Гендерний аналіз життєвих стратегій сучасної української молоді

Український соціолог Є. І. Головаха [9], досліджуючи проблему життєвої перспективи, визначає останню як цілісну картину майбутнього у складному взаємозв’язку між програмованими та очікуваними подіями, з якими людину пов’язує соціальна цінність та індивідуальний сенс власного життя. У якості структурних компонентів життєвої перспективи він виділяє життєві цілі, життєві плани, ціннісні орієнтації.

Життєві плани – засоби досягнення життєвих цілей, їх конкретизація у хронологічному та змістовному аспектах, вони визначають порядок дій, необхідний для реалізації життєвих цілей як основних орієнтирів життєвого шляху в майбутньому. Використання цього поняття дає можливість представити майбутнє як відносно упорядковану у часі сукупність подій, що призводять до досягнення ідеальних результатів, які є на певному етапі життєвого шляху основними орієнтирами у діяльності людини. Життєві цілі і плани розрізняються як кінцеві та проміжні події чергового етапу життя людини. Цілі – більш масштабні і дещо менш хронологічно визначені події, ніж плани. Ціннісні орієнтації ж стають підґрунтям для формування змістовно і хронологічно узгоджених життєвих цілей і планів.  Проте, це не гарантує відсутності труднощів та проблем, що виникають безпосередньо в процесі визначення життєвої мети [5, с. 132].

Певне значення у цілісній системі, що об’єднує ціннісні орієнтації, життєві цілі та плани, займають мрії, фантазії, марення, які складають бажану, але не обов’язково здійсненну картину майбутнього, а також тривоги, опасіння, чекання неприємних подій, котрі з певною вірогідністю можуть здійснитись у житті кожної людини.

Сьогодні, для  пояснення процесів, що пов’язані  з життєтворенням, науковці досить активно застосовують термін «життєва стратегія».

У соціологічній  літературі існує безліч дефініцій  поняття «життєва стратегія». Воно визначається і як система взаємопов'язаних і узагальнених  цілей, які ставить  перед собою особа  (або соціальна  група) на порівняно тривалий  період життя, що включає  мотиви  діяльності особи (соціальної групи) і що спирається на стійке (або сформоване) ядро ціннісних орієнтацій; і як символічно опосередковані утворення, орієнтири і пріоритети особи, що реалізовуються у її поведінці; і «як схема перспективного орієнтування особи у своєму життєвому світі, що включає свідомі і поведінкові характеристики, які необхідні і достатні для формування і реалізації майбутнього життя»; і «як стійка сукупність перспективних орієнтацій, щодо свого індивідуального життя, локалізованих у свідомості особи і таких, що трансформуються у систему її поведінкової готовності і активності» [20, с.183]. 

Як вважає А. Абульханова-Славська, «стратегія життя  полягає у способах зміни, перетворення умов, ситуацій життя відповідно до цінностей особи». Ідеальність стратегії виявляється, з одного боку, суб'єктивно як щось таке, що містить неповторні особові цілі, що виникають ситуативно і надситуативно, з іншого,  – об'єктивно, як те, що включає культурнообумовлені зразки, стандарти, норми та цінності, інтерналізовані індивідом у процесі соціалізації [1, с.183]. Ціннісна обумовленість стратегічного, підкреслюється багатьма сучасними соціологами. Як вважає Є.І. Головаха, життєва стратегія включає декілька елементів: «Ціннісні орієнтації, життєві цілі та плани,  – пише він,  – складають ядро життєвої перспективи, без якого вона втрачає свою основну функцію  –регуляторну» [8, с. 114]. Російські дослідники Л.Г. Костюченко і Ю.М. Резник виділяють наступні елементи у структурі життєвої стратегії особи: сприйняття майбутнього; установки на формування майбутнього; загальні стратегічні орієнтації; ціннісно-нормативні уявлення про майбутнє життя; стратегічні інтереси та цілі; стратегічні рішення та здібності; технології та процедури стратегічної дії; стратегічна поведінка (поведінкові акти і ролі); рефлексивно-контрольні механізми стратегічного орієнтування [17].

