История цивилизаций

      — Еламська (сателіт шумеро-аккадської). 

      — Хеттська (сателіт шумеро-аккадської). 

      — Урарту (сателіт шумеро-аккадської). 

      — Іранська (сателіт спершу шумеро-аккадської, а згодом сирійської). 

      — Корейська (сателіт давньокитайської). 

      — Японська (сателіт давньокитайської). 

      — В'єтнамська (сателіт давньокитайської). 

      — Італійська (сателіт еллінської, включно  з етрусками). 

      — Південно-східна азіатська (спочатку сателіт індійської, в Індонезії та Малайї — ісламської). 

      — Тибетська (сателіт індійської, включно  з Монголією і Калмикією). 

      — Руська (спочатку сателіт православної, згодом — західної). II. Недорозвинені  цивілізації 

      — Перша сирійська (часів гіксосів; затьмарена єгипетською цивілізацією). 

      — Несторіансько-християнська (далекосхідна християнська; затьмарена ісламською). 

      — Монофізитсько-християнська (затьмарена ісламською). 

      — Далекозахідна християнська (кельтська; затьмарена західною). 

      — Скандинавська (затьмарена західною). 

      — Середньовічний західний "космос" міст-держав (затьмарений західною)79.

      4.2.4.9. Тойнбі, Данилевський та Шпенглер: збіги й розбіжності. 

      Хоча  Тойнбі пропонує власне, глибоко оригінальне  розуміння цивілізацій, проблему історичного  поступу людства як спільноти цивілізацій щодо майбутнього він розглядає загалом у мінорній тональності, солідаризуючись у цьому з Шпенглером. Між цими мислителями є принаймні ще одна дуже важлива точка дотику — там, де Тойнбі тлумачить цивілізацію не як синонім історичної культури на всьому протязі її існування, а вже у вужчому значенні — як етап існування певної культури вже після її надлому, тобто на стадіях деградації та дезінтеграції. Однак те, що у Тойнбі виступає як цивілізація у вузькому сенсі цього слова, у Шпенглера постає як вичерпна, єдино можлива характеристика цивілізації. В оцінці ж перспектив цивілізацій, розглянутих під таким кутом зору, обоє сходяться у тому, що перспективи ці є не дуже радісними. І це цілком природно, оскільки цивілізація у даній площині розглядається як старіюча, стареча й умираюча культура. 

      Щоправда, математичною границею їх майбутнього  розвитку він все ж вважав утворення  всеєдиної планетарної цивілізації. В цьому аспекті він ближчий  вже не до Шпенглера, а до Данилевського. Але на відміну від останнього змальовує її далеко не рожевими барвами. Монадність цивілізацій і Тойнбі вбачає не в єдності їх самодостатності, замкненості, доцентровості, з одного боку, і взаємоуособлення, взаємо-відтворення, взаємовіддзеркалення — з іншого, а, по суті, лише в першій із сторін, тобто в замкненості, самодостатності. 

      4.2.4.10. Поняття "цивілізація": версія  Тойнбі 

      Тойнбі  пропонує власне, оригінальне тлумачення цивілізаційної проблематики, відмінне від усіх інтерпретацій, здійснених Данилевським і Шпенглером. Поняття "цивілізація" англійський історик розглядає як полісемантичне і вживає у "плаваючому режимі", актуалізуючи те чи інше значення цього поняття відповідно до потреб конкретної пізнавальної ситуації. Тому робоче визначення цивілізації він сформулював на початку роботи — як умоглядне поле дослідження, шкала значень якого, з одного боку, впирається у рамки національної держави, з іншого — людства в цілому80. Це визначення є усвідомлено аморфним, що допускає різні за обсягом, змістом і формою конфігурації. Крім того, у певних відношеннях термін "цивілізація", як вважав 

      Тойнбі, може збігатися з термінами "культура", "суспільство" тощо. Однак цивілізація  постає не як довільне суспільство, а  таке, що відмінне від суспільства  первісного, примітивного.

      4.2.4.11. Виклик середовища як пусковий  механізм цивілізаційної трансформації  примітивного суспільства 

      Для того, щоб здійснився поступ від  первісного суспільства до цивілізації, повинен, на думку Тойнбі, порушитися усталений традиційний хід речей, середовище має кинути виклик примітивному суспільству, виклик своєрідного цивілізаційного стимулу. Останній може бути різним: стимул суворих країн, стимул нової землі, стимул ударів, стимул тиску, стимул гноблення тощо81. І лише спромагаючись на ефективну відповідь на подібний виклик, це суспільство переживає докорінну трансформацію, стає цивілізацією. Виклик при цьому має відповідати правилу "золотої середини", тобто не бути ні занадто слабким, ні занадто радикальним. Адже у першому випадку, як це підтверджує, на Його думку, приклад народу Крайньої Півночі, він пригнічує активність відповідних суспільств, надломлює їхні сили назавжди, позбавляючи їх у принципі надій на майбутнє, не залишаючи їм перспективи на цивілізаційну метаморфозу. 

