Особливості перекладу реалій у газетно-публіцистичному стилі

     У цих двох категоріях дуже багато спільного. Деякі автори (В.С.Виноградов, М.Л.Вайсбурд) включають імена власні в категорію 
реалій, інші ж (С.Влахов, С.Флорін) розглядають реалії як клас 
безеквівалентної лексики. Деякі автори стверджують, що назви 
свят, казкових істот можуть бути в різних умовах, як реаліями, 
так і власними іменами. Вони пропонують відносити такі слова до тієї 
чи іншої групи, спираючись на орфографію: так, казковий персонаж ο Αι Βασίλης – грецький Дід мороз слід було б віднести до категорії власних назв, а, ялинкова іграшка дід-мороз буде реалією. Але можна відзначити, що 
подібні орфографічні правила не устоялися, різні словники 
пропонують різні варіанти написання цього різновиду імен 
власних, тому ми схиляємося до того, щоб віднести дану групу 
власних назв (казкові персонажі і назви свят) до категорії 
реалій. 

1.3. Реалія як вид  безеквівалентної  лексики 
 

      Безеквівалентна лексика – це слова, які неможливо семантизувати за допомогою простого перекладу. Вона є складовою частиною кожної лексичної системи, яка у концентрованому вигляді фіксує своєрідність світосприйняття окремого національно-культурного колективу.

           Цей термін зустрічається у багатьох авторів – зокрема, у А.Д. Швейцера, Є.М. Верещагіна,  В.Г. Костомарова та у А.А. Брагіна, І.С. Бархударова, проте всі вони трактують його по-різному:

1. як синонім реалії;
2. як слова, відсутні «в іншій культурі і в іншому мовою»;
3. просто як слова, які важко перекласти на іншу мову.

     У межах безеквівалентної лексики  реалії виділяються деякими дослідниками в окрему перекладознавчу категорію, і належать до найменш вивчених лінгвістичних одиниць, зокрема в новогрецькій мові. Аналіз існуючих визначень реалії дозволяє виділити дві основні точки зору на розуміння цього явища – екстралінгвістичну та лінгвістичну. Категорія реалій не проста і неоднозначна, вона вимагає особливого підходу при їх класифікації і перекладі. Прихильники екстралінгвістичного підходу розглядають реалію як «суто позамовне явище, визначаючи її як факти, пов'язані з подіями суспільного та культурного життя країни, особливостями її державного ладу, історією її народу» [7, с.68]. У працях представників лінгвістичної течії релевантним критерієм виділення реалії вважається її «яскраво виражений національно-культурний колорит, співвіднесеність з об'єктивною реальністю, відображеною в свідомості конкретної лінгвокультурної спільності і, як наслідок цього, відсутність відповідностей в інших мовах» [3, с.69].

     Необхідно відзначити, що спроби лінгвістичного аналізу реалій та безеквівалентної лексики робились багатьма дослідниками. У перекладознавчих працях лексема «реалія» як термін з'явилася у 40-х роках. Його уперше вжив А.В. Федоров (його діяльність склала цілу епоху в історії радянського перекладознавства) у праці «Про художній переклад», але для того, щоб позначити не лексему, а національно-специфічний об'єкт. Одним з перших термін «безеквівалентна лексика» упровадив Г.В. Шатков, який аналізував способи перекладу безеквівалентних лексичних одиниць в радянській публіцистиці на норвезьку мову. За його визначенням, «безеквівалентні слова – це такі лексичні одиниці будь-якої мови, які на певному історичному відрізку часу зовсім не мають готових еквівалентів у лексиці іншої мови». До безеквівалентної лексики Г.В. Шатков зараховує і слова-реалії. У своє визначення слів-реалій дослідник впроваджує формальний перекладацький критерій: фактор наявності/відсутності еквівалентного словникового відповідника у двох зіставлюваних мовах. Такий критерій не вказує на будь-які субстанційні якості слова-реалії, а переносить можливості його ідентифікації у сферу міжмовних відповідників. Це й природно: лише лінгвокраїзнавство може розглядати реалію у площині однієї мови; перекладознавство завжди пов'язане принаймні з двома мовами.

     Деякі дослідники відзначають, що безеквівалентну  лексику слід розглядати в інтерпретації  фахівців з перекладознавства і з точки зору лінгвокраїнознавства. У свою чергу, теоретиків і практиків перекладу вони умовно поділяють на дві групи залежно від тлумачення ними терміну «безеквівалентна лексика». З одного боку, це А.В. Федоров, який виділяє безеквівалентність в чистому вигляді, з другого – А.Д. Швейцер, який під безеквивалентною лексикою розуміє слова, які служать для найменування специфічних реалій [10, с.75]. Слід відзначити, що в пізніших своїх роботах по теорії перекладу А.В. Федоров розширює поняття безеквівалентної лексики, та відносить до неї й переклад слів, що позначають національно-специфічні реалії – власні назви з області історії, географії, культури.

