посилення феодальної роздробленості Київської Русі), де літописець розповідає про смерть переяславського князя («І плакали по ньому всі переяславці… За ним же Україна багато потужила»). З тих часів слово починає  часто зустрічатись і в інших  літописах, у формах «Київська Україна», «Чернігівська Україна», «Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна» тощо»

"Русь" як давній етнонім  нашого народу

Отже, поширення на території України  вже на початку першого тисячоліття  н. е. етнонімів роксоляни, росомани, руси й інших з іранською лексемою rox (світлий), відносно часте вступання  з тією ж лексемою гідронімів Рось, Росава, Роставиця, Росавка й інших, також численних топонімів з  аплікативом "руський", "руська", "руське" на зразок Рава-Руська, Руська Долина, Руське Поле, Руські Геївці, просто Русава, Русаки, Русанів, Русилів і  под., інші відомості дають підстави дійти висновку про те, що поширення  етноніма русь у Подніпров'ї і  далеко на захід від нього передувало утворенню Руської держави з  центром в Києві, що етнонім русь — місцевого походження і не був  привнесений на просторі давньоруської  держави варягами.

Особливо переконливим свідченням раннього поширення етноніма русь на широкому просторі було його побутування  аж на Закарпатті, зафіксоване вже  писемними джерелами від 1031 р. [12, с. 16—17].

На дуже ранньому етапі етнонім  русь сприймався як власний також  на північно-східних землях Київської  Русі, тобто на історично російських. У пам'ятці першої половини XIII ст. "Слово  о погибелі Руської землі" поняття "руської землі" виступає як безсумнівно  власне. Ідея приналежності до Русі, до "руського народу" пронизувала  сюжет пам'ятки початку XV ст. "Сказаніє о Мамаєвом побоїщі". В молитві  князь Дмитрій Іванович просить  Бога, щоб через його гріхи "землю  рускую" не губив. На думу великий  князь іде "со всеми рускими  князи и воеводы", Мамай іде  походом "на руського князя". Воїни "храбрии же рустини сердцем  утверждаются" тощо.