История цивилизаций

Васильєва Н.А. 
 
 
 
 

Дніпропетровськ

2011 
 

Структура сучасних цивілізацій. Основні поняття  структури: стрижневі  держави, концентричні кола, цивілізаційний порядок 

План 

       Вступ

       Концепція цивілізації

       Структура сучасних цивілізацій

       Висновки

       Список  літератури

Вступ  

       В останню чверть ХХ століття, коли людство усвідомило себе єдиною загальною глобальною цивілізацією, яка містить основні елементи – регіональні, локальні та інші, з нижчим рівнем типології, зріс інтерес до даної проблеми. Збільшилась кількість дискусій, які можна класифікувати у двох основних вимірах: перший наголошує на зіткненні і боротьбі цивілізацій, на своєрідності розвитку так званих „розколотих” цивілізацій (С.Хантінгтон), а другий – акцентує увагу на розвитку глобальної земної цивілізації в умовах „однополюсного світу”, коли на Землі існує тільки одна наддержава – США, яка спроможна не допустити конфлікту (особливо збройного) (З.Бжезінський). Хоча стратегічні висновки С.Хантінгтона і З.Бжезінського близькі у визнанні США арбітром у міжнародних і міжцивілізаційних відносинах, вони неоднозначно сприйняті теоретиками і політиками Заходу, які вважають роль США у цьому статусі тимчасовою.

       Складність  проблеми посилюється позицією російських політиків, оскільки сучасне керівництво  Росії не може змиритися з втратою  ролі наддержави і розробляє стратегії його повернення. Неухильно зростає роль Китаю, який також активно прагне стати наддержавою, обґрунтовуючи роль китайської цивілізації як глобальної (інколи пишуть про “конфуціанську” цивілізацію).

       Актуальність  цивілізаційної проблематики зумовлена виникненням „інформаційного суспільства”, становленням і функціонуванням регіональних і локальних цивілізацій, розвитком світової та національних культур, формуванням особистості в контексті суперечностей загальноцивілізаційного і національного.

       В Україні цивілізаційна проблематика стала популярною наприкінці ХХ –  на початку ХХІ століття. Українські дослідники В.Андрущенко, В.Бех, Л.Губерський, В.Кремень, В.Крисаченко, С.Кримський, М.Михальченко, Б.Парахонський, Ю.Павленко, Ю.Пахомов, М.Попович, В.Рижко, В.Ткаченко, О.Черниш, Р.Шпорлюк та інші аналізують українську цивілізацію під різними кутами зору, але переважає соціально-філософський і політологічний аналіз. Водночас філософсько-освітянське і культурологічне дослідження української цивілізації в контексті світової здійснюється ще недостатньо. Досі триває дискусія, якою цивілізацією є Україна: регіональною чи локальною (М.Михальченко, Ю.Павленко).

       За твердженням С.Хантінгтона Україна належить до розколотого типу цивілізації, що знаходить підтвердження у ряді вітчизняних публікацій.

Концепція цивілізації 

       Термін  “цивілізація” запроваджений у науковий вжиток з XVII ст. у процесі виокремлення соціогуманітарного знання із загальної системи знань, набуття ним власної ідентичності. Цим поняттям означували більш високий ступінь суспільного розвитку, пов’язаний із стрімкою ходою капіталістичних, ринкових відносин, насамперед у Європі. Одним із перших застосував поняття „цивілізація” француз маркіз де Мірабо у трактаті „Друг законів” (1757). Значного розвитку категорія „цивілізація” набула у працях шотландського вченого А.Фергюссона (1723-1816) та у французьких просвітників.

       Росіянин  А.Данилевський, німці Ф. Енгельс  та О. Шпенглер внесли ряд уточнень у визначення цивілізації, розширено  витлумачуючи це поняття і включаючи в нього науку, мистецтво, релігію, політичний, громадянський, економічний розвиток.

       Надалі  під впливом ідей О.Шпенглера, А.Тойнбі, К.Ясперса, під цивілізацією, як правило, розуміли різноманітні культурно-історичні  одиниці. Водночас Ф.Бродель зробив наголос на матеріальних складових цивілізації.

       Французький історик Л. Февр дає таке визначення: „Цивілізація – це рівнодіюча сил матеріальних і духовних, інтелектуальних і релігійних, що діє у даний відрізок часу у даній країні на свідомість людей”.

       Б.С.Єрасов визначає цивілізацію як соціокультурну спільність, що формується на основі універсальних, тобто надлокальних цінностей, що відбиваються у світових релігіях, системах моралі, права, мистецтва. Ці цінності співвідносяться  з широким комплексом практичних та духовних знань і опрацьованими символічними системами, які сприяють подоланню локальної закритості первинних колективів”.

