Суспільно-політичні особливості Бразилії

Політична система суспільства  характеризується властивими їй ознаками і особливостями, які відрізняють  її від економічної, соціальної, правової та інших систем.

Розділ 2. Історичні чинники формування сучасної політичної системи Бразилії

Письмова історія Бразилії бере свій початок з кінця 15 ст., коли Португалія і Іспанія стали змагатися  за владу на суші і на морі.

Точно не встановлено, коли європейці  вперше досягли Бразилії. Французькі дослідники стверджують, що судно француза Жан Кузена під час шторму в 1488 р. віднесло до берега цієї країни. Деякі бразильські історики запевняють, що португальські мореплавці таємно відвідували Бразилію раніше 1494 р. Відомо, що принаймні дві іспанські експедиції плавали до берегів сучасної Бразилії незадовго до того, як Педру Алваріш Кабрал 22 квітня 1500 р. побачив невідому землю, назвав її Терра-да-Вера-Круш (Землею Дійсного Хреста) і оголосив володінням Португалії.

У 1530-х роках Португалія намагалася насадити в Бразилії систему капітанств (capitania). Найбільшими землевласниками були донатарії (у перекладі – "люди, що одержали що-небудь в дар"), що звичайно багато років прослужили в Індії. Вони одержали від короля в спадкове володіння величезні земельні угіддя (капітанства), де володіли широкими адміністративними і юридичними правами. Проте не всі донатарії поселялися в своїх володіннях, а деякі з них збанкрутували. Збереглися лише два капітанства – Піратінінга (майбутній Сан-Паулу) і Сан-Вісенті (майбутній Сантус). Португальський король відмