История цивилизаций

      Який  же висновок випливає, за Тойнбі, з усього наведеного вище? "Якщо ми погодимося з тим, що утворення світової держави  є знаком занепаду, то дійдемо висновку, що шестеро незахідних цивілізацій, які дожили до сьогодні, надломилися  внутрішньо ще до того, як затріщали під зовнішнім тиском західної цивілізації. На подальших етапах цього дослідження, — додає він, — ми знайдемо підстави вважати, що цивілізація, яка стала жертвою зовнішнього відторгнення, насправді вже була надломлена зсередини і зупинилася у своєму розвитку. Для нашої теперішньої мети досить зазначити, що з нині живих цивілізацій кожна вже надломилася й увійшла в процес розпаду, крім нашої власної (тобто західнохристиянської. — І.Б.)"87. 

      4.2.4.17. Занепад цивілізації: три основні  стадії 

      Загалом же суть занепаду цивілізацій мислитель зводив до трьох основних етапів: 

      на  першому — творча меншина втрачає  свої творчі потенції та інтенції; 

      на  другому — нетворча більшість  відмовляється наслідувати меншості, що виродилася з творчої в панівну; 

      на  третьому, останньому, похідному щодо перших двох — порушується єдність цивілізованого суспільства, розпочинається його, хай інколи дуже і дуже тривалий, занепад і розклад.

      4.2.4.18. Релігія як духовна субстанція  цивілізованого суспільства 

      Особливого  значення історик надає ролі релігії у перебігу цивілізаційних процесів. Релігія, на його думку, постає, по-перше, як лялечка цивілізації, її зародок; по-друге — як один із інтегративних чинників та рушіїв її поступу і, по-третє — як підсумок цивілізаційного процесу. 

      Інакше  кажучи, релігія є не тільки альфою й омегою життєвого циклу цивілізації, а й тим ефіром, в якому цивілізація  перебуває протягом всього часу свого  існування. Саме релігія, створена переважно  зусиллями внутрішнього пролетаріату ще в контексті попередньої, старшої цивілізації, закладає духовні основи цивілізації молодої. "В рамках універсальної (інакше — світової. — І.Б.) держави, — писав Тойнбі, — під владою правлячої меншості пролетаріат створює вселенську Церкву. І після чергового, й останнього, бунту, під час котрого дезінтеграція остаточно завершується, ця Церква здатна зберегтися й стати тією лялечкою, з якої згодом виникне нова цивілізація"88 . Найкраще ці процеси відомі за пізньої історії греко-римського світу. Але, як наголошує вчений, "подібні ж взаємини між в'янучою цивілізацією та релігією, що підноситься, можна спостерігати в десятках інших випадків. Наприклад, на Далекому Сході імперія Дінь і Хань відігравала роль Римської імперії, а в ролі християнської Церкви виступала буддистська махаяна"89.

      4.2.4.19. Циклічність і поступ у цивілізаційному  процесі 

      Всі ці паралелі породжують питання, а чи не є історичний процес існування  людства понурим чергуванням  одних і тих самих за своєю  суттю циклів життєдіяльності, у  рамках яких різні актори (народи) в різних сценічних лаштунках (історичних обставинах) виконують, проте, одні й ті самі ролі? Циклічний погляд на процес історії був справді чимось само собою зрозумілим, як констатує Тойнбі, навіть для кращих умів стародавніх Греції та Індії, наприклад, Арістотеля й Будди. Однак і подібне коловоротне, і, втім, протилежне йому прогресистське, висунуте ще древніми Пророками Ізраїлю та Ірану, тлумачення, англійський історик небезпідставно вважав однобічними, а через це такими, що не взаємовиключали, а взаємодоповнювали одне одного. В цьому теж чималою мірою виявляється некласичний характер трактування Тойнбі історії як процесу не лінійного, а історичного осягнення, — як такого, що не вичерпується в принципі якимось одним, моністичним тлумаченням. Мислитель дає цим надскладним явищам дуже чітке пояснення, не позбавлене, щоправда, надії не лише на власні, а й на божественні сили. "Цілком ймовірно, — зазначав він, — що дві точки зору в основі своїй не є непримиренними. Врешті-решт, якщо транспортному засобові належить рухатися у напрямі, обраному його водієм, рух певною мірою залежить і від коліс, що обертаються рівномірно та монотонно, оберт за обертом. Оскільки цивілізації переживають розквіт і занепад, даючи життя новим, таким, що в чомусь перебувають на вищому рівні, цивілізаціям, то, можливо, розгортається якийсь цілеспрямований процес, божественний план, за яким знання, отримане через страждання, викликане крахом цивілізацій, у підсумку стає вищим засобом прогресу"90. Ці афористично стислі за формою, вельми глибокі за змістом, філософські за масштабами роздуми над долями людей, суспільств і людства є автентичним вираженням за своїм підсумковим враженням гіркуватої історичної мудрості англійського мислителя. 