       Ю.В.Павленко під цивілізацією розуміє „деяке більшістю поліетнічне внутрішньо цілісне і своєрідне соціокультурне утворення на етапі суспільного розвитку, що слідує за первинністю”.

       Із  плином часу розуміння цивілізації  збагачувалось новими визначеннями і у кінці XX ст. перетворилось  у змістовне комплексне поняття.

       Отже, цивілізація походить від лат. civilis – громадський, громадянин, житель міста. Означає: в широкому розумінні – будь-яку форму існування живих істот, наділених розумом; синонім культури; історичний тип культури, локалізованої в часі і просторі (наприклад, цивілізації Єгипту, Месопотамії, Індії тощо); етап суспільного розвитку, що приходить на зміну варварству.

       Власно  кажучи, термін виник в тісному  зв’язку з поняттям „культура”. Як система культури, протягом тривалого існування якої культурні цінності матеріалізувалися у всіх сферах суспільного життя (економіці, політиці, свідомості людей, мистецтві, побуті тощо).

       Цивілізація являє собою культурну спільність високого рангу і визначається комплексом загальних рис об’єктивного характеру, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб’єктивною самоідентифікацією людей.

       Цивілізація може охоплювати декілька національних держав або лише одну (наприклад, Японія). Західна цивілізація має два основних варіанти – європейський і північноамериканський, в ісламській цивілізації є арабський, турецький і малайський „підрозділи”. А.Тойнбі нарахував 21 велику цивілізацію в історії людства, з них дійшли до наших часів шість-вісім.

       У концепції цивілізації можна  використовувати наступні функціонально  значимі та взаємопов’язані критерії:

1. Наявність писемності і засобів зберігання та розповсюдження писемних записів.
2. У якості центральної системи, що формує цивілізацію у соціокультурному відношенні, виступає релігія або сполучення релігійної системи та морально-філософського вчення (наприклад, конфуціанська цивілізація у Китаї). Кожній процвітаючій цивілізації притаманний певний мінімум дійових етнічних цінностей.
3. Цивілізація – це насамперед мистецьке суспільство. Цивілізація відрізняється розвинутою соціальною стратифікацією і структурою, специфічним співвідношенням культурних систем міста і села. Особливою ознакою цивілізації є наявність міст-мегаполісів, які розривають родинні відносини із батьківським домом або вітчизною.
4. Розвинута та освічена еліта, здібна генерувати ідеї, спрямовані на розвиток цивілізації.
5. Наявність „високого мистецтва” з його опрацьованими та витонченими стилями на противагу народному або примітивному мистецтву. У той же час слід вказати на нерозривний зв’язок і взаємовплив „високого мистецтва” і живлячих його фольклорів націй та народів, що входять до цивілізації. Народна або „низька”, „архаїчна”, „язичницька” культура, вірування, народна мудрість, фольклорні образотворчі засоби тощо - це суттєвий компонент будь-якої цивілізації, оскільки він заповнює великий соціокультурний простір і неминуче впливає на „високе мистецтво”.
6. Наявність торгівлі на великі відстані і розвиненої мережі обміну продуктів і послуг, які б контролювалися купецтвом або державними чиновниками.
7. Розвинена система економічних відносин і як специфічний показник – ефективність сільськогосподарського виробництва – економічного базису цивілізації.
8. Виникнення і розвиток різних систем часу. Ретроспективне та перспективне сприйняття часу. „Осьовий час” та „лінійний час”. Числове фіксування часу, простору та ваги.
9. Наявність політичної структури управління. Племінна організація, що заснована на родинних чи земельних зв’язках, замінюється політичною управлінською елітою, яка формується за визначеними законами.
10. Розвинена та цілісна багаторівнева система семіотичних кодів та значень. Специфічна система символів.
11. Величезна строкатість та багатоваріантність характерні для сучасних визначень цивілізації, які формуються під впливом різноманітної сукупності чинників, що діють у світовому науковому і суспільному просторі, включаючи домінуючі ментальні структури, наукові та суспільно-політичні парадигми.

       Основою сучасного цивілізаційного знання є п’ять відносно самостійних цивілізаційних парадигм, сукупність яких і дає більш-менш цілісне уявлення про генезис, структуру та динаміку сучасних цивілізаційних процесів: загальноісторична; філософсько-антропологічна; соціокультурна; економічна.

       Історична першооснова цивілізації пов’язана з її наступаючим розвитком від нижчих до вищих форм у процесі еволюційних стрибків та революційних змін у відносинах людини з природою (неолітична революція і перехід від привласнюючого до виробляючого господарства); у взаємовідносинах між самими людьми та їхніми спільностями (зародження приватної власності і класів); формування ієрархічних (вертикальних) та партнерських коопераційних (горизонтальних) зв’язків; у наукових та технологічних винаходах (промислові перевороти, наукові та науково-технологічні революції); у розвитку та поглибленні поділу та кооперації праці тощо.

