Суспільно-політичні особливості Бразилії

У. Мітчел вважав, що вхід політичної системи не повинен обмежуватися вимогами й підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування та ресурси, на які спирається система. А вихід має розглядатись як поєднання мети, цінностей і регулювання. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностей і витрат.

Політична система повинна мати "петлю зворотного зв'язку", оскільки без цього механізму коригування  поведінки політичної системи неможливо  позбутися соціального напруження в суспільстві чи зменшити його, реагувати на зміну ситуації.

Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна й специфічна.

Однією з перших спроб здійснити  такий порівняльний аналіз була типологізація  Платона, який виокремив монархію і  тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показово, що антипода демократії він не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління.

Аристотель на розвиток ідей Платона  запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх, а коли – у власних інтересах. У першому разі він виокремив монархію, аристократію та "політику", у другому – тиранію, олігархію та демократію.

М. Вебер класифікував системи правління  згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі традицій, харизми й легітизму.

Г. Алмонд розглядав англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну  й доіндустріальну системи, Дж. Коулмен  – конкурентну, напівконкурентну та авторитарну системи, а Д. Ептер – диктаторську, олігархічну, опосередковано представницьку й пряму представницьку.

К. Гаджієвзапропонував враховувати  однолінійну типологію систем на кшталт:

• рабовласницькі – феодальні – капіталістичні;
• патріархальні, традиціоналістські – раціоналістські;
• колективістські – індивідуалістські;
• диктаторські – ліберальні;
• тоталітарні – демократичні політичні [2, 169].

Крім того, він вважає, що треба  враховувати співвідношення різних типів типологізації: демократія –  унітаризм; тоталітаризм – федералізм; демократія – федералізм.

У першому разі він говорить про  типи політичних систем, у другому  – про типи політичних режимів, у  третьому – про форми державно-адміністративного  устрою.

1.2. Чинники, що впливають на  суспільно-політичний розвиток країни

Політична система пов'язана із середовищем, в якому вона функціонує і розвивається. Йдеться про способи  реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів, за допомогою  яких вона здійснюється.

Політична історія людства переконливо свідчить: домінуючою тенденцією розвитку цивілізації є поступова демократизація суспільного життя.

Щоб з'ясувати, чим же є демократія сьогодні, доводиться починати з часів, коли ще не існувало ані найменшого поняття не тільки про демократію, але й про політику, хоча зачатки й того виявилися вже цілком чітко й виразно. На прадавньому етапі розвитку людства прообразом влади народу стала влада роду або родова (безпосередня, військова) демократія. Політичні системи і процеси епохи архаїки тяжіють до закритості, передзаданості, для них типова політична культура зразка. Ідеал цих політичних систем – автократія (самодержавство) з пануванням єдиного і гомогенного (тоталітоїдного) етносу. Вони зростають прямо з родової демократії і достатньо органічно трансформуються в деспотію. Автократія по суті і є нероздільність безпосередньої родової демократії і деспотії.

З'єднання родів на основі принципу синойкізму (співжиття) і переростання деспотій, а також союзів полісів  в імперії знаменує перехід до наступної політичної епохи, яку звичайно іменують проміжною (мається на увазі її положення між архаїкою і сучасністю). Тут вже в умовах еллінського поліса виникає саме поняття демократії. Це не означає, звичайно, що поза античним полісом ніякої демократії не було. Родова демократія попередньої епохи трансформувалася у зв'язку із загальним характером політичної організації нової епохи. Властиві їй політичні системи й процеси характеризуються відвертістю. Вони тяжіють до висунення універсальних цілей, нерідко есхатологічних, таких, що штовхають їх до експансії, до розширення своєї гегемонії. Правління роду поширюється на чуже, "варварське" середовище і починає приймати риси політичного режиму, підкріпленого законом, рівно обов'язкового для всіх вільних громадян. Від безпосередньої демократії здійснюється перехід до різних форм опосередкованого правління [32].