Життєві стратегії – є динамічною системою соціокультурних уявлень особистості про власне життя, що орієнтує та спрямовує її поведінку впродовж тривалого часу. Вона включає визначення, або прийняття найбільш значущих орієнтирів та пріоритетів на довгострокову перспективу [5, 132].

Серед основних компонентів життєвих стратегій  виділяють сенс життя, життєві цінності та норми, життєві цілі, спосіб життя. Щоб стати компонентами життєвих стратегій, зразки, цінності, норми та цілі повинні увійти в реальну практику та перетворитися на орієнтації, установки. Крім того, вони повинні бути ідентифіковані й прийняті у якості вихідних умов життєдіяльності.

Існують різні  підходи до типологізації життєвих стратегій. Можливим підґрунтям для  їх типологізації можуть виступати  різні фактори: міра залучення людини в соціум, її активність, спрямованість інтересів, ціннісних орієнтацій тощо.

Т. Є. Рєзнік і  М. Рєзнік [27, с.103] пропонують розділити типи життєвих стратегій за низкою інституційних ознак: соціально-економічне становище, спосіб виробництва та трансляція культурних стандартів, система регуляції й контролю, соціальний характер, професійний статус. В сукупності ці ознаки утворюють комплексний критерій типологізації життєвих стратегій. Його зміст визначається характером соціальної активності особистості. У відповідності до цього автори виділяють наступні життєві стратегії: стратегія життєвого благополуччя, стратегія життєвого успіху, стратегія самореалізації. Вказані типи життєвих стратегій, на їх думку мають безліч модифікацій (табл. 1.1.).

Наприклад, стратегію  життєвого благополуччя можна розділити за способом досягнення на стратегії індивідуального та групового благополуччя; за формою виявлення – на стратегії одномірного та багатомірного споживання, за цільовим призначенням – на стратегії зростаючого та збалансованого благополуччя. Стратегію життєвого успіху диференціюють в залежності від її предметної спрямованості на особистий чи соціальний (в тому числі професійний), конструктивний та деструктивний успіх тощо.

Таблиця 1.1 - Типологічна характеристика життєвих стратегій

Сфера розповсюдження типу стратегій визначається рівнем соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, способом виробництва, рівнем та якістю життя, ступенем участі в управлінні державою, впливом традицій, ідеалів, вірувань тощо. Вибір життєвої стратегії обумовлюється суспільно-історичними умовами, належністю до певного класу, групи, прошарку. Так, стратегія життєвого успіху в найбільшій мірі відповідає сучасному суспільству, в якому підтримуються усі форми активності. Стратегія життєвого благополуччя найбільше поширена в традиційному та кризовому суспільстві, вона виникає в умовах низького рівня розвитку виробництва та сфери послуг, глибинної економічної кризи, авторитарних форм управління, відсутності демократичних традицій. Стратегії самореалізації розповсюджені в індустріальних та постіндустріальних суспільствах.

Носіями різних стратегій є представники різних груп і прошарків. Соціальною базою стратегії успіху виступає середній прошарок (науково-технічна інтелігенція, підприємці, керівники, політичні діячі). Стратегія життєвого благополуччя характерна для маргінальних прошарків і осіб, що займаються переважно фізичною працею. До прибічників стратегії самореалізації потрібно віднести гуманітарну інтелігенцію, діячів літератури, мистецтва, духовенства.

Передумови  вибору того або іншого типу життєвої стратегії можна умовно виразити у вигляді загальних залежностей:

- чим вище  рівень і якість життя в  суспільстві, тим більшим визнанням  користуються стратегії життєвого  успіху і самореалізації і тим менш приваблива стратегія благополуччя;

- чим більшою  постійністю і визначеністю характеризується соціальне середовище, тим більш стійкі життєві стратегії і тим більш планомірно здійснюється їх формування;

- чим частіше  спостерігається поліпшення соціокультурних  умов життя людей і великим  визнанням користуються їх особиста ініціатива і досягнення, тим більше вірогідний вибір ними стратегії життєвого успіху;

- чим  глибше і гостріше соціально-економічні  протиріччя в суспільстві і  чим сильніше кризові явища,  тим більш можливим стає вибір  стратегії життєвого благополуччя;

- чим  різноманітніші горизонтальні зв’язки  і процеси самоорганізації в суспільстві і чим менш жорстко регламентуються дії людей, тим більше можливостей для вибору і формування стратегії самореалізації [26, с. 117].

Сьогодні, деякі вчені виокремлюють два типи життєвих стратегій: стратегія досягнення та стратегія виживання. При цьому варто підкреслити, що на пострадянському просторі переважає остання. Сьогодні в умовах суттєвих соціальних змін певна категорія людей (переважно старше покоління) не можуть виробити (прийняти) необхідну систему способів досягнення поставленої мети (навіть якщо це виживання). Саме тому дослідники в сучасному українському суспільстві ідентифікують групи, у яких фактично немає життєвої стратегії, навіть якщо цінності та цілі збережені. У молодіжному середовищі подібні явища трапляються значно рідше. Очевидно, що це насамперед пов’язано з віковими соціально-психологічними факторами [29, с. 7].

1.2 Об’єктивні  та суб’єктивні фактори формування  життєвих стратегій молоді

Вивчення життєвих стратегій особистості має складний, комплексний характер і передбачає дослідження певних механізмів їх формування. Вчені виокремлюють два рівня в контексті яких можна розглядати становлення життєвих стратегій: на рівні соціуму та на індивідуальному рівні [18, с. 134].

На рівні соціуму виокремлюють три стадії, які поступово змінюють одна одну:

- перша стадія – реверсивна, зумовлена виникненням масового відчуття зростання можливостей впливати на суспільні перетворення, контролювати і спрямовувати їх; досить типовою є руйнівна поведінка, прагнення змін за принципом «все навпаки» – переважають ситуативні, легко маніпульовані типи соціальної поведінки;

- друга стадія – масова протестна поведінка, криза довіри політичним інститутам, міжгрупова нетерпимість, відчуття соціальної незахищеності;

- третя стадія – стадія розвитку, яка передбачає два типи соціальної поведінки, що полягають у пошуку індивідуалізованих, власне особистісних стратегій життєздійснення: успішна зовнішня адаптація – адекватна реакція на зовнішні впливи, але спрямована на конкретні прагматичні цілі; адекватна внутрішня адаптація, утворена на усталеній незалежності від зовнішніх впливів, прагненні зменшити невизначеність своєї життєвої ситуації.

Становлення життєвих стратегій особистості на індивідуальному рівні, як правило розглядають в контексті її самовизначення. Категорія «життєве самовизначення» – це процес, в ході якого особистість визначає своє ставлення до конкретних явищ, сфер діяльності, окремих людей та соціальних груп, до всього світу в цілому. Категорію «життєве самовизначення» можна трактувати і як процес вибору освіти, певної професії, супутника життя, місця проживання, ідеалів, віри, способу життя в цілому, що протікає у часі та конкретному життєвому просторі, під впливом різноманітних чинників. Іншими словами, кожному новому поколінню необхідно виробити свої життєві стратегії, щоб включитися і зробити свій внесок у всі сфери життя конкретного суспільства, причому цей процес дуже складний, оскільки вектори суспільних та індивідуальних інтересів у сучасному суспільстві можуть не співпадати.

Поняття «самовизначення» передовсім відображає міру суб’єктності індивіда як його готовності і здатності  до самостійної відповідальної діяльності в економічній, політичній, ідеологічній, освітній, сімейній та інших сферах суспільного життя. Під такою готовністю слід розуміти психологічну установку особистості на активну діяльність у тій чи іншій сфері; під здатністю – знання, вміння, навики, переконання індивіда та ціннісні орієнтації, які дозволяють їй самостійно визначити та реалізувати власну життєву стратегію.