История цивилизаций

      Поняття «цивілізація» близьке до поняття  «культура» і в широкому смислі збігається з ним. Це слово походить від лат. civis — «громадянин», civitas «громадянство», «громадянське суспільство», а також  «держава». Але вже етимологічний  підхід (з точки зору значення слова) виявляє деякі відтінки змісту цього питання. Це зокрема виражений у ньому соціально-історичний аспект.

      Історично цивілізація приходить на зміну  «дикунству» і «варварству» (А. Морган, Ф. Енгельс), коли людські спільноти  втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні (кровно-родинні) 320

      відносини починають підпорядковуватися соціальним і саме ці останні стають визначальними. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Виникає письменність; замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше — нації.

      Інший відтінок значення поняття «цивілізація»  дозволяє відносно відрізняти цивілізацію  від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, «інструменти», «механізми» такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички.

      Виходячи  з цього, можна вважати, що «цивілізація»  є соціо-культурнимутворенням. Якщо поняття «культура» характеризує людину, визначає міру її розвитку, способи самовираження в діяльності, творчості, то поняття «цивілізація» характеризує соціальне буття самої культури1.

      Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що поняття «культура» більше виражає  внутрішньо-змістовну сторону людського буття, а поняття «цивілізація» — зовнішньо-формальну. Вони обидві істотні і взаємопов'язані, але інколи можуть розходитися. Вже йшлося проте, що не всі породження цивілізації можна розглядати як культурні цінності. В гітлерівській Німеччині при зовнішніх прикметах цивілізації відбувалася глибока культурна деградація. Адже «душогубки» і табори смерті, оснащені газовими камерами для масового знищення людей — це теж «плоди цивілізації».

      Перебільшуючи до крайності момент відмінності між культурою і цивілізацією, виділяючи і підкреслюючи «зовнішній», «формалізований», «технічний» характер сучасної індустріальної цивілізації, властиву їй тенденцію до стандартизації мислення і поведінки, деякі мислителі кінця XIX— початку XX ст. протиставили одне одному культуру і цивілізацію; остання, на їх думку, виражає деградацію, «омертвіння» культури, поневолення людини.

      Ця  точка зору яскраво виражена німецьким  філософом О. Шпенглером (1880—1936), представником  «філософіїжиття». Згідно з концепцією Шпенглера, історія людства складається з ряду замкнутих у собі культур, кожна з яких проходить свій життєвий шлях від народження до загибелі і, вмираючи, перетворюється в цивілізацію, яка означає втрату життєвого руху, припинення органічного розвитку, окостеніння. Саме в такий, кінцевий етап, вступив, на думку Шпенг-лера, західний світ, тобто країни розвинутої капіталістичної економіки.

      Цей висновок зводив в абсолют дійсні риси західного суспільства першої половини XX ст., коли в ньому наочно проявилися кризові явища. Подальший хід історії, особливо після трагічного досвіду Другої світової війни і вдругій половині цього століття, спростував песимістичний прогноз щодо загибелі західної культури. Не підтвердив він поки що й вчення про неминуче поглиблення загальної кризи капіталістичної системи, її загнивання і цілковиту нездатність до самотрансформації, якісних змін без революційних потрясінь. Взагалі невиправдані намагання втиснути живу історію в будь-які схеми.

      Відношення  між культурою і цивілізацією більш доречно розглядати не як відмінність різних етапів розвитку суспільного життя, а як діалектичну єдність його відносно протилежних моментів, подібну до єдності форми й змісту, механізму й організму і т.п.

      Поняття цивілізації вживається також стосовно особливого історичного — локалізованого в просторі й часі — соціокуль-турного утворення, суб'єктом якого є один або кілька близьких між собою етносів і яке характеризується особливостями суспільної організації, способу життя, культури, менталітету. Так, відносно стародавнього світу можна говорити про єгипетську, ассіро-вавилонську, іудейську, греко-римську (античну, маючи на увазі й відмінності між грецькою та римською), індійську, китайську, японську цивілізації. Пізніше складаються цивілізації арабо-ісламська, християнсько-європейська (Західна і Центральна Європа); з нею генетично пов'язана американська, причому є цивілізаційні відмінності між Північною Америкою (США, Канада) і Латинською — Південною та Центральною Америкою; окремо виділяється православно-християнська Східно-європейська цивілізація (Україна, Росія, Білорусія). До приходу європейців у Центральній і Південній Америці існувала цивілізація ацтеків та інків; називають також цивілізацію майя. Невипадково в прийнятій назві деяких цивілізацій фігурує релігійна ознака: в релігіях — світових (буддизм, християнство, іслам) і національних (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм - вЯпонії, конфуціанство і даосизм — у Китаї) відобразилися риси тих цивілізацій, в яких ці релігії виникли, і в свою чергу релігії вплинули на формування ци-вілізаційних особливостей.

      Вчення  про якісно відмінні і відокремлені одна від одної цивілізації, про  їх типи, закономірності виникнення, розвитку і занепаду розробляв ряд вчених — історіографів і соціологів, зокрема М.Я.Данилевський (концепція культурно-історичних типів), вищезгаданий О. Шпенглер та ін. Особливе визнання здобула в середині XX ст. теорія англійського історика А.Дж.Тойнбі (1889—1975). У своїй праці «Дослідження історії» («A study of history») він представляє суспільно-історичний розвиток людства як історії відносно замкнутих своєрідних цивілізацій, кожна з яких проходить стадії виникнення, росту, надлому і розпаду, після чого цивілізація, як правило, гине, поступаючись місцем іншій. У першому варіанті своєї концепції Тойнбі нарахував в історії людства 21 цивілізацію, потім скоротив їх кількість до тринадцяти. Нині, на його думку, збереглося п'ять основних цивілізацій — китайська, індійська, ісламська, російська і західна. Намагаючись поєднати уявлення про круговорот замкнутих цивілізацій з ідеєю загальнолюдського поступу, Тойнбі вбачав суть останнього в духовному вдосконаленні і еволюції форм релігії — від примітивних вірувань до розвинутих релігійних систем і зрештою — до єдиної синкретичної релігії, яка виникне в майбутньому.

      Поняття цивілізації у вказаному значенні, якщо його звільнити відоднобічнихірелігійно-містичнихтлумачень, має раціональний зміст і здатне виконувати пізнавальну функцію. Воно не замінює поняття суспільно-економічної  формації, а доповнює його, дозволяючи конкретніше характеризувати культурно-історичні спільності людей. Воно не збігається (чи не повністю збігаєтсья) з поняттям національної культури, бо вносить момент узагальнення, типологізації, сприяє виявленню специфічних закономірностей етнокультурного розвитку.

      Історія людства і єдина, і багатоманітна. Співвідношення цих моментів змінювалося. Можна сказати, що єдність людства  не «дана» як щось готове, визначене  і повністю наявне, а «задана», бо перебуває в процесі становлення  й розвитку. «Задана» вона самою єдністю походження людства, загальними, родовими рисами відмінності людини від тварини.

      В ранні періоди історії зв'язки між різними спільнотами-суспільствами  були слабкі або взагалі відсутні, виразною була опозиція «ми — вони», «наші — не наші», «єдиновірці — іновірці» і т.д. Війни такою мірою наповнювали історію людства, що здавалися чимось природним і навіть благотворним.

      Але здавна виникали і посилювалися контакти різного роду, пробивало шлях усвідомлення єдності людства, вселюдськості, прагнення  до миру як ідеалу відносин між людьми і народами. Це прагнення знайшло відображення в релігійних текстах: «і мечі мої перекують вони (численні народи) на лемеші, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни» (Біблія, книга пророка Ісаї, розділ 2, вірш 4); «... нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, — але все та в усьому Христос!» (Послання св. апостола Павла до колосян. 3,11).

      Тенденція зближення народів і культур проявлялася в дуже суперечливих формах. Навіть завойовницькі акції як Хрестові походи XI— XI11 століть мшш свій позитивний результат — розширення кругозору, культурні контакти і запозичення, отже, і збагачення культур.

      В епоху Відродження великі географічні відкриття дозволили «оглянути» Землю і стимулювати розвиток «планетарного мислення».

      Капіталістична  експансія — при всіх жорстокостях і мер-зотах колоніалізму — виконувала і цивілізаційну функцію. Але  колоніальні імперії, основою яких було поневолення, експлуатація, гноблення одних народів іншими, не могли стати формою їх об'єднання і співдружності і закономірно розпалися.

      Це  не означає, що пішов процес роздрібнення людства. Внаслідок дії економічних, політичних, духовних факторів, завдяки  сучасним засобам інформації, виникненню і наростанню глобальних (планетарного масштабу) проблем дедалі очевиднішою стає необхідність єдності людства, людської культури і цивілізації, мирного співіснування, співробітництва, взаємодопомоги всіх народів Землі. Єдність аж ніяк не усуває відмінностей між націями, народами національними культурами. В їхякісній різноманітності — багатство і життєва сила загальнолюдської цивілізації. Можна бути впевненим, що і в найближчому і у віддаленому майбутньому збережеться ця «різнобарвність» культур.

      Крайніми  і тому неприйнятними позиціями  є космополітизм (якщо він нехтує національними ознаками культури), ідея злиття націй, а - з іншого боку — вузький націоналізм, який означає  протиставлення «своєї» нації іншим, її піднесення над ними, навіює національну пихатість, неприязнь до «чужих».

      Слово Цивілізація вперше з'явилося у  Франції в середині 19 століття. Воно виникло від латинського слова, що означало цивільний , державний. У  Середньовіччі дане поняття одержало юридичний зміст і було віднесено до судової практики, у наступні періоди значення поняття розширилося. Цивільним стали називати людини , що вміє добре поводитися , тобто з гарними манерами і навичками самоконтролю. Нерідко говорять, наприклад, про цивілізовану людину. У цьому значенні термін уперше з'явився у Франції в 18 столітті , у працях Вольтера. Однак революція поступово розвивалася, і виявлялися її наслідки. Дослідники підкреслювали, по-перше, що "цивілізація" може вмерти. В епоху Реставрації стали створюватися різні теорії цивілізації. У 1827 році з'явилися "Думки про філософію людства" И.Гердера. У тому ж році вийшли "Принципи філософії історії" Дж-Б.Вико. Але одна людина особливо заволоділа, якщо можна так виразитися, самим поняттям "цивілізація". Це Франсуа Гизо, що писав про те, що людська історія може розглядатися тільки як збори матеріалів, підібраних для великої історії цивілізації роду людського . Гизо був переконаний у тім , що в людства загальна доля, що передача накопиченого людством досвіду створює загальну історію людства. Стало бути, є цивілізація. Їх потрібно вивчати, аналізувати, анатомувати. Але над ними є ще Цивілізація і її прогрес. Цивілізація, по Гизо, складається в основному з двох елементів; з деякого рівня соціального розвитку і рівня розвитку інтелектуального . У 19 столітті значення слова було розширено і крім володіння вихованістю і навичками, що допомагають досягти "цивілізованого поводження ", слово стало застосовуватися і для характеристики стадій людства. Льюис Морган виразив цю ідею в назві своєї книги «Древнє суспільство , або дослідження шляхів людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації» (1877р.) 

      4.2.4. Некласична цивілізаційна концепція  історії Арнольда Дж. Тойнбі 

      Арнольд Дж. Тойнбі — один з найвидатніших  історичних мислителів XX ст. Його грандіозна філософсько-історична система, створенню якої він присвятив, по суті, все своє зріле життя, вже тривалий час була й донині залишається однією з найвпливовіших у світовій філософії історії XX ст. Яким же чином спромігся англійський історик на вивершення такої всеохоплюючої й водночас оригінальної за ідеями та глибокої за своїм змістом праці?

      4.2.4.1. Тойнбі про себе 

      Йому  пощастило так автентично й продуктивно  реалізувати свої унікальні нахили, своє покликання до історії завдяки  не лише власним унікальним за обсягом і цілеспрямованістю зусиллям, а й зовнішнім чинникам, зокрема тій обставині, що до історії він почав залучатися, що називається, з молоком матері. Про це він сам добре написав у своїй книзі "Пережите": "Але чому я обрав саме історію? Допитливість всеїдна. У світі існує незліченна кількість інших речей, крім історії, котрі можуть потішати людську допитливість. Чому моя допитливість зосередилась на історії? І на це питання я знаю цілком точну відповідь. Я історик тому, що істориком була моя мати. Відколи я сам пам'ятаю, я завжди й у всьому поділяв її інтереси й схильності. Коли мені виповнилося чотири роки, батько сказав, що вони більше не можуть дозволити собі тримати для мене няню. Моя мати запитала, чи не можна залишити няню ще на рік, якщо вона заробить на її утримання, написавши книгу, й батько погодився. Я добре пам'ятаю моє хвилювання, коли надійшла коректура "Оповідей з історії Шотландії". Гонорар складав двадцять фунтів, і це була річна платня няні в Англії у 1893 р. Один рік закінчився, няня пішла, й мама сама почала вкладати мене спати. Я не капризував і відразу влягався в постіль, тому що вона щовечора оповідала мені історію Англії від витоків ії до 1896 р. 

      Звичайно  ж, — підсумовує Тойнбі, — саме мати вдихнула в мене бажання стати істориком, але я сприйняв ії схильність по-своєму"68. 

      Тоді  як мати, за висловом історика, любила конкретні історичні факти заради них самих, він, хоч і любив  їх також, бо без цього не міг би взагалі стати фахівцем-істориком, але не заради них самих. 

      Він любив, однак, ці факти любов'ю мислителя, а не спеціаліста-"галузевика". Відповідно й історія цікавила його переважно не як хронологічна послідовність  подій, а як самосвідомість людства, певної культури чи окремої людини. "Я, — зазначав Тойнбі, — люблю факти історії, але не заради них самих. Я люблю їх як ключики до чогось такого, що лежить за їх межами, як ключі до природи й значення таємничого світу, в котрому кожна людина прокидається до самосвідомості"69.