Впродовж всієї перехідної епохи  відбувається диференціація, ускладнення  політичних систем. Від перезрілих, набряклих деспотій здійснюється перехід  до протоімперій, що тримається силою озброєної руки. Починає вимальовуватися простір горизонтальної імперії, вчинення політичного режиму з владного центру. Цей простір поступово заповнюється комунікаційними ланцюгами, а потім і мережами. Виникає бюрократія, регулярний і впорядкований збір податків, архіви, письмове кодифікування законів і встановлень, судочинство і т.п.

Ключовим моментом диференціації  різних субсистем стає розділення сакрального  і мирського порядків. На цій основі інституціалізується релігія, виникають  храмові і жрецькі організації, нарешті, могутні централізовані релігійні культи імперій. Спочатку імперські культи еклектичні, потім вони консолідуються. Імперія зміцнюється за рахунок доповнення своєї горизонтальної складової ще й вертикальної опори. Нарешті виникають вертикально-горизонтальні імперії або теократії. Проте це відбувається вже в постантичний період, після того, як політична культура проміжної епохи була суттєво збагачена у т. з. "розплідниках" в еллінському полісі і в старозавітному Ізраїлі [32].

Антична Еллада дала Європі, а тим самим і світу формалізацію громадянських (полісних) відносин і суб'єкта цих відносин громадянина (політесу). Отримання індивідуумом самостійних політичних ролей відбувається так чи інакше, в більш-менш чітких формах фактично повсюдно впродовж проміжної епохи. Очевидним і закономірним етапом імперського розвитку, експансії стає емансипація політичної особистості хоч би через утворення вільного прикордоння, розбійницьку або піратську вольницю. Не так різко, та зате грунтовніше становлення політичної особистості виявляється в рамках поліса. Частково це можна відзначити вже на Стародавньому Сході від Шумера до Фінікії. Проте саме в Греції отримали цілком послідовне і достатньо раціональне вираження взаємооборотні права і обов'язки громадянина, сформувалося і вдягалося в юридичну форму поняття громадянства, поглиблене і класично розроблене в римському праві.

Укрупнення політичних утворень, що відбувалося впродовж всієї проміжної  епохи, було немислиме без усе  більш активного використання договірних відносин. Цей феномен також спостерігається всюди. Проте найбільш чітке вираження, до того ж у контексті ключової диференціації сакрального і мирського порядків договірної принцип отримав у вигляді Заповіту (ковенанту) між вибраним народом і Богом. Як універсальний принцип він був сприйнятий і поширений християнськими і мусульманськими теократіями, які у багатьох відношеннях використовували досвід старозавітної прототеократіїя [32].

Західноєвропейський християнський  світ здійснив ще одну важливу новацію – створив політичний порядок, який можна було б охарактеризувати як вертикальну імперію.

Існування вертикальної імперії дозволило  здійснити тривале опрацьовування і визрівання громадянської культури (приватного права) і норм "суспільного  договору" (правового процесу) в рамках корпоративних і територіальних автономій. Цей тривалий і деколи вельми болючий процес якраз і дозволив Західній Європі в політичному відношенні підготуватися до переходу в епоху сучасності (модерна).

Перехід до сучасної епохи в політиці пов'язаний зі становленням суверенітету остаточним поділом "імперіуму" на ряд суверенітетів. Абсолютистські королівства стали важливим двигуном цього процесу. Розпад єдиного сакрального порядку в результаті Реформації, затвердження принципу "чия земля, того і віра" дозволили ряду монархів претендувати на поєднання в своїх руках і горизонтальної, і вертикальної складової політичної організації, на абсолютну владу в своїх територіальних політичних системах, які одночасно являли собою і останні імперії, і перші нації-держави [32].

Сучасна епоха характеризується створенням принципово нового типа політичних систем суверенних територіальних держав або  т. з. націй-держав. Виникає єдина  національна територія. Самовизначення здійснюється перш за все за рахунок встановлення кордонів, у той же час перегородки між внутрішніми територіями (графствами, марками і т.п.), між станами і корпораціями стають прозорими і проникними. Виникає єдине громадянське суспільство, а разом з ним – маса громадян. Колишні станові і корпоративні привілеї і свободи стають "природними" правами людини і громадянськими, політичними свободами. З'являються нові скріплення політичних систем: територіальні кордони і однорідний правовий режим усередині них, маса співвітчизників і національне громадянство.

Завдяки виразному оформленню суверенітету, розрізненню зовнішньої і внутрішньої  політики починає складатися система  міжнародних відносин. Виникає т. з. Вестфальська система, а за нею  і подальші покоління міжнародних  політичних систем.

Процес консолідації політичних систем епохи сучасності (модерна) прийнято називати політичною модернізацією. Цей  процес виявляється по-різному. Важко  назвати країну, де б цей процес йшов абсолютно рівномірно і без  збоїв. Мабуть, найбільш гладким цей  процес був у Англії.

Дедиференційовані і недиференційовані  політичні структури сучасності відрізняються чималими рисами схожості. Одна з найважливіших – схильність до дисфункцій, тобто руйнівних або  щонайменше контрпродуктивних проявів  функціональних можливостей відповідних структур. Серед дисфункцій модернізації найбільш яскраво і руйнівно виявилися тоталітарні тенденції.

Природа тоталітаризму як нав'язування політичному режиму, державі або  всій політичній системі примусової гомогенності пов'язана з однозначним трактуванням і тим самим зі збоченням функціональності такого процесу, як масовизація. Форсоване створення однорідної національної (етнічна держава націонал-соціалістів) або соціальної (пролетарська держава комуністів) маси відриває тоталітаризоване громадянське суспільство від його коріння і витоків, парадоксальним чином зближує з найбільш архаїчними моделями громадської, первісної тоталітоїдності, провокує активізацію протополітичних засобів організації, перш за все прямого примусового насильства [32].

Подолання тоталітарних дисфункцій модернізації перш за все передбачає відновлення  і максимальне збагачення потенціалу різноманітності політичних дій, ролей, інститутів і в цілому символічних  форм опосередкування. Цей процес і  є демократизацією. Назва, ймовірно, не найвдаліша, оскільки вона мимоволі акцентує увагу на комплексі політичних явищ, пов'язаних прямою, мінімально опосередкованою участю всієї сукупності громадян (маси, утвореної в кордоні за зразком дополітичної соцієтальної спільності, роду) в ухваленні політичних за своєю природою рішень. А це якраз те, на чому паразитує тоталітаризм.

Впродовж усього цього багатовікового розвитку випробувалися різні моделі й елементи демократії. Навіть протягом тривалого часу, коли Європа, здавалося, забула навіть слово демократія, в рамках середньовічних королівств опрацьовувалися важливі сторони демократії: рівність у політичних співтовариствах князів, ремісників або клерків, розвиток договірних відносин, представництва і т.п. 

Демократизація ж і сучасна  демократія за своєю суттю є поєднання всіх можливих і так чи інакше випробуваних форм політичного опосередкування дій і форм організації.

По самій своєї суті сучасна  демократія чужа зацикленню на стереотипах  сучасності (модерна). В цьому відношенні промальовувався її зв'язок з рухом до постмодерну. Чи не дуже сміливим є це допущення? Чи дійсно вже видно кінець епосі сучасності (модерна)? Думається, що саме поява поняття постмодерна, міркування про кінець історії є важливими симптомами. Ще важливіше усвідомлення витрат і дисфункцій модернізації, виявлення ознак її вичерпаності на власній основі. Проте найістотнішим свідченням реальності наближення нової політичної епохи є сам розвиток сучасної демократії, все більш виразне її розрізнення в порівнянні не тільки з класичною демократією, але і з демократією популістською, яку якраз і слід було б називати сучасною, залишивши за тією демократією, що починає затверджувати себе сьогодні, назву постмодерної або якусь іншу, яку придумають люди нової політичної епохи [32].

Таким чином, сучасна політична система суспільства – це складне утворення. Вона є уособленням упорядкованості в єдину цілісність не лише однопорядкових (що властиве простим системам), а й різнопорядкових елементів. Необхідність осмислення систематизації життєвих процесів викликала у світовій науці інтерес до теорії систем.

Політична система суспільства  – це сукупність взаємозв'язаних і  взаємозалежних політичних інституцій та організацій, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури.