Суспільно-політичні особливості Бразилії

Під час передвиборної кампанії Куадрус обіцяв провести радикальні реформи. Він дійсно мав намір виконати ці обіцянки, проте його виступи проти політичної корупції і незалежна зовнішня політика – зокрема, встановлення дипломатичних і торгових відносин з соціалістичними країнами – накликали гнів правого крила військових і цивільних політиків у самій Бразилії і за її межами. Підприємці і банкіри розглядали зовнішню політику Куадруса як антиамериканську, а коли він нагородив Че Гевару орденом Південного Хреста, вищою нагородою Бразилії, вороже ставлення до президента посилилося. Пробувши всього сім місяців на своєму посту, Куадрус вимушений був подати у відставку [31].

Наступний кандидат на президентський пост – віце-президент Жуан Гуларт, ставленик Варгаса і міністр  праці від лівих у 1950-х роках, – зустрів протидію зі сторони військових. Після спішних переговорів був знайдений компроміс: Гуларт дістав можливість змінити Куадруса, але при цьому реальні права на управління країною переходили до конгресу. Під час цього парламентського правління Бразилія переживала економічні кризи. На плебісциті, проведеному в 1963 р., бразильські виборці проголосували за передачу всієї повноти влади президенту Гуларту, уповноваживши його вжити екстрені заходи по оздоровленню економіки.

Військовий режим, установлений в Бразилії з 1964 р., прагнув забезпечити національну безпеку і стимулювати економічний і соціальний розвиток через механізми державного планування. Цю трансформацію здійснювали п'ять військових президентів: Умберту Кастелу Бранку (1964-1967), Артур да Коста і Сілва (1967-1969), Еміліу Гарастазу Медіси (1969-1974), Ернесту Гейзел (1974-1980) і Жуан Баптіса Фігейреду (1980-1985) [31].

На початку 1970-х років вся  суспільно-політична діяльність була заборонена. Політичні ув'язнені піддавалися  тортурам, проводилися масові розстріли.

Потім у середовищі військових виділилися елементи, що вимагали повернення до цивільного правління. На виборах 1982 р. кандидати  від опозиції отримали значну перемогу в найбільш густонаселених штатах. На президентських виборах 1984 р. від опозиції був висунутий Танкреду Невіса, що отримав перемогу. Але напередодні вступу до посади він раптово помер. Його місце зайняв консервативніший віце-президент Жозе Сарней.

Вибори в Національний конгрес  в листопаді 1986 р., на яких були висунуті 45 тис. кандидатів від 30 партій, завершилися блискучою перемогою правлячої Партії Бразильський демократичний рух (ПБДД). Ця партія отримала абсолютну більшість в обох палатах конгресу. ПБДД і її партнер по коаліції Партія ліберальний фронт (ПЛФ) зайняла 90% місць в цих палатах.

На президентських виборах в  листопаді 1989 р. виділилися дві головні  кандидатури: Фернанду Коллор ді Меллу, глава широкої коаліції правих, і  Лула, якого підтримали більшість  лівих партій. В останньому турі виборів, що відбувся в грудні, Коллор отримав перемогу з незначною перевагою голосів, пообіцявши різко скоротити число зайнятих в державному секторі економіки і приватизувати більшу частину економіки [30].

Після інавгурації в березні 1990 р. Коллор висунув програму реформ, т. з. Новий бразильський план. План Коллора не стримав інфляцію, але привів до спаду виробництва і викликав незадоволеність як підприємців, так і робітників.

У 1992 р. продовжувався різкий спад економіки. Пропагуючи обмеження споживання, уряд Коллора вводив нові податки і побори для погашення боргів, що викликало різке загострення соціальної напруженості.

В даний час діє конституція 1988 р. з поправками 1994 і 1997 рр. Відповідно до неї Бразилія проголошена демократичною  правовою державою, заснованою на принципах суверенітету, громадянства, людської гідності, соціальних цінностей, вільного підприємництва і політичного плюралізму. Країна є федеральною президентською республікою, що складається з 26 штатів і столичного федерального округу Бразиліа. Втручання центру в справи суб'єктів федерації строго регламентується і допускається лише з метою збереження територіальної цілісності, захисту від зовнішньої агресії, у разі конфлікту між штатами, при недотриманні громадського порядку і фінансової дисципліни.

Таким чином, сучасна політична система Бразилії має певні особливості, які склалися під впливом історичних умов її розвитку.

Розділ 3. Сучасна  політична система Бразилії

3.1. Законодавча влада

Законодавча влада належить парламенту – двопалатному Національному Конгресу. До складу нижньої палати – Падати Депутатів – входять 487 членів, котрі обираються строком на чотири роки. Число депутатів від кожного штату має бути у пропорції з кількістю його населення, але не менше шести. Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права визначений відповідно у 18 і 21 рік. Голосування на виборах визнане обов'язковим. Проте неписьменні особи, ті, які досягли 70-річного віку, а також особи у віці 16-18 років, хоча і не зобов'язані, але можуть голосувати на виборах. Вибори до Палати Депутатів проводяться за пропорційною системою [24, 37].

До складу верхньої палати – Федерального Сенату – входить 81 член, котрі обираються на вісім років за принципом рівного  представництва "по три сенатори від кожного штату і федерального округу"). Так звані федеральні території також представлені рівно (по два члени), але у нижній палаті. Склад Сенату оновлюється кожних чотири роки, причому спочатку на третину, а потім на дві третини. Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права – 18 і 35 років. Вибори до Федерального Сенату проводяться за мажоритарною системою.

Палати Національного Конгресу у законодавчому процесі в  цілому рівноправні. Законопроект про  державний бюджет подається водночас в обидві палати, що підкреслює їх рівність. З іншого боку, кожна палата має певні особливі повноваження. Так, нижня палата ініціює процедуру імпічменту відносно Президента, віце-президента, міністрів і суддів, а також проводить необхідне розслідування, а верхня палата – приймає остаточне рішення щодо усунення цих осіб. Федеральний Сенат також дає згоду на здійснювані Президентом призначення цілого ряду посадових осіб.

3.2. Виконавча влада

Виконавчу владу здійснюють президент  і очолюваний ним уряд – кабінет  міністрів. Президент і віце-президент  повинні бути не молодше 35 років. Вони обираються на загальних виборах строком на 4 роки з числа кандидатів, висунутих офіційно зареєстрованими політичними партіями і коаліціями. Для обрання на пост необхідно зібрати абсолютну більшість голосів, і в разі потреби проводиться другий тур голосування за участю двох претендентів, що набрали найбільшу кількість голосів. З 1997 р. допускається переобрання на другий термін.

У компетенцію глави держави  входить призначення і відставка  міністрів, підписання і публікація законів, видання тимчасових актів, установлення дипломатичних відносин і підписання міжнародних договорів, видання декретів про стан національної оборони і облогове становище (ці заходи потребують затвердження конгресом). Президент є верховним головнокомандуючим і має право у разі потреби вводити надзвичайне і облогове становище, оголошувати війну, надавати амністію або пом'якшувати вироки. Він направляє на розгляд конгресу плани розвитку і проекти бюджету [31].

При президенті діють дорадчі органи – Рада республіки (у складі віце-президента, голів обох палат конгресу, парламентських лідерів більшості і опозиції, міністра юстиції і шести видних громадян) і Рада національної оборони (у складі віце-президента, голів палат, міністрів юстиції, закордонних справ, планування й оборони).

Конгрес має право усунути президента з посади. Для цього необхідні  дві третини голосів членів Палати депутатів (якщо Федеральний верховний  суд звинуватить президента в  здійсненні кримінального злочину) або сенаторів (якщо президент не справляється зі своїми обов'язками).

За рішенням конгресу або за ініціативою  громадян може бути організований всенародний референдум. Для його ініціації досить зібрати 1% підписів виборців, що представляють мінімум 5 штатів, причому не менше 0,3% в кожному з них. Така ж кількість підписів необхідна для представлення до парламенту закону на основі законодавчої народної ініціативи.

В рамках децентралізації управління розширені повноваження штатів і  місцевого самоврядування. Вони мають  право безпосереднього збирання ряду податків і отримання 47% надходжень від збирання прибуткового податку, а також податку на промислові вироби. Виконавчу владу в штаті очолює губернатор, який повинен бути не молодше 30 років. Губернатори і віце-губернатори обираються за тим же принципом, що й президент країни. У кожному суб'єкті федерації є виборна законодавча асамблея. На місцях існують виборні мери і представницькі муніципальні органи.

3.3. Судова влада

Система судів складається з  федеральних судів і судів  штатів. Вищими на федеральному рівні  є Федеральний Верховний суд, який, насамперед, є органом конституційного  контролю, і Вищий Трибунал правосуддя. Існує також ряд спеціалізованих федеральних судів. Суддів обох вищих федеральних судів призначає Президент за згодою Федерального Сенату [24, 39].

Федеральний верховний суд, який здійснює контроль над дотриманням конституції, виносить остаточну ухвалу при висуненні звинувачень проти президента, віце-президента, членів конгресу, вищих посадовців, вирішує міжнародні і міжштатні конфлікти, складається з 11 чоловік, що призначаються президентом з відома Сенату. Вищий суд правосуддя виносить ухвали по звинуваченню проти губернаторів і інших посадовців штатів, може переглянути рішення нижчестоящих судових органів і займається тлумаченням законодавства. Він призначається президентом з відома Сенату з досвідчених юристів. Діють також регіональні федеральні судді і федеральні судді, Вищий суд з трудових питань, Вищий виборчий суд, Вищий військовий трибунал, загальні і спеціальні суди на рівні штатів, місцеві суди і суди присяжних для розгляду кримінальних справ. Судова влада користується адміністративною і економічною автономією.

