История цивилизаций

       Нову  формулу розуміння „цивілізаційного” пропонує американський соціолог і політолог С.Хантінгтон. Досліджуючи класичні підходи М.Вебера, Е.Дюркгейма, О.Шпенглера, П.Сорокіна, А.Тойнбі, А.Кребера, Ф.Бегбі, К.Квіґлі, Р.Колборна, К.Даусона, С.Айзенштата, Ф.Фернан-дез-Арместо. Хантінгтон виділяє такі загальні риси об’єктивного порядку, як мова, історія, звичаї, інститути і релігія, підкреслюючи особливу роль останньої.

       Цивілізація за Хантінгтоном – це „найвища культурна спільнота людей та найширший рівень культурної ідентифікації, те, що відрізняє людину від інших біологічних видів. Цивілізації – це найбільші „ми”, усередині яких кожен відчуває себе в культурному плані як вдома і відрізняє себе від усіх інших”. У результаті аналізу досліджень класиків Хантінгтон робить висновок, що цивілізації всеосяжні. Він вважає, що держави в рамках однієї цивілізації тісніше пов’язані одна з одною, ніж з державами за межами цивілізації. Вони можуть частіше воювати одна проти одної і частіше вступати в дипломатичні відносини. Вони будуть взаємозалежніші в економічних відносинах. У них будуть існувати взаємопроникаючі естетичні і філософські течії. Також автор відзначає, що цивілізації не мають чітко позначених меж, вони смертні, але разом з тим живуть довго – еволюціонують, адаптуються і є найбільш стійкими людськими об’єднаннями. Проаналізувавши різні стадії цивілізацій, виокремлені Квіглі, Мелко, Тойнбі та іншими, він відзначив, що цивілізації проходять через добу труднощів або конфліктів, виникнення універсальної держави і дезінтеграції. Російський вчений М.Ільїн критикує твердження Хантінгтона про смертність цивілізацій: „цивілізації як аналітичні моделі, чи ідеальні типи не можуть зникнути. Дійсні цивілізації, як і культури можуть лише витіснятися заміщенням; при цьому, однак, утворюють моделі другого, третього і наступного поколінь. Цивілізації вічні і безсмертні”.

       Заслуговує  уваги акцент С.Хантінгтона на тому, що цивілізації – це культурні, а не політичні цілісності. Вони можуть містити в собі як одну, так і безліч політичних одиниць, що мають найрізноманітніші форми правління і територіальний устрій. Узагальнюючи, зазначимо, що він пропонує, з одного боку, класифікацію цивілізацій, а з іншого – класифікацію країн світу за критерієм цивілізаційної приналежності.

       Він виділяє країни-члени, стрижневі  держави, країни-одиночки, розколоті  країни і розірвані країни. У класифікації С.Хантінгтона усі види країн охарактеризовані з точки зору двох протилежних явищ – цілісності і розколотості. Країни, що належать до ядрової зони світової чи регіональної цивілізації, він вважає цілісними, а ті, що належать до периферійних зон декількох цивілізацій, – розколотими.

       На  його думку, це відносно однорідні у  культурному плані системи, в  яких немає згоди серед населення  стосовно того, до якої цивілізації  точно вони належать. Керівництво  таких держав, як правило, прагне долучитися до Заходу, але історія, культура і традиції цих країн мають глибокі національні корені (витоки), актуальні національні інтереси.

       Категорії цілісності і розколотості застосовують не лише щодо окремих країн, але й  локальних цивілізацій, які в  силу історичних та етнічних особливостей часто збігаються з кордонами тієї чи іншої країни.

       Цивілізаційну структуру сучасного світу можна  розглядати у двох вимірах. Перший припускає  її аналіз у ракурсі концепції  „світу-системи” І. Валлерстайна, який передбачає виділення: „світ-системного ядра” – групи найбільш розвинених і багатих країн; „напівпериферії” – країн середньорозвинених; „периферії” – бідних і відсталих аграрно-сировинних держав з низькими, а то і від’ємними показниками темпів розвитку.

       Другий  вимір виходить з того, що людство, як колись, так і тепер, являє собою складну динамічну систему окремих взаємодіючих цивілізаційних світів, регіональних цивілізацій, їхніх субцивілізаційних складових, філіацій і анклавів. У глобалізованому світі вони структуруються в ієрархічну систему, у межах якої між різними групами людства останніми десятиліттями виразно збільшується розрив у технологічному й економічному розвитку, рівні та якості життя. Північна Америка, Західна Європа і Японія, які є лідерами в інформаційній, технологічній та економічній сферах, належать до світ-системного ядра, тоді як інші цивілізаційні спільноти – до світових напівпериферії та периферії.

       У стадіальному відношенні перші, що становлять „золотий мільярд”, вийшли на рівень інформаційного, точніше, за М. Кастельсом, інформаціонального суспільства. Другі цивілізаційні спільноти загалом залишаються на стадії індустріального суспільства (іноді з анклавними вкрапленнями інформаціональних структур, що працюють у найтіснішому взаємозв’язку з провідними центрами світ-системного ядра, але більше спираються на свою аграрно-сировинну базу), а треті – частково перебувають на примітивній індустріальній стадії, однак демонструють широку, у багатьох випадках переважаючу, присутність доіндустріальних систем виробництва.

       „Правлять бал” країни світ-системного ядра, що виступають у ролі інформаціонального, технологічного, економічного авангарду сучасного людства. Однак основна частина населення Землі мешкає у залежних від них державах світової напівпериферії і периферії, де зростає масове невдоволення сформованою на зламі XX і XXI століть глобальною системою відносин. Останнє, як і відзначена нерівномірність в економічному і технологічному розвитку, у розподілі світового багатства, накладається на власне цивілізаційні відмінності, які відбиваються насамперед у різних ідейно-ціннісно-мотиваційних підставах окремих цивілізацій. Це визначає розбалансування, деструкцію системи відносин на планеті.

       За  безумовної економічної, військової та інформаційної гегемонії Заходу, насамперед США, такий стан справ  провокує відповідні реакції з боку багатьох політично активних груп незахідних народів. І подібні реакції часто набувають злочинних форм. Але суть проблеми аж ніяк не в несумісності цінностей окремих цивілізацій (які різні, але загалом мають розглядатися як такі, що повинні взаємодоповнюватися), а в неприйнятті утилітарно-егоїстичного духу і рекламно-комерційних квазі-цінностей суспільства масового споживання багатьма представниками традиційних цивілізацій. Це не горезвісне хантінгтонівське „зіткнення цивілізацій”, а неприйняття квазіцінностей Західної цивілізації людьми, орієнтованими на цінності і традиції інших цивілізацій, змушених реагувати на її виклики та болісно трансформуватися у пошуках адекватного відгуку на останні.

       У загальному плані сьогодні виокремлюються два цивілізаційних світи, які, у свою чергу, складаються з окремих цивілізацій, дві цілком самодостатні за своїми ідейно-ціннісними засадами цивілізації, що не входять до цих світів, одну цивілізаційну спільність, котру часто також визначають як самостійну цивілізацію, і кілька цивілізаційних стиків — регіонів, традиційно причетних до різних цивілізацій. Два цивілізаційних світи – це Макрохристиянський і Китайсько-Далекосхідний. Дві окремі, що не входять до них, цивілізації: Мусульмансько-Афроазіатська й Індійсько-Південноазіатська. Згадана цивілізаційна спільність – Транссахарська Африка. Крім того, у світі існує кілька цивілізаційних стиків, різних за своїми масштабами: Балканський, Левантійсько-Палестинський, Кавказький, великий Центральноазіатський з його підрозділами, регіон Південно-Східної Азії та інші. На цивілізаційних стиках часто спостерігаються затяжні конфлікти (Боснія, Кіпр, Чечня, Карабах, Кашмір, Синцзянь-Уйгурія). Однак у ряді випадків бачимо загалом добросусідське співіснування і місцеве плідне співробітництво (Південно-Східна Азія, Океанія). 

Висновки  

       У такий спосіб загалом можна представити  цивілізаційну структуру сучасного  світу в соціокультурно-просторовому вимірі. Її співвіднесення з цивілізаційною структурою глобалізованого світу, за принципами світ-системного аналізу, показує, що тільки дві цивілізації – Західна (і то не цілком: у вигляді Північноамериканської та групи найрозвиненіших країн Західноєвропейської субцивілізацій) і Японсько-Далекосхідна (в особі Японії) входять до світ-системного ядра держав, яке досягло стадії інформаційного (інформаціонального) суспільства. Інший світ належить до його напівпериферії та периферії.

       Однак в оточенні представленого країнами „золотого мільярда” світ-системного ядра відбуваються складні і динамічні процеси. Якщо одні його частини, як більшість держав Транссахарської Африки, помітно деградують, інші, – подібно до латиноамериканських чи арабських країн, не можуть похвалитися відчутними успіхами, то треті, зокрема такі світові велетні, як Китай та Індія, демонструють високі темпи розвитку. Останнє дає підстави сподіватися, що при виборі та послідовному проведенні адекватного вітчизняним умовам курсу розвитку Україна також має шанси в недалекому майбутньому досягти помітних результатів. Допомогти в такому виборі і покликане усвідомлення цивілізаційної структури сучасного світу і місця в ній нашої держави.

Список  літератури: 

1. Андрущенко  Т.В. С.Хантінгтон: зіткнення цивілізацій  як політичний прогноз // http://www.nbuv.gov.ua
2. Глобалізація і безпека розвитку / Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. – К.: КНЕУ, 2001.
3. Павленко Ю.В. История мировой цивилизации: Философский анализ. – К.: Феникс, 2002.
4. Павленко Ю. Структура глобальної цивілізації // Вісник НАН України. – 2005. – №3.
5. Скотна Н. Особа в розколотій цивілізації: освіта, світогляд, дії. – Львів: Українські технології, 2005. – 384 с.
6. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.