Релігія та віра

-    пропагандистська (ідеологічна) функція – розповсюдження за допомогою радіо, телебачення, газет і журналів, кіно й театру тощо релігійних парадигм та віровчень. Сучасні церкви володіють відповідними трансляційними каналами ідеологічного впливу на людей, сучасною системою засобів масової пропаганди, переслідуючи мету ввійти в кожний дім, стати елементом традиційного способу життя. Намагаючись поширити вплив релігії, церква часто здійснює богослужіння та читання проповідей у громадських місцях (стадіони, палаци спорту, клуби тощо);

-    політична функція - це діяльність церкви чи священнослужителів, а також релігійних організацій у політичному житті країни, в управлінні державою, у створенні клерикальних і релігійнополітичних партій, організацій та союзів. В історичній ретроспективі політична функція релігійних організацій виявлялась у безпосередній участі церкви в політичних процесах держави, у здійсненні державних функцій усуспільстві тощо. Чере проповідь, через слово священика до свідомості віруючих доводилася певна політична інформація (про початок війни, встановлення миру, смерть монарха, народження престолонаступника тощо). Держава часом використовувала церкву як засіб контролю за політичною благонадійністю людей, поліцейського нагляду, політичного виховання людей;

  -  господарсько-економічна функція. Знаходить прояв у веденні господарства, виробничій діяльності з випуску культових предметів і сільськогосподарської продукції для внутрішніх потреб, провадженні реставраційно-будівельних робіт тощо. Майже всі релігійні організації та церкви, маючи власність і право юридичної особи, виконують цю функцію, яка є необхідною для їхнього існування. Частину прибутку від цієї діяльності церква використовує для благодійності, для допомоги знедоленим і бідним;

-   благодійна функція. Здійснюється через систему матеріальної допомоги різноманітним громадським організаціям та установам. Це - надання різними установами грошової допомоги, майна й матеріальних цінностей жертвам стихійного лиха, а також на збереження й відбудову пам'яток культури та історії. Церковна благодійність є важливим додатком до вирішення складних соціально-культурних проблем у суспільстві;

  -   філантропічна функція дуже подібна до благодійної та здійснюється за допомогою безпосереднього, коштом церкви, утримання притулків для сиріт, кволих і жебраків, лікарень для бідних, дитячих закладів, а також надання їм безпосередньої допомоги за участю віруючи певного фаху. Виявляється ця функція інколи у вигляді руху милосердя. Філантропічна діяльність, властива церквам упродовж усієї історії їхнього існування, особливо активно виявлялась у тяжкі часи лихоліття (стихійні лиха, голод, неврожаї тощо). Особливого значення набуває благодійна й філантропічна функція діяльності церкви у слаборозвинених і відсталих у культурному відношенні країнах. Різноманітні релігійні організації насправді витрачають певні кошти на соціальний розвиток цих країн, тому церковна благодійність певною мірою сприяє підвищенню загальнокультурного рівня населення, покращенню медичного обслуговування, подоланню неграмотності.

- збереження національної культури й мови. Проявляється в різноманітних напрямках: 1) через підтримку та збереження національних традицій і звичаїв, національної мови й культури, етнічної психології, з широким використанням їх у богослужінні та культовій діяльності; 2)  засобами безпосереднього впливу на національно-етнічні відносини, міжнаціональні конфлікти й національно-визвольну боротьбу, підтримки національного відродження країни;

-  нормотворча функція - створення норм і правил, що допомагають церкві здійснювати своє панування, контролювати поведінку віруючих і створювати відповідну церковну структуру. Практично втілюсться в написанні статутів церкви, інструкцій для священиків тощо.

Такі  загалом функції та роль релігії  в суспільстві. Вони, ясна річ, історично  змінювалися, залежали від установленого  політичного ладу країни та інших  чинників. Отже, релігія є складним соціально-духовним творенням, феноменом культурно-історичного прогресу людства. Від найдавніших часів до сьогодення вона існує як форма суспільної свідомості, певний вид духовно-практичного освоєння світу, раціонального та ірраціонального мислення і пізнання людського буття. 