      У Другому ж випадку, як доводить історія примітивних суспільств, що мешкають в оптимальних природних умовах, заслабкий виклик взагалі залишається непомітним для суспільств і не стає спонукою, достатньою для цивілізаційного зрушення. 

      Якщо  ж виклик відповідає вимогам золотої  середини, а суспільство спроможне відреагувати на нього належним чином — виникає цивілізація.

      4.2.4.12. Життєдіяльність цивілізації як  послідовність циклів "виклик  — відповідь" 

      Отже, виникнення цивілізації є своєрідною відповіддю суспільства на виклик середовища. Але цим поодиноким співвідношенням (виклику — відповіді) роль викликів і відповідей у існуванні цивілізації, з погляду Тойнбі, аж ніяк не вичерпується. Англійський історик був переконаний, що не тільки виникнення, а й увесь життєвий шлях кожної цивілізації пролягає через все нові виклики природного (а пізніше й соціального) середовища, які з необхідністю ініціюють належні відповіді. Тому в певному ракурсі все існування цивілізації, від її народження аж до смерті, постає як своєрідна низка циклів "виклик — відповідь". І доти, доки цивілізація здатна адекватно і повноцінно відповідати на нові виклики середовища, вона йде по висхідній. 

      У цілому ж цивілізація, за Тойнбі, вичерпує свій життєвий цикл, проходячи такими етапами: виникнення, висхідний розвиток, надлом, деградація, дезінтеграція. І кожний із цих етапів реалізується теж через певну послідовність викликів та відповідей на ці виклики. Втім, не можна, звісно, ігнорувати й ту обставину, що на різних етапах цивілізація реагує на виклики теж по-різному. Справді повноцінними, ефективними такі відповіді є, фактично, лише на першому, поступальному відтинку життєдіяльності цивілізованого суспільства. 

      Завдяки чому стають можливими ефективні  відповіді цивілізації на виклики  природного, а пізніше — природно-історичного, середовища?

      4.2.4.13. Механізм успішної відповіді  цивілізації на виклик 

      Англійський мислитель був переконаний, що основною умовою ефективних відповідей є наявність у суспільстві так званої творчої меншості, тобто меншої частини суспільства, яку становлять обдаровані люди — "генератори ідей". 

      Таким був протягом періоду, що охопив усю  єлизаветинську добу та більшу частину XVII ст. "англійський надпотужний конституційний ривок, завдяки якому парламент перестрибнув через прірву, що пролягла між критикою державного управління та його здійсненням"82, зробила англійська творча меншина в інтересах західного суспільства, що сприяло чималою мірою переходу від сільськогосподарсько-аристократичного до індустріально-демократичного устрою. Решта суспільства (пасивна більшість) має творчу меншість за взірець, прагне уподібнюватися до її представників. Саме наслідування членами пасивної більшості тих, хто становить творчу меншість і утворює те, що Тойнбі називає мімезисом, витлумачуючи його як механізм передачі нових ідей від творчої меншості до пасивної більшості та їх реалізації пасивною більшістю, і є запорукою успішної відповіді цивілізації на виклик середовища. До тих пір, поки творча меншість спроможна продукувати нові ідеї, здатні стати основою належної відповіді цивілізації на черговий виклик, така цивілізація продовжує йти шляхом поступального розвитку і прогресуючої структурної диференціації суспільства. 

      "Кожний  успішний відгук, — зазначає вчений, — спричиняє диференціацію всередині  суспільства, і чим довшими  бувають низки викликів, тим чіткіших  обрисів набуває подібна диференціація.  Більше того, якщо процес розвитку  сприяє у такий спосіб розмежуванню всередині одного суспільства, де всі мають давати раду одному виклику, то a fortiori цей самий процес ще дужче має розмежовувати суспільства, адже різні суспільства часто стикаються з викликами різного характеру"83.

      4.2.4.14. Надлом цивілізації 

      Однак з плином часу творча меншість (раніше чи пізніше, але неминуче) вироджується, втрачає здатність генерувати нові ідеї. З творчої меншості вона перетворюється на меншість панівну, лідируюче положення якої у суспільстві забезпечується вже не талантами її представників, а силою примусу і спеціальним апаратом насилля. Люди ж творчі витісняються з привілейованої меншості, і реалізація їхніх здібностей із сфери соціального замовлення зміщується у сферу індивідуальних захоплень, хобі. 

