Суспільно-політичні особливості Бразилії

Суспільно-політичні особливості  Бразилії

курсова робота з географії  і міжнародних відносин 
ЗМІСТ

 

 

 

Вступ

Актуальність теми дослідження. Бразилія належить до десяти найбільших країн  світу, як за площею, так і за чисельністю  населення. Територія країни займає 6,3% заселеної суші, на якій проживає 2,8% населення світу. За розмірами території вона поступається тільки Росії, Китаю, США і Канаді.

Бразилія займає східну і центральну частини Південної Америки. Територія  країни дуже компактна. Протяжність  її з півночі на південь і з  заходу на схід майже однакова. Сухопутні кордони Бразилія має майже з усіма країнами материка, крім Чилі і Еквадору, протяжність яких – 16 тис. км. На півночі межує з Венесуелою, Ґаяною, Сурінамом і французькою Гвіаною, на заході – з Колумбією, Перу і Болівією, а на південному заході – з Парагваєм, Аргентиною і Уругваєм. На сході її омивають води Атлантичного океану. Довжина морських кордонів – 7367 км. Берегова лінія розчленована досить слабо. В Атлантичному океані Бразилії належить декілька невеликих островів: Мартін-Вас, Рокас, Сан-Себастьян, Фернанду-ду-Норонья та ін.

Узбережжя країни у 1600 р. відкрив португальський мореплавець П.Кабрал. Більше 300 років  вона була колонією Португалії. У 1822 р. Португалія офіційно визнала незалежність Бразилії. Протягом перших 67 років свого  незалежного існування країна залишилася монархією. Тільки у 1899 р. вона була проголошена Федеративною Республікою.

Серед інших країн регіону Бразилія виділяється найбільшим економічним  потенціалом. За обсягом ВВП вона далеко випереджує всі інші країни, що розвиваються, посідаючи дев'яте місце в світі. Частка Бразилії у створенні ВВП світу становить 2,9%.

За основними макроекономічними  показниками Бразилія – індустріально-аграрна  країна. За рівнем соціально-економічного, а також за характером економічних  і соціальних проблем, які необхідно ще розв'язати, вона відноситься до групи країн, що розвиваються. Згідно класифікації ООН вона належить до нових індустріальних країн (НІК).

Таким чином, сказане вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об’єктом дослідження курсової роботи є теоретичні засади політичних систем.

Предметом дослідження є суспільно-політичні  особливості Бразилії.

Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні  теорії розвитку політичних систем і  порівняльної політології. Зазначені проблеми відображено у публікаціях В.М. Бебика, А.О. Білоуса, С. Головатого, В.М. Шаповала та ряду інших авторів.

Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких  методів: структурного аналізу, порівняльного, історичного, прогнозування.

Метою курсової роботи є дослідження  суспільно-політичних особливостей Бразилії.

Метою роботи зумовлено виконання  таких завдань:

• дослідити суть поняття "Політична система країни";
• визначити основні чинники, що впливають на суспільно-політичний розвиток країни;
• охарактеризувати історичні чинники формування сучасної політичної системи Бразилії;
• дослідити сучасну політичну систему Бразилії (законодавчу, виконавчу та судову владу Бразилії, роль політичних партій і громадських організацій у суспільно-політичній системі Бразилії);
• охарактеризувати особливості сучасного політичного розвитку Бразилії (сучасний економічний розвиток Бразилії, сучасну суспільно-політична ситуація Бразилії, сучасну зовнішня політика Бразилії);
• зробити висновки.

 

 

Розділ 1. Теоретичні основи суспільно-політичного розвитку країни

1.1. Суть поняття "Політична  система країни"

Сучасні політологічні дослідження  свідчать, що сфера політичного життя  не обмежується відносинами "держава  – суспільство". Отже, і терміни "держава", "уряд", "нація" набувають вужчого й інституціонального змісту, оскільки належать до конкретних інститутів, характерних для сучасних західних суспільств.

У середині XX ст. характер дослідження  проблем державного управління радикально змінився після введення до наукового вжитку поняття "політична система", яке набуло значного поширення завдяки тому, що охоплює всю політичну сферу суспільства. Іншими словами, поняття "політична система" є ширшим, аніж поняття "державне управління", оскільки стосується всіх осіб і всіх інститутів, які беруть участь у політичному процесі, а також неформальних і неурядових чинників, що впливають на механізми виявлення й постановляння проблем, на генерування та реалізацію рішень у сфері державних відносин.

Проте спочатку – про суспільну  систему.

Більшість суспільствознавців сходяться  на тому, що суспільну систему становлять основні стани, прошарки та інші суспільні групи, створені ними інститути та механізми, що гарантують реалізацію групових інтересів і потреб, їх зв'язки та залежності, які об'єднують зазначені компоненти в суспільство, зорганізоване в державу.

Під політичною системою розуміють сукупність політичних організацій, норм, відносин, діяльності й свідомості, які забезпечують панування правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, уможливлюють окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби й суспільну волю через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення [2, 166].

Згідно з Г. Алмондом і Д. Пауеллом, спільним для всіх визначень терміна "політична система" є асоціація її з фізичним примусом у суспільстві, яке конституйоване законодавче. Розвиваючи ці ідеї, Д. Істон писав про авторитарний розподіл цінностей, Р. Дал – про владу, управління й авторитет. Ці визначення передбачають законне право на санкції стосовно тих, хто не виконує "правил гри", встановлених у суспільстві. І хоча політична система не побудована виключно на силових засадах, однак її ставлення до насильства є важливою характеристикою системи. Вони визначають "політичний" компонент поняття. А "система" передбачає взаємозв'язок її складових, а також певні кордони між нею й зовнішнім середовищем. Кордони політичних систем можуть змінюватися. Наприклад, вони розширюються під час війни, коли великі маси населення мобілізуються, а вплив держави на галузі, що в мирний час практично не регулюються, значно посилюється.

Структуру політичної системи  становлять: політичні відносини; політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це – міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична  організація суспільства, охоплюючи  його стабільні політичні організації  та установи, які здійснюють політичну  владу. Їх поділяють на три види: власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи); політизовані організації (народні рухи, профспілки); неполітичні організації (об'єднання за інтересами).

Політична організація  суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії – певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства [19, 224].

Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Це відбувається, коли економічні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції. Для цього він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й можливості для його реалізації.

Вирішальну роль у політичному  житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації – це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й  норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і  політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього  середовища, до головних цілей і  змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

Отже, політична система є субсистемою (елементом) суспільної системи. Остання створює основу для існування політичної системи, визначає спосіб її формування та функціонування. Саме вона визначає основні характеристики політичної системи, сфери її функціонування, можливості розв'язання на рівні політики основних проблем суспільного життя.

Розвиток суспільної системи, еволюція (перетворення) суспільних відносин та інститутів сприяють перетворенням  у політичній системі, виникненню нових  інститутів, механізмів, "правил гри" [2, 167].

Проте й елементи політичної системи  впливають на економіку, культуру, ідеологію суспільства, а отже, і на функціонування суспільної системи.

Політична система певною мірою  є автономною сферою, хоча її самостійність  не може виходити за певні межі. Інакше може виникнути загроза існуванню  суспільного цілого як такого.

Основним обмеженням автономії  політичної системи є економіка. Економічний стан суспільства потрібно постійно враховувати в діяльності суб'єктів політики, оскільки без аналізу суспільних ресурсів, реальних потенцій неможливо приймати оптимальні політичні рішення. Отже, бажано додержувати принципу єдності економіки, політики та ідеології. Остання, до речі, також є чинником обмеження політичної системи. Саме ідеологія визначає основну мету діяльності, наприклад, у сфері економіки. Вона формує критерії оцінювання суспільних явищ і процесів, ефективності функціонування політичної та економічної систем загалом, сприяє цілеспрямованій перебудові суспільних відносин, механізмів їх регулювання, формуванню нових суспільних норм оцінки та поведінки.

Крім того, існують і внутрішні обмеження автономії політичної системи – суперечності між напрямками діяльності окремих політичних інститутів, суспільних груп і т. ін.

У надрах політичної системи формуються нові суспільні рішення, мобілізуються  суспільні ресурси та енергія, необхідні для впровадження у суспільну практику зазначених рішень, створення інститутів, що впливають на постійне перетворення елементів суспільної системи. З цього погляду політична система відіграє роль важливого інструмента суспільної системи, оскільки забезпечує останній стійкість, сприяє вдосконаленню окремих її функцій, підвищенню ефективності вирішення конфліктів і суперечностей.

Політична система є автономною і відкритою. Вона має постійні відносини  та взаємний обмін з іншими субсистемами суспільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип обміну чинників: витрати й випуск (вхід і вихід).

Найбільший внесок у розвиток цього  напрямку політології зробили Т. Парсонс [2, 168], який започаткував основи системного аналізу суспільного життя загалом, і Д. Істон [2, 168], який застосував загальну теорію систем в аналізі політики. Останній, до речі, як вхід до політичної системи розглядав вимоги й підтримку, між якими мають бути збалансовані відносини. Скажімо, надмірні вимоги або низька підтримка, або обидва чинники разом можуть призвести до руйнування системи. А на виході політичної системи можуть бути нові закони, регламенти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампанії і т. ін.