 Розділ II.  Поняття віри 

2.1. Релігійна віра: природа, вияви, структура 

    Суть будь-якої віри полягає в некритичному ставленні до подій, теоріям і навіть вигадкам, при якому вони приймаються за достовірні і справжні без доказів. Релігійна віра, віра в Бога, не виняток. Її спрямованість на трансцендентальну реальність створює відчуття причетності до якоїсь абсолютної істини, не тільки не вимагає якого-небудь іншого обгрунтування, окрім віри, а й відкидає будь-яку можливість іншого обгрунтування, окрім обгрунтування в самій собі. Цим віра в Бога відрізняється від примітивних вірувань в ду̣̉хов і сили природи. Але, тим не менш, віра в Бога, релігійність, залишаються некритичним ставленням до реальності. У цьому сенсі віра - антипод знання. Релігійна віра ставиться вище розуму і навіть оголошується несумісною з ним. Гранично ясно це виражено в афоризмі богослова Тертуліана: «Вірую, бо абсурдно». Трохи інакше висловився Кант: «Мені довелося обмежити знання, щоб звільнити місце вірі ...».  Толстой, наприклад попри все, намагався привести релігійну віру до здорового глузду. Таке прагнення не було несподіваним. Примирити релігію і здоровий глузд намагалися ще Декарт і Кант (поки не дійшов висновку про несумісність віри і здорового глузду), подібні кроки робляться і зараз, деякими діячами католицької церкви. У релігійному навчанні шукається зерно істини, яке так, чи інакше, обгрунтовує, а те, що не вдається обгрунтувати, оголошується незбагненним, для недосконалого людського розуму.      

Віра (в психології) (від лат ventas - істина, verus - істинний) - 1) особливий стан психіки, що полягає в повному і беззастережному прийнятті людиною, його розумом і душею, фактів внутрішнього і зовнішнього існування, живого, справжнього одкровення, фіксуючи в ідеях і образах, ці фактори можуть стимулювати і спрямовувати подальші діяння людини, 2) "визнання чого-небудь істинним з такою рішучістю, яка перевищує силу зовнішніх фактичних і формально-логічних доказів. Це не означає, що істини віри. не підлягають ніяким доказам, а значить тільки, що сила Віри залежить від особливого самостійного психічного акта, не обумовленого цілком емпіричними і логічними підставами "(Вол. Соловйов) віри і невір'я були предметом дослідження багатьох поколінь теологів, філософів, а останнім часом і психологів . Оскільки людина постійно стикається з різноманітними ситуаціями, які вимагають від нього прийняття рішення, а повною інформацією він, як правило, не має, то це змушує його або вірити (довіряти і вверятись) кому-небудь або чого-небудь, або сумніватися, не вірити, відкидати запропоноване або те, що трапилося. Прийнято пов'язувати поняття віри переважно з релігійною вірою, а всі інші варіанти його використання називати світської вірою. У філософській літературі останнього часу виділяється ще поняття духовної віри, частково перехресний з релігійною вірою. Змістовно поняття віра двояко, оскільки, з одного боку, відображає трактування розуму (тверезого, сумнівається розуму, а з іншого - трактування деяких релігійних систем (наприклад, християнства), в яких віра виступає центральної світоглядної аксіомою. З релігійних позицій віра є наслідок безпосередньо чувствуемое, пережитого і усвідомлюваного розумом людини живого і справжнього одкровення. Така віра не схильна сумнівам, не вимагає доказів і виявляє себе як споглядання факту невидимого, проявленого у факті видимому. Об'єкти в (різноманітні вистави, факти, явища природної, соціальної та духовноінтеллектуальной дійсності і т п.) не дано суб'єкту чуттєво (інакше вони будуть об'єктами знання), а передбачаються як вірогідні, що виступають у формі можливості. Якщо можливість переходить в дійсність, то віра переходить у впевненість (тверде знання, відсутність сумнівів . В якості суб'єкта віри можуть виступати: окремий індивід, соціальна група, суспільство, все людство. При цьому віра, як особливий стан суб'єкта, відображає не тільки те конкретне, на що вона спрямована (предмет віри), але, головним чином, емоційний та ціннісне ставлення до нього, що відображає потреби й інтереси цього суб'єкта.  
Віра зміцнюється знанням. В іудаїзмі богослов'я як теоретіче вчення про Бога стало розвиватися після складання религиозного канону. Це природна логіка розгортання религиозного змісту. Створюючи свого роду логічні «скріпи» вчення, богослов'я відповідає певним внутрішнім - комунікативним і психологічним  потребам колективу віруючих в систематизації та укреплення релігійного знання.

 
2.2. Психологічні  аспекти віри. 

