Погляди на етногенезу украiнцiв в науцi

11 погляди на етногенезу украiнцiв  в науцi

У 90-ті роки, коли українська нація  досягла нового рівня самоорганізації, що ознаменувалося утворенням незалежної держави, інтерес до проблем україногенезу стрімко зріс. З’явилась низка ґрунтовних публікацій, насамперед, праць М. Брайчевського, Я. Грицака, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Л. Залізняка, Г. Півторака, Н. Яковенко, в яких учені використовували найновіші методологічні підходи та методи наукового пізнання. Етногенетичні процеси на українській території автори розглядають не осібно, а в широкому європейському контексті, через порівняння, пошук аналогій і т.п.

Сьогодні з'явилися, нарешті, сприятливі умови розповісти про минуле українського народу в усій його складності та суперечності. Ряд складних питань походження українського народу порушують у своїх наукових розвідках П. П. Толочко, О. П. Моця, В. М. Ричка та інші історики. З новітніх видань слід відзначити книгу В. А. Смолія та С. І. Гуржія, в якій досліджується завершальний період розвитку українського етносу та формування української нації, а також фундаментальні праці П. Кононенка і Б. Савчука.

Виходячи з різного розуміння проблеми походження та формування українського етносу, протягом останнього століття виникло багато концепцій і теорій, що прагнули її пояснити. Серед теоретичних конструкцій можна вирізнити принаймні п'ять основних концепцій формування (етногенезу) українського народу – це автохтонно- міграційна, трипільсько-арійська, ранньослов'янська, києворуська (давньоруська) та пізньосередньовічна.

Одним з перших, хто почав фахово вивчати проблему походження українського народу у відновленій Українській  Самостійній Соборній Державі на початку 90-х років ХХ ст., був археолог Л.Залізняк. У своїх перших етнологічних дослідженнях (Походження українського народу. – К., 1996; Від склавинів до української нації. – К., 1997; Первісна історія України. – К., 1999 та ін.) він виокремлює й аналізує чотири головні концепції етногенезу українців: пізньосередньовічна, києворуська, ранньослов’янська і трипільська. На його думку, перша й остання є найбільш сумнівними. Через деякий час, а саме на початку ХХІ ст., дослідник у своїх етнологічних працях (Від склавинів до української нації. – Видання друге, доповнене. – К., 2004; Україна в колі світових цивілізацій. – К., 2006; Походження українців: між наукою та ідеологією. – К., 2008 та ін.) дещо корегує й уточнює власне концептуальне бачення проблеми формування українського етносу. Він наголошує: «Існує три найпопулярніші концепції походження українців, які тепер відстоюються з різним успіхом науковцями, політиками, романтичними аматорами: трипільсько-арійська (3–2 тис. до н. е.), ранньосередньовічна (VI–VIII ст.), пізньосередньовічна (XVI–XV ст.). На нашу думку, перша й остання концепції є більше заполітизованими і слабше аргументованими з наукової точки зору».

Прихильники автохтонізму (М. Грушевський  В. Хвойка, М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков,  В. Старосольський) вважали, що після появи первісної людини територія України вже ніколи не залишалася обезлюдненою, тому саме автохтони (грец. «auhtos» – сам та «chtones» – земля, тобто належний за походженням до даної території, місцевий, аборигенний) становили головну «етногенетичну підоснову», у яку лише вкраплювалися всі пізніші іноетнічні елементи.

Міґраціоністи доводять, що постійні потужні міграційні хвилі, які прокочувалися  територією України, були настільки  всеохоплюючими та мали такі глибокі  наслідки, що докорінно змінювали  етнічну ситуацію, спричиняючи виникнення щоразу якісно нових поліетнічних суспільностей.

Основи трипільсько-арійської концепції  сформулював Я. Пастернак наприкінці XIX ст. У 1990-х роках вона відродилася в дещо модифікованому вигляді. Трипільська версія походження українців стверджує, що український етнос вже існував за часів трипільської археологічної культури, тобто 5–7 тис. років тому. При такому підході українська історія відразу стає винятком із загальноєвропейської. Адже більшість народів помірної смуги Європи має вік близько 1,5 тис. років. Показово, що прибічники такого надзвичайно давнього віку українців є, як правило, аматори, а не фахівці-історики.

Немає ніяких серйозних наукових підстав вважати українцями ні трипільську людність Правобережної України, ні стародавніх аріїв Індії та Ірану, як це стверджують автори деяких публіцистичних статей останніх років. Трипільсько-арійська версія етногенезу українців є типовим прикладом історичної міфотворчості, бо надто погано аргументується науковими фактами. Вона є породженням щирого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної науки, аматорства та постколоніального комплексу меншовартості. Користь від цього псевдонаукового, суперпатріотичного жанру українській державі сумнівна, а шкода – очевидна. Крім того, в наш складний час дезорієнтується громадськість, дискредитується українська історична наука в боротьбі з ідеологічними супротивниками незалежності України.

Ранньослов'янську концепцію походження українців свого часу обґрунтував  М. Грушевський. Багато сучасних вчених вважає її найбільш прийнятною. Прихильники  цієї концепції витоки українців  пов'язують безпосередньо із проблемою  походження слов'ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром  українських етнічних територій (Київщина, Волинь, Прикарпаття, Поділля). Поряд  із територіальним аспектом другим важливим аргументом на її користь є віковий  фактор. Український етнос як частина  слов'янського світу з'явився не раніше V ст. Саме із середини І тисячоліття після закінчення Великого переселення народів та падіння Римської імперії можна простежити відсутність значних етнічних катаклізмів, змін у складі населення та безперервність етноісторичних процесів на українських землях. Ранньослов'янська концепція етногенезу українського народу, як показав Л. Залізняк, узгоджується із загальними законами етнічного розвитку середньовічної Європи. Переважна більшість європейських народів, що знаходилася в зоні впливу Римської імперії (французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки та ін.), народилася в ранньому Середньовіччі у V–VII ст. Безперервність розвитку названих європейських етносів, а також і українців, прослідковується саме з доби раннього Середньовіччя, коли вони виникли. Племінний етап їхнього формування закінчився в IX–X ст. консолідацією у власних державах (Французькій, Англійській, Чеській, Сербській, Польській та ін.). Вони, як і Київська Русь, часто охоплювали й сусідні народи, стаючи середньовічними імперіями.

Києворуська (давньоруська) концепція  має два відгалуження. Представники одного з них стверджують, що Київська Русь консолідувалася на основі праукраїнського  субетносу, який склався з південноруських союзів племен – волинян, полян, деревлян, хорватів, уличів, тиверців. Вони стали «консолідуючим ядром» у вигляді державотворчого «імперського» (панівного) етносу. Інші спільноти, зокрема, і пращури білорусів та росіян, були лише одними з етнічних субстратів, що входили до цього поліетнічного організму.

Прихильники іншої точки зору доводять, наче б то в Києворуській державі  склалася вже згадувана „давньоруська  народність”, на основі якої вже потім почали формуватися три східнослов'янські народи – росіяни, українці та білоруси. Пізньосередньовічна концепція тісно пов'язана з теорією давньоруської народності і є її своєрідним продовженням. Суть цієї теоретичної конструкції полягає у доведенні, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у ХІІ–XIII ст., а завершився лише у XIV–XV ст., після монгольської навали, яка саме й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки щодо питання про виникнення східнослов'янських народів. Насправді ж, виводити походження українського етносу з давньоруської народності, а тим більше з пізнього Середньовіччя, є невиправданим хоча б тому, що, таким чином, фактично «відсікається» і заперечується весь попередній складний і тривалий процес його формування.

Виникнення численних екзотичних неарґументованих, а почасти й  псевдонаукових гіпотез про походження українського народу зумовлюється невизначеністю предмета дослідження та багатьма іншими, зокрема, і політичними, факторами. Відомий сучасний історик Л. Залізняк справедливо зауважує, що при вивченні історичних витоків українського етносу слід визначити, що ми шукаємо: наших предків чи найдавніших українців, які були першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу. Пращурами тією чи іншою мірою можна вважати всі народи, що в давнину проживали на українській землі (кіммерійці, скіфи, сармати, фракійці, хозари, татари та ін.). З одного боку, їхні етнокультурні здобутки вплинули на формування української культури, з іншого – є й генетична спорідненість, бо, зрештою, сучасна людина є носієм генного коду всіх попередніх біологічних форм.