       У загальноісторичному контексті  виділяють локальні та світові цивілізації, а також синхронні, що співіснували одночасно в історії, та діахронні цивілізації, між якими встановлювалася велика історична відстань.

       Філософсько-антропологічна парадигма вважається основою, ядром  цивілізаційного підходу. її суть полягає  у проведенні соціального, індивідуального, наслідком чого стає не зростання соціальності взагалі, а соціальності людини, її ментального і життєвого простору, світу людини. В історико-філософському і релігійному аспектах це пов’язано з осьовим часом (за К.Яспером – сприятливий час), з виникненням так званих осьових цивілізацій та з людською пасіонарністю (за Л.Гумільовим). Водночас саме філософсько-антропологічний підхід засвідчує неперервність, наступність у розвитку цивілізації, відкидає спрощені, бінарні, дихотомічні концепції.

       Соціокультурна  парадигма вказує на тісний зв’язок цивілізацій та культури, які досить часто навіть ототожнюються. Зокрема, цивілізація співвідноситься не просто з культурою, а з її піднесенням чи занепадом. У широкому сенсі культура є формою взаємодії людини з її матеріальним оточенням та способом духовного функціонування і самовираження своїх сутнісних сил. Узагальнюючим показником культурної ідентичності є створена людиною друга природа (natura naturans, за С.Булгаковим), на відміну від першоприроди (natura naturata). Але ж загальновідомо, що багата культурна спадщина межує з деградацією і забрудненням довкілля, з промисловим і мегаполісним утиском людського розвитку. Тому звичайно було б спрощенням зводити цивілізацію до культури навіть у її багатоманітних проявах. Очевидно, слід вважати іманентними атрибутами сучасної цивілізації такі надбання і цінності людства, як демократія, ринковий економічний устрій, громадянське суспільство, які не приходять самі по собі, а є результатом відповідної соціокультурної еволюції того чи іншого суспільства.

       Технологічна  парадигма пояснює способи створення  другої природи за допомогою суспільних технологій, що включають в себе і матеріальні, і духовні компоненти. Вона охоплює всі наявні засоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі мову та інші сучасні знакові, зокрема, комп’ютерні системи, соціальні та техніко-технологічні норми і стандарти, які закріплені в традиціях, звичаях, у державно-юридичних нормах і положеннях, законотворчості, правопорядку, в технічній документації тощо. Домінантою технологічної парадигми є відносини людина-техніка. Вони не лише відображають поступальну еволюцію трудових функцій людини від ручної праці до машинної і до сучасних автоматизованих, самокерованих кібернетичних систем, а й процес соціалізації самої людини - зміну її кругозору, професійних та інших навичок, досвіду, знань, світогляду, оточуючого соціально-природного середовища, життєвих орієнтирів та установлень, соціальних позицій, що перетворюють людину на соціального індивіда. Саме на цих засадах сформувались поняття доіндустріального, індустріального, постіндустріального суспільств.

       Економічна  парадигма тісно пов’язана з технологією. Вона розглядає такі глибокі фундаментальні категорії, як власність, зміст і характер виробництва чи ширше – взаємодію людини і природи, суспільні форми праці, насамперед поділ і кооперацію праці як засоби зростання її продуктивності. Економічні чинники є основою періодизації макроцивілізацій (світових цивілізацій).

       Крім  вищеназваних, критеріями цивілізаційного підходу є просторові чинники, пов’язані з особливостями навколишнього природного середовища, ландшафту. Часові чинники формують спільність історичного буття (синхронні цивілізації), культури, мови. Соціально-технологічні – створюють суперетнічну спільність шляхом формування спільних ціннісно-нормативних механізмів, усвідомлення спільності, самоідентифікації людських популяцій.

       Таким чином, цивілізація означає високий  рівень розвитку суспільства, що значно перевищує рівень первісних примітивних чи традиційних суспільств на основі якісно нових економічних, соціальних та духовних надбань.

Структура сучасних цивілізацій 

       Отже, в кінці ХХ століття поняття „цивілізація” набуло особливо широкого вжитку у зв’язку з активним використанням цивілізаційного підходу для вивчення історії розвитку світового суспільства. Цей метод значно збагачує і розвиває формаційний аналіз. Цивілізаційний підхід дозволяє перебороти однолінійність, властиву формаційному уявленню про історичний процес. Він припускає включення в історичне дослідження не тільки матеріальної основи суспільства, але й усіляких феноменів культури, геоекономічних, демографічних, етнічних і навіть психологічних особливостей окремих груп країн і регіонів, націй і рас, а також їхній взаємний вплив один на одного. Внаслідок цього вивчення історії стає конкретнішим, а сама вона набуває властивої їй багатобарвності.