    Феномен віри - це одна з тих таємниць, в'язнем яких є людина. Це життєво важлива таємниця, яка пов'язана з самою можливістю існування людини, з його життям і смертю, з тією реальністю, в якій людина відчуває себе живуть. Що таке віра? Це питання хвилює багатьох - вчених, філософів, богословів, психологів, віруючих і невіруючих. Це слово зустрічається в нашому житті повсякденно: «вірую», «вірю», «упевнений». Саме слово віра означає різне і як явище вивчається різними дисциплінами. Воно може означати те, «як людина вірує», сам душевний акт віри, його суб'єктивну природу. Воно може означати і те, на чому грунтується людина в акті віри, ті підстави і критерії, які дозволяють йому бути впевненим у предметі віри. Віра визначається і як стан, який виключає сумнів інакше, ніж це робиться при обгрунтуванні знання. Віра протилежна сумніву на відміну від істин, що добуваються науковим шляхом, де сумнів є вихідним пунктом знання. У науці сумнів усувається доказом, який має бути побудований за допомогою логічних законів. Але найголовніше в таємничому феномен віри, в усьому живому світі належить тільки людині, - це зміст самої віри - те, у що людина вірує. Людство завжди задавалося питанням «що є Істина?». Для людського пізнання проблема істини є чимось самим безпосереднім і найважливішим. Тут є щось, нездоланно тягне пізнання в таємничі нескінченності. Головне в вірі - це те, що вона зв'язує людину з нелюдським, трансцендентним, з причиною всього сущого, з Богом.  
    Можна з подивом відзначити, що феномен віри мало вивчений психологами.   
Власне психологічним є підхід до віри У. Джеймса. Він називає гіпотезою все те, що може бути для людини предметом віри. Він розрізняє «живі» і «мертві» гіпотези. Жива гіпотеза справляє враження реальної можливості на того, кому її пропонують. «Життєвість» і «мертвота» гіпотези - це ставлення до неї, що вимірюється готовністю даної особи до дії. Максимум життєвості гіпотези відповідає готовності діяти, у що б то не стало; це-то і є власне віра, а й взагалі в найменшій готовності діяти вже таїться деяка схильність до віри. Теза, що захищається Джемсом, наступний: «Наша емоційна природа не тільки має законне право, але й повинна робити вибір між двома положеннями кожен раз, коли вибір цей справжній і по природі своєї недоступний рішенням на інтелектуальних підставах». Таким чином, віра пов'язана з вибором, який за своєю природою недоступний інтелекту.

  Феномен віри складний і має багато аспектів. Спробуємо розглянути віру з точки зору функцій, які пов'язані з її різними аспектами.

Можна виділити щонайменше п'ять основних функцій віри: 1) онтологічну, 2) пізнавальну, 3) мотиваційно-енергетичну, 4) морально-етичну (шлях утвердження духовного життя), 5) інтегруючу людини в цілісну особистість, спрямовану до об'єкту віри.

    Онтологічна функція - твердження людини в певній реальності («вірую яко є»). Людина живе і переживає своє життя в тимчасовій протяжності, вона переживається як спрямований в майбутнє вектор. Віра є переживання очевидності того, що відбувається сьогодні і того, що буде в майбутньому. Віра є вибір цієї реальності. Онтологічна функція віри полягає в тому, що вона стверджує людини в певній реальності. Це яскраве переживання майбутнього, впевненість в тому, що воно настане, реальне відчуття майбутнього життя чи переживання кінця, кінцівки, непоправності смерті, яке пов'язане з іншими підставами, ніж роздуми і логічний висновок розуму про ту ж смерті і про майбутнє.  
    Пізнавальна функція. Саме вірою праотці отримували одкровення від Бога про те, що їм належить робити, і виступали свідками виконання Його обітниць.  
У судженнях віри теоретичний розум будує пізнання трансцендентної сторони буття, яка не може бути відома на шляху емпіричного пізнання речей, але яка реально дана пізнає мислення в безпосередніх інтуїціях людського духу [5]. Метафізичні істини, на відміну від наукових, відкриваються не через знання і пізнання, а через віру, вони не знають ні загальності, ні необхідності.  
  Мотиваційно-енергетична. Очевидна зв'язок віри з надією. А надія - це внутрішня готовність, напружена, але ще не розтрачене внутрішня активність. Віра пов'язана з вольовою активністю. Віра визначає шлях і дає цілеспрямованість, пов'язує з джерелом сили.  
    Морально-етична функція. Віра виступає і як шлях утвердження духовного життя.  
    Інтегруюча функція віри. Віра забезпечує цілісність свідомості, визначає весь світогляд людини, цементує його. Це загальна установка свідомості. Віра є найважливішою властивістю свідомості, що визначає духовне пізнання. Необхідність віри випливає з положення людини в світі і наявності свідомості як цілісного феномена.  

3. . Форми вияву релігійної  віри

     Оскільки віра має полісмислове навантаження, то варто виокремити деякі її особливості. У психології релігії віра розглядається як стан психіки, як особливий душевний акт, який немовби розкриває все, що відбувається з людьми, які вірять. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій релігія — це віра в єдиного Бога. Поширена в ранніх формах релігії віра в духів, богів та їхні потойбічні сили, на їх думку, це лише підготовча стадія до істинної віри в Бога.