      Тойнбі  Арнольд (1889-1975) – видатний англійський історик, соціолог і геополітик. Закінчив Оксфордський університет (1911) і Британську Антропологічну школу (1912). Викладав в Лондонському університеті (1919-1924) та Лондонській школі економічних наук (1925-1955). У той же час керував Королівським інститутом міжнародних відносин т. зв. «Чатем-Хауз», завданням якого було складання щорічних оглядів політичних подій у світі. Читав лекції в Америці (Гарвард, Прінстон) і Канаді (Торонто, Канадський інститут міжнародних відносин). Учасник двох паризьких конференцій (1919 і 1945), які підвели підсумки двох світових воєн. 

      Світову славу йому принесла 20-томна робота «Осягнення історії», якій він присвятив  майже тридцять років (1934-1961). На його думку осягнення історії –  це переосмислення процесу розвитку людства в контексті цивілізаційного підходу. Однією із головних завдань, поставлених А.Тойнбі, було довести хибність концепції «єдності цивілізацій» і створення теорії безлічі одночасно існуючих цивілізацій. Західне суспільство повинно представляти собою не домінуючу цивілізацію, а одну із багатьох, яка відрізняється тими чи іншими ознаками від інших цивілізацій. Тойнбі відмовився від позиції євроцентризму, визначаючи одночасне існування відразу багатьох розвинутих і відмінних культур в сучасному і минулому.  

      Він виділив 19 типологічних структур або  суспільств, ґенеза яких і складає  історію людства: західну, православну, іранську, арабську (зараз вони входять  в ісламську), сірійську, індуїстську, далекосхідну, елінську, індуську, китайську, мінойську, шумерську, хетську, вавілонську, андську (імперію інків), юкатанську, мексиканську (імперія ацтеків), майянську (імперія майя), єгипетську цивілізацію. Пізніше Тойнбі збільшив їх кількість до двадцяти однієї, однак об’єднав їх у дванадцять типологій: єгипетську (і споріднену андську), китайську, сірійську, індуську, західну, православна християнська в Росії, православна християнська із центром в Греції та Візантії, іранська, арабська, мексиканська, юкатанська, вавілонська. 

      Чинники, що сприяють появі нових цивілізацій він виділив взаємодію рас і цивілізацій, а також вплив географічного та історичного середовища. 

      Руйнівними  силами історії, а відповідно і геополітики, у А. Тойнбі виступають «виклики»  і «відповіді». У главі «Зіткнення цивілізацій» А. Тойнбі зробив нарис теорії зіткнень: головним змістом історії за останні 450 років був могутній вплив на решту світу мала західна цивілізація, яка знаходилася у зіткнення із рештою існуючих цивілізацій. 
 
 
 
 
 

      Цимбалюк  Н.М.,

      доктор  соціологічних наук, професор Київського

      національного університету ім. Тараса Шевченка,

      зав. лабораторії УЦКД 

      ЦИВІЛІЗАЦІЯ ДОЗВІЛЛЯ ЯК ГЛОБАЛЬНИЙ ПРОЕКТ РОЗВИТКУ СВІТОВОГО СУСПІЛЬСТВА 

      Розбудова держави ставить українське суспільство  перед складним вибором подальшого шляху розвитку, який передбачає визначення певної моделі суспільної трансформації та великою мірою залежить від того, з якою цивілізацією ототожнює себе Україна. 

      Слід  зазначити, що на початку ХХ1 ст. для  вирішення складних соціальних проблем  науковці все частіше звертаються до цивілізаційного підходу, що має майже двохсотрічний науковий набуток, та широко використовується у соціально-культурних дослідженнях. 

      У зв’язку з тим, що визначальною характеристикоюю розвитку українського суспільства  вважається культурна складова, що презентує себе в поширенні ідеї культурного відродження, виникає необхідність у дослідженні генези цивілізаційного підходу з урахуванням особливостей його культурної складової та її впливу на становлення нового порядку цивілізацій.  