3.4. Роль політичних партій і  громадських організацій у суспільно-політичній  системі Бразилії

В період військового режиму в Бразилії існували дві політичні партії, утворені в 1965 р. – правлячий Національний союз оновлення (АРЕНА) і опозиційний Бразильський демократичний рух (БДД). В процесі демократизації у 1980-х виникли нові партії і організації. На основі АРЕНА була утворена соціально-демократична партія, яка розкололася перед виборами президента в 1985 р. Угрупування на чолі з Жозе Сарнеєм підтримало кандидата від опозиції Т.Невіса і створило нову Партію ліберальний фронт (ПЛФ). БДД перетворилося в Партію бразильського демократичного руху (ПБДД), від якої в 1988 р. відкололася Партія бразильської соціал-демократії. Відновив свою діяльність трабальїстський рух, що об'єднував послідовників націонал-реформістських президентів Варгаса і Гуларта. З'явилася ліва Партія трудящих. Виникло багато нових партій.

На загальних виборах в Бразилії восени 2002 р. перемогу отримали ліві і лівоцентристські сили. Президентом країни був вибраний лідер Партії трудящих Луїс Інасіу та Сілва ("Лула"), віце-президентом – представник центристської Ліберальної партії Жозе Аленкар [31].

Партія трудящих (ПТ) – правляча в країні з 2003 р. Вона була утворена на хвилі робочого та інших соціальних рухів 1970-х. Ініціативу по її утворенню висунув з'їзд профспілок металургів Сан-Паулу в 1979 р. Крім робочих союзів, створення ПТ підтримали базові християнські общини – організації, створені прихильниками "теології звільнення" на підприємствах і в сільській місцевості. Установчий з'їзд ПТ пройшов у вересні 1981 р. До нової партії увійшли представники самих різних лівих течій – від соціал-демократів до троцькістів [31].

ПТ виступає за створення в майбутньому суспільства рівноправ'я, без експлуататорів і експлуатованих, за демократичний соціалізм, який повинен відрізнятися як від "реального соціалізму", який існував у СРСР, так і від традиційної соціал-демократії. Соціалізм для ПТ – це суспільство із справедливим розподілом результатів праці, рівністю, необмеженими можливостями для розвитку особистості, громадянськими і соціальними свободами і політичним плюралізмом. Його не можна проголосити декретом зверху. Формування соціалізму – тривалий історичний процес, результат колективних дій народних мас. ПТ послідовно виступала за демократизацію країни, проводила страйки і захоплення земель. На президентських виборах 1989 р. лідер партії Луїс Інасіу да Сілва ("Лула") виступив у блоці з Соціалістичною партією і маоїстською Комуністичною партією Бразилії, отримав 17% голосів, вийшов у другий тур і зібрав близько 47% голосів. ПТ очолила опозицію проти правого уряду президента Ф.Коллора (1990-1992). З'їзд партії в 1990 р. виступив за ліквідацію системи пригноблення і поступовий перехід до соціалізму, за мобілізацію профспілок і народних мас на боротьбу з економічною політикою Коллора, за розробку альтернативної програми розвитку економіки.

На президентських виборах 1994 р. "Лула", підтриманий ПТ і її союзниками, зібрав 27% голосів, програвши кандидату Партії бразильської соціал-демократії (ПБСД) Фернанду Кардозу. Та ж картина спостерігалася в 1998 р. Незважаючи на те, що до коаліції "Лули" приєдналися Демократична трабальїстська партія і Бразильська комуністична партія, він зміг зібрати лише 32%, а Кардозу був переобраний на другий термін. ПТ різко критикувала економічну політику уряду ПБСД, вимагаючи надання землі безземельним і малоземельним селянам, збереження робочих місць, захисту прав і завоювань трудящих, ліквідації бідності і розширення участі мас в політиці [31].

Проте в другій половині 1990-х співвідношення сил в партії схилилося на користь  помірного крила, що орієнтується на соціал-демократичні представлення. Це виявилося на з'їздах 1997 і 1999 рр. Тенденція більшості, очолена головою ПТ Жозе Дірсеу і близька до "Лули", зібрала на виборах в керівництво партії в 2001 р. близько 53% голосів, тоді як дві ліві течії, які включали переважно лівих соціалістів і троцькістів, отримали підтримку 31% членів ПТ. На з'їзді партії в грудні 2001 р. за більшістю пішло до 80% делегатів.

Зміна в розстановці сил вплинула на пом'якшення політичних позицій  ПТ. Лідери партії розглядали правління  Кардозу як прояв "меншого зла" в порівнянні з правими і готові були підтримати її по окремих напрямках. З одного боку, вони наполягали на соціальному захисті населення, заявляли про неприйнятність неолібералізму, вимагали посилення державного сектора економіки, захисту національного виробництва, проведення переговорів по зовнішній заборгованості, припинення приватизації телекомунікацій, нафтовидобутку, створення робочих місць і скорочення робочого дня. У той же самий час вони не прагнули до радикального розриву з існуючою системою, а на рівні штатів часом здійснювали співробітництво з ПБСД і іншими центристськими партіями. Ліва опозиція критикувала цю позицію і добивалася орієнтації на масові дії робочих і безземельних селян, вимагала ліквідації капіталістичного контролю над економікою. Їй вдалося прийти до влади в штаті Ріу-Гранді-ду-Сул, у столиці якого, Порту-Алегрі, вона провела політичний експеримент по залученню населення і цивільних ініціативних груп до складання місцевого бюджету ("демократія участі") [31].