     Ототожнюють безеквівалентні одиниці та слова-реалії також Л.Н. Соболев  і  М. Ф.Мухамедова . Проте набагато більше число дослідників дотримується іншої точки зору, так як стає усе більш очевидним, що межи безеквівалентної лексики ширші за поняття «реалії», які є всього лише різновидом безеквівалентних одиниць (Л.С. Бархударов, С. Влахов, С. Флорін, Г.В. Чернов, И.И. Ревзин та ін.).

     Цікаво  зупинитися на дослідженні Л.С. Бархударова, який відносить до безеквівалентної лексики «слова і стійкі словосполучення однієї з мов, які не мають ні повних, ні часткових еквівалентів серед лексичних одиниць іншої мови» [2, с.86]: 1) власні назви, географічні назви, назви установ, организацій, газет, пароходів та ін. (η Πάτρα – «м. Патри», το Υπουργείο Εξωτερικών – «Міністерство закордонних справ»,  η Φιλική Εταιρία – «організація Філікі Етерія», «Ελευθεροτυπία» – «Вільна газета» та ін.);  2) реалії - слова, позначаючі предмети, поняття та ситуації, які не існують в практичному досвіді людей, які говорять іншою мовою (предмети матеріальної та духовної культури) (ο δήμος - «дім адміністративно - територіальна одиниця Греції», ο μητροπολίτης –   «митрополит», το λαδόπανο – «простирадло для хрещення» та ін.); 3) випадкові лакуни – одиниці словника однієї з мов, які з якихось причин не мають відповідностей в лексичному складі іншої мови (δυσώνυμος – «людина, яка має дурну славу», προσανάβαση – «поступове підвищення рівня чого-небудь» та ін.).

     Звертаючись до найзначніших досліджень безеквівалентної лексики з позиції теорії перекладу, слід відмітити дослідження С. Влахова и С. Флоріна, які докладно проаналізували практично всі випадки безеквівалентності. С. Влахов та С. Флорін вважають, що в теорії перекладу треба чітко відмежувати безеквівалентну лексику від реалій, і пропонують дотримуватися такої дефініції: безеквівалентна лексика – це лексичні та фразеологічні одиниці, які не мають еквівалентів у мові перекладу [5, с. 74]. При цьому реалії, безумовно, входять, як у самостійне коло слів, так і в рамки безеквівалентної лексики.

     Ті ж автори приділяють значну увагу ще одному моменту, що відрізняє реалію від безеквівалентної лексики: у загальних рисах слово може бути реалією по відношенню до всіх або більшості мов, а без еквівалентна лексика – переважно в рамках даної пари мов. Іншими словами, список реалій даної мови буде більш-менш постійним, не залежний від мови перекладу, в той час як словник безеквівалентної лексики виявиться різним для різних пар мов.

     На  наш погляд С. Влахов и С. Флорін дають якнайповніше визначення реалії: «Реалії – це слова (і словосполучення), що називають об'єкти, характерні для життя (побуту, культури, соціального і історичного розвитку) одного народу і чужі іншому, будучи носіями національного або історичного колориту, вони, як правило, не мають точних відповідностей (еквівалентів) в інших мовах, і, отже, не піддаються перекладу на загальній підставі, вимагаючи особливого підходу». [8, с.135] Ми притримуємося такої ж точки зору щодо визначення реалій, а саме вважаємо слова реалії одним із видів безеквівалентної лексики. 

1.4. Слова-реалії як  вербальне вираження  специфічних рис  національної грецької культури

     Національно-культурну  специфіку мови проаналізовано в етнопсихолінгвістичних дослідженнях, які розглядають національно-культурну своєрідність мовної поведінки у зв’язку зі специфікою локальних культур (Е. Сепір, В.І. Жельвіс, Ю.А. Сорокін). У лінгвокраїнознавчих дослідженнях основну увагу зосереджено на національно-культурному інформаційному потенціалі лексичного значення мовних одиниць – словах-реаліях.  (Н.В. Подольська, В.Г. Костомаров, Є.М. Верещагін , Г.Д. Томахін).

     Мова, як засіб спілкування між людьми, координує їх спільну діяльність знаковим способом у процесі мовленнєвої взаємодії людей, в ході якого здійснюється узгодження комунікативних діяльностей на основі ресурсів мовної системи. Мова бере участь не тільки в передачі думки про щось вже пізнане, але і в формуванні нової думки про нове явище, процес, предмет і т.д. Це властивість мови проявляється в пізнавальній діяльності людини, тобто мисленні, в динамічному формуванні думок. Мова є основою мислення кожної людини, «яке завжди протікає у вербальних формах, навіть якщо воно сягає надзвичайно високого рівня абстракції» [6, с. 15].

    Проблема  співвідношення та взаємодії мови та культури завжди викликала значний  інтерес багатьох лінгвістів, які, не зважаючи на своєрідність підходу до цього питання, розглядають культуру і мову у взаємодії. Сучасна лінгвістика прагне осягнути культурну свідомість окремо взятої нації через мовні засоби. Більшість вчених лінгвістів сходяться на думці, що мова, будучи явищем соціальним, може і повинна розглядатися не тільки з лінгвістичної точки зору, але, що є найголовнішим, з позамовної – культурологічної, так як вона сама є частиною культури з однієї сторони і «дзеркалом», що відображає  її своєрідність і багатство з іншої.