      Теоретичні  засади цивілізаційного підходу закладалися та були розвинені Л. Февром, М. Данилевським, П. Сорокіним, О. Шпенглером, Ф. Фукуямою, С. Гантінгтоном та багатьма іншими. 

      Саме  поняття “цивілізований”, відповідно до етимології латинського слова civilis, означає найвищий рівень соціальності, опанування особистістю нормативною системою суспільства, наявністю у неї високого рівня освітнього та культурного розвитку. 

      У наукових розвідках поняття „цивілізація”  розглядається як синонім культури, що включає прогрес освіти, науки та мистецтв. У ширшому сенсі цивілізацію тлумачать як прогресивний розвиток економічної, політичної та духовної сфер розвитку суспільства. Отже, цивілізація асоціюється з певним моральним ідеалом, ціннісною моделлю розвитку суспільства, що уособлює розумно побудовану структуру, здатну збезпечити всі необхідні потреби соціуму. 

      Одна  з перших праць, у якій грунтовно  досліджується поняття “цивілізація“, належить Люсьєну Февру, який у 1930 році розглянув генезис її значень  у роботі “Цивілізація: еволюція слова та групи ідей”.  

      Концепцію цивілізацій, основою якої було визначено  особливості культурного розвитку суспільства, розробив російський вчений М.Данилевський. За його думкою у кожній цивілізації домінує певна ознака, що має культурно-історичний характер. Автор зазначив, що таких ознак може бути принаймні чотири: релігійна, культурна, політична або суспільно-економічна. Відповідно до цього формується тип цивілізації. Характерно, що згідно з концепцією М.Данилевського, переважання тієї чи іншої ознаки визначає напрямок розвитку суспільства (скажімо, у єврейському суспільстві домінує релігійний, у грецькому – культурний, у романо-германському – суспільно-економічний чинник тощо). 

      Згідно  з цією ідеєю М.Данилевський виокремлює 12 основних цивілізацій, що існували протягом розвитку людства. Ідеальна модель цивілізації має гармонійно поєднувати сукупність визначених ознак, проте жодна з визначених М.Данилевським цивілізацій їх не мала.  

      Розвиток  цивілізацій ніколи не припиняється. На цій підставі дослідник робить припущення про формування ще однієї, тринадцятої цивілізації, що, зважаючи на свою культурну самобутність та потужність, з часом має стати провідною, являючи собою повний чотирьохосновний культурно-історичний тип цивілізації людства.  

      Розроблена  М.Данилевським у Х1Х ст. цивілізаційна теорія отримала назву “теорії культурно-історичних типів цивілізацій” та, як бачимо, була побудована на основі культурних ознак. На її ж базі постала можливість, у відповідності з певною системою, розглянути минуле суспільства, систематизувати розвиток суспільства за певними ознаками та розглядати його у просторі та часі як співіснування різних за характером цивілізацій.  

      Ідеї, проголошені М.Данилевським, набули подальшого розвитку у першій чверті ХХ ст. у працях німецького культуролога О.Шпенглера, який також базував свою концепцію на визначенні певних культурно-історичних типів цивілізацій. На цих засадах О.Шпенглер визначав вісім цивілізацій, що існували протягом історії людства. Солідаризуючись із М.Данилевським, автор наголошував на великих перспективах російсько-сибірського типу цивілізації, що, з нашої точки зору, складає безумовну аналогію слов’янському типу. 

      Значний внесок О.Шпенглера у розвиток цивілізаційного  підходу визначається тим, що метою  своїх наукових розвідок автор вважав не лише осягнення історичного минулого розвитку людства, а й визначення його історичної перспективи, прогнозування майбутнього. Отже, О.Шпенглер довів можливість використання цивілізаційного підходу у практиці наукового прогнозування, розробці проектів майбутніх цивілізацій та підкреслив значення у цих розвідках культурної складової. Зазначена концепція була викладена у праці “Занепад Європи” та набула широкого розголосу в науковому світі.  

      Згідно  з прогнозами О.Шпенглера, подальший  розвиток світового співтовариства перестає визначатися європейською цивілізацією. У 50-і роки ХХ ст. він виявляє себе як “біополярний”, побудований на взаємному протистоянні радянської та американської цивілізацій. Проте однією з головних складових зазначених цивілізацій продовжує бути культура, що включає протистояння ідей, моральних норм і принципів, способу життя.