Л. Залізняк зазначає: «Так звана Трипільська версія походження українців стверджує, що український етнос існував ще за часів трипільської археологічної культури, тобто 5–7 тис. років тому. В такому разі українська історія відразу стає винятком у загальноєвропейському історичному процесі, адже вік більшості народів помірної смуги Європи, які безпосередньо контактували з греко-римським світом, близько 1,5 тис. років. Прибічниками такої давності походження українців є, як правило, аматори, а не фахівці-науковці, адже фахівці розуміють неможливість коректно довести безперервність культурно-історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до відомих нам українців».

Л. Залізняк стверджує: «Арії – один з багатьох етносів східної, індо-іранської гілки індоєвропейської сім’ї народів. Тому значно більший ступінь спорідненості з аріями мали скіфи або сармати, чия мова також належала до іранських. Нащадками аріїв можна вважати й інші народи східної гілки індоєвропейців – таджиків та саків у Середній Азії, носіїв мови хінді та урду в Індії, пустунів в Афганістані, персів в Ірані, аланів та осетинів на півдні Східної Європи та Кавказу тощо. Переважна більшість серйозних учених визнає спорідненість згаданих народів з аріями, але вважає останніх своєрідним окремим народом… Отже, «арії» («арійці»), які так часто згадуються в аматорських версіях походження українців, – це інша гілка індоєвропейців, аніж та, до якої відносяться слов’яни… Трипільська та арійська версії походження українців є типовим прикладом історичної міфотворчості, бо надто погано аргументується науковими фактами. Вона є породженням, з одного боку, щирого патріотизму та зрозумілої недовіри до офіційної науки, а з іншого – постколоніального комплексу меншовартості й аматорства. Користь для України від цього суперпатріотичного, але псевдонаукового жанру сумнівна, а шкода – очевидна. Окрім дезорієнтації громадськості, відбувається дискредитація української історичної науки».

З цією позицією погоджується український вчений, археолог, етнолог, доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України В.Баран, який так оцінює напрацювання й аргументацію прихильників трипільської та арійської концепцій: «Їхнім авторам притаманна надмірна емоційність, проповідь винятковості та месіанства українців. Такі публікації не тільки вводять читача в оману, а й викликають настороженість і навіть вороже ставлення до української науки. Бо хто ж з наших близьких чи далеких європейських сусідів хоче бути нащадками меншовартісних предків. Тим паче, що загальновідомо (або має бути відомо), що з найдавніших часів європейські народи знаходились у взаємозв’язку та взаємозалежності, переживаючи ті самі, або подібні стадії соціально-економічного, культурного та етнічного розвитку. А можливо, нас навмисне втягують у безплідні дискусії про те, чиї предки давніші та кращі, щоб відвернути нашу увагу від розв’язання справді життєво важливих проблем нашого історичного буття?»

Л. Залізняк так оприлюднює засадничі  положення цієї концепції: «Найбільш  переконливою і науково аргументованою, на мою думку, є ранньосередньовічна (ранньослов’янська) версія походження українців [VI–VIII ст.]. Її прибічники вважають, що вік українського етносу становить близько 1500 років – стільки ж, скільки мають в середньому всі народи, сформовані в загальноєвропейському історичному процесі. Головним аргументом на користь цієї наукової концепції є безперервність етнічного, культурного та історичного розвитку на українських етнічних землях з середини І тис. н. е. до нашого часу. Це відповідає загальним закономірностям етногенезу в помірній смузі Європи. Саме в середині І тис. зароджується переважна більшість європейських етносів, чиї землі лежали вздовж північного кордону Римської імперії, яка визначально вплинула на європейську цивілізацію у ранньому середньовіччі. Після великого переселення народів та падіння Риму в V ст. ситуація в Європі стабілізувалася. Тому саме з цього часу простежується безперервний розвиток не лише українців, але й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії – французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків».

З цією думкою солідаризується Л. Залізняк: «Велике переселення народів у IV–V ст. призвело до падіння Римської імперії та докорінних змін на етнополітичній карті Європи, в тому числі й України. У кінці V ст. на Волині чи Прикарпатті постала перша достовірно слов’янська етнічна спільнота, відома сучасним археологам під назвою празької культури, а тодішнім візантійським хроністам – як склавини… Південніше склавинів, у лісостепах між Прутом та Дінцем у V–VII ст. жили слов’янські племена антів (пеньківська культура). Північна їх частина злилася зі склавинами, західна пішла на Балкани, а східна просунулася на північ у балтське середовище, на Десну та Верхній Дніпро. Тут у V–VII ст. постала балто-слов’янська колочинська спільнота. У VIII ст. під впливом нових переселенців з Київського Подніпров’я та Волині вона трансформувалася в літописні племена кривичів та радимичів – безпосередніх предків білорусів та далеких  редків росіян… Тяглість етноісторичного розвитку на українських етнічних теренах між Середнім Дніпром і Карпатами від склавинів Волині V ст. через лука-райковецьку культуру до південних русичів IX–XIV ст. і далі до козацької України дає підстави поглибити коріння українського етносу до кінця V ст. до н. е.». Водночас, провідні вітчизняні вчені, які фахово досліджують етногенез українців і є прихильниками ранньосередньовічної концепції походження українського етносу, дещо по-різному трактують деякі її положення. Так, В. Баран стверджує: «Таким чином, у VI–VII ст. на великій території від Дніпра до Одри існували чотири ранньосередньовічні слов’янські культури (Колочинська, Пеньківська, Празько-Корчацька, Дзєдзіцька)… Слов’янська матеріальна культура в цей час зберігає свою внутрішню єдність. Вона проявляється в поховальному обряді, певних формах ліпного посуду, наявності заглиблених жител. Разом з тим, усі чотири групи ранньосередньовічних слов’янських пам’яток мають свою специфіку, яка дає змогу розглядати їх як окремі культури, що належали різним племінним групам слов’ян. Вони є джерелом для вивчення історичних процесів венедів, склавинів та антів... Усе це приводить до важливого принципового висновку щодо самобутності розвитку кожної з груп слов’янських пам’яток. Вони не привнесені в готовому вигляді з одного регіону в інший. Результати археологічних досліджень доводять, що вже в V – на початку VI ст. існували синхронно чотири групи слов’янських пам’яток, які представляють окремі племінні об’єднання, причому кожне з них займає певну територію. Вони склалися після розгрому наприкінці IV ст. причорноморських готів гунами».

У свою чергу Л. Залізняк зауважує: «Отже, слов’яни V–ІХ ст. (корчацька, пеньківська, лука-райковецька археологічні культури) насправді були праукраїнцями. Вважаю, що в історичній науці поняття «ранні слов’яни» є абстрактним і далеким від реальності, так само, як поняття «слов’яни» в етнології. Іншими словами, такого народу («ранні слов’яни» чи «слов’яни») ніколи не було, як не існувало іранського, германського чи романського «загального етносу», а існували окремі конкретні народи цих мовних груп. Наприклад, ніколи не існувало «германців взагалі», а були франки, готи, гепіди, вандали, так само не існувало «іранців взагалі», натомість були перси, скіфи, сармати, алани, осетини. Зауважимо, що згадану балто-слов’янську колочинську людність, яка жила на Верхньому Дніпрі в V–VII ст. не можна називати прабілорусами чи праросіянами. Це був лише той субстрат, який під впливом численних хвиль переселенців з праукраїнської Волині та Київщини лише у Х–ХІІ ст. трансформувався в прабілорусів та праросіян… Український етнос почав формуватися дещо раніше, а саме в V–VІІ ст. на теренах Північно-Західної України. Пояснюється це перш за все його близькістю до центрів античної цивілізації, впливи якої були потужним каталізатором культурно-історичних процесів у всій ранньосередньовічній Європі. Якщо колочинська культура перш ніж трансформуватися в білоруський та російський етноси зазнала значних зовнішніх впливів як від згаданих мігрантів з півдня, так і від автохтонних балтських та фінських племен, то людність празької та лука-райковецької культур Волині V–ІХ ст. розвивалася без суттєвого впливу зовнішнього етнокультурного фактора. Внаслідок її саморозвитку постав український етнос. Тобто слов’янські племена Північно-Західної України другої половини І тис. н. е. можна назвати праукраїнцями… Отже, слов’яногенез виглядає як відгалуження окремих слов’янських етносів від праукраїнського етнокультурного дерева, що з кінця V ст. розвивалося між Середнім Дніпром, Східними Карпатами та Прип’яттю».