    Сприйняття  світу у різних народів  різноманітне. Взаємодіючи з чужою культурою, мовець (реципієнт) пропускає її через фільтр із уявлень і настанов традиційних для своєї національної культури, свого світорозуміння, що в більшості випадків викликає нерозуміння специфічних фактів і явищ іншої культури.

    Недостатні  соціально-культурні фонові знання про країну мови що вивчається можуть привести до культурного бар’єру  у спілкуванні, мовним конфліктам, а  іноді на думку Е.М. Верещагіна здатні спровокувати  «культурний шок», тобто неправильне сприйняття мотивів і цілей, традиційної поведінки носія іншої культури [6, с. 184].

    Найбільш  ефективно оволодіти «культурною  грамотністю» тієї чи іншої нації, тобто  системою уявлень о традиціях  і реаліях певного суспільства, можна лише при вивченні  національної мови. Одночасно з освоєнням чужої мови людина осягає нову культуру і отримує інформацію, накопичену багатьма поколіннями і збережену мовою. Повноцінне оволодіння навичками спілкування на тій чи іншій мові неможливе без всебічного вивчення культури народу – носія.

    Починаючи з ХІХ ст. питання о взаємодії  та взаємозв’язку мови та культури було одним із самих обговорюваних  та досліджених в лінгвістиці  і, тим не менш, він донині не втратив  своєї актуальності. Вперше спробу вирішення цієї проблеми зробив  ще В. фон Гумбольдт у праці «О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества» (1830-1835). Його концепція базується на наступних положеннях:

1. матеріальна та духовна культура втілюються у мові;
2. кожна  культура національна, її національний характер виражений у мові за допомогою особливого бачення світу. Мові властива специфічна для кожного народу внутрішня форма;
3. внутрішня форма мови – це вираження її народного духу, її культури;
4. мова – це сполучна ланка між людиною і її навколишнім світом [12, с. 39].

     Соціокультурні відомості, характерні лише для певної нації або національності і відображені в мові даної національної спільноти В.С. Виноградов називає фоновою інформацією. Остання включає в себе специфічні факти історії, особливості державного устрою і географічного середовища національної спільноти, характерні предмети матеріальної культури, фольклорні поняття – все те, що в теорії перекладу зазвичай називають реаліями [7, с. 134].

    Будь-яка  культура представляє собою єдність  духовного і матеріального. Матеріальна  сторона культури представлена у  мові національно-специфічними лексичними одиницями, духовна – стійкими асоціаціями, єдиним баченням світу, яке склалось у того чи іншого колективу у ході його культурно-історичного розвитку.

     Лексика будь-якої мови утворює систему в силу того, що кожне слово і відповідно кожне поняття займають у ній певне місце, окреслене відношеннями до інших слів та понять. Сам характер вичленування конкретних ланок реального світу, їх групування, а також передачі в іншій мові залежить від наявності в мові відповідних найменувань.

     Поняття, що відображають реалії, носять національний характер і відносяться до категорії безеквівалентної лексики, яку Є.М. Верещагін і В.Г. Костомаров визначають як слова, що служать для вираження понять, відсутніх в іншій культурі і в іншій мові, слова, пов'язані з культурним елементом, а також слова, що не мають еквівалентів за межами мови, до якого вони належать [6, с. 59].

     Мова  виступає вказівкою на розуміння культури Греції, а слова-реалії –  надзвичайно чутливим показником культури цього народу. За допомогою слів-реалій  ми членуємо навколишній та свій внутрішній світ на частини. Найбільше багатство кожного суспільства – його мова, а в мові – її словниковий склад. Лексичне багатство слів-реалій в мові свідчить про рівень розвитку суспільства. Знання слів реалій новогрецької мови забезпечує тонше сприйняття навколишнього світу Греції, глибше проникнення в нього і точніше мислення як для всього суспільства, так і для кожного окремого індивіда, що володіє цим багатством.

      Основна семантична структура слів-реалій новогрецької мови  уміщує традиційно закріплений  набір інформації, пов’язаної з  історією, побутом, культурою Греції, а саме: реалії матеріальної культури (традиційне житло – η καλιά - маленька хижчина;  їжа та напої – η μαυροδάφνη – червоне солодке кріплене вино поширене в Ахеї; національне вбрання – η καρμπατήνα – найпоширеніший тип античного взуття), реалії духовної культури грецького народу (традиційні музичні інструменти: η λίρα – народний струнний смичковий музичний інструмент; суспільно-політичне життя:       το Υπουργείο Εξωτερικών – Міністерство закордонних справ; назви танців: ο χασάπικος – танець м'ясників;   родинна обрядовість: τα αρραβωνιάσματα  – заручини; календарно-побутові звичаї та обряди: το Πανηγύρι – народне гуляння; міфічні істоти: Ήρα – Гера, богиня  покровителька шлюбу) та етикетну лексику: Στο καλό – Щасти вам.