      "Коли  в історії будь-якого суспільства творча меншина вироджується у панівну меншість і намагається силоміць утримати становище, яке вона здобула завдяки своїм високим заслугам, — зазначав Тойнбі, — така зміна в природі правлячого елемента сприяє відокремленню пролетаріату, який більше не захоплюється своїми правителями і не наслідує їх, а повстає проти свого уярмлення' 84. 

      Внаслідок того, що привілейована меншість перестає бути об'єктом наслідування для пасивної більшості, перестає діяти й механізм мімезису. Усе це закономірно призводить до того, що на певному етапі цивілізація стає неспроможною до адекватних відповідей на наступні виклики середовища. Відбувається надлам цивілізації. Він виявляється і в тому, що основна маса населення, що є суб'єктом цивілізаційного процесу, з пасивної більшості перетворюється на внутрішній пролетаріат, а молодші суспільства, що існують поряд з підупалою цивілізацією, — на пролетаріат зовнішній. "Пролетаріат, — писав дослідник, — коли він усвідомлює свою окремішність, від самого початку поділяється на дві дуже різні частини. Існує внутрішній пролетаріат, зневажений і непокірний, і зовнішній пролетаріат за кордонами держави, який чинить затятий опір будь-яким спробам поневолити його"85. 

      4.15. Старість цивілізації: вади і  зваби 

      Втім  Тойнбі, на противагу Данилевському і Шпенглеру, не розглядає, принаймні намагається не розглядати, історичні культури як органічні утворення на кшталт біологічних організмів. Він вважає, що суспільства — це такий вияв діяльності живого, який сам життям не є. За такого підходу цивілізація, навіть підупавши, може ще досить повнокровно існувати вельми тривалий час, переживаючи час від часу періоди повторних піднесень, своєрідних відроджень (палінгенезів) і знову занепадів. Загалом таке існування графічно можна умовно зобразити як синусоїду, яка, проте, врешті-решт, все ж сходить нанівець. 

      Крім  того, "історична виправданість" існування цивілізації після  надлому зумовлюється, за Тойнбі, чималою  мірою ще й тим, що на післянадломних етапах поступової деградації й не менш тривалої дезінтеграції цивілізації також відбуваються творчі, конструктивні процеси. Це передусім формування універсальної держави, етерифікація і, особливо, створення нової, вистражданої саме цією цивілізацією на основі власного духовного досвіду, релігії. Останню Тойнбі розглядав як своєрідний результат духовних устремлінь цивілізації, один з найважливіших підсумків її духовного розвитку.

      4.2.4.16. Утворення світової держави як  свідчення деградації та розпаду  цивілізації 

      Розбудову світової держави англійський скептик оцінює досить реалістично, в усіх її нюансах — не лише світлих, а й темних, показуючи досить переконливо, що утворення подібної держави є швидше симптомом серйозної вікової хвороби суспільства, аніж свідченням його сили та могутності. "Однією з найпримітніших ознак розпаду, — доводив він, — як ми вже відзначали, є одне явище на передостанній стадії занепаду і загибелі — це коли цивілізація, що увійшла в процес розпаду, купує собі короткий перепочинок, дозволивши силоміць об'єднати себе в одне політичне ціле — світову державу"86. В історії античного суспільства на передостанньому етапі його існування уособленням такої світової держави для сучасних дослідників постає Римська імперія. Та й для кожної з живих цивілізацій, крім західнохристиянської, період світової держави або вже пройдено, або ж він вже на порозі. Тойнбі був переконаний, що для православного християнства такою державою була Оттоманська імперія; відгалуження православно-християнського світу в Росії проминуло етап світової держави ще в кінці п'ятнадцятого століття внаслідок політичного об'єднання Москви з Новгородом; світовою державою для індуїстської цивілізації була Імперія Моголів та її наступниця — Британська Індія; для головного стовбура далекосхідної цивілізації — Монгольська імперія; для японського ж відгалуження цього стовбура — держава, створена сегунами Токугава. Нарешті, ідеологічним провісником близького утворення світової держави ісламського суспільства історик вважав панісламський рух. Та й стосовно західнохристиянської цивілізації, коли виходити з суб'єктивного критерію, як евфемістично пише Тойнбі, "нашого власного ставлення до теперішньої доби", найпроникливіші спостерігачі заявили б, що й вона вступила вже в тривалу, щоправда, "добу лихоліття", яка передує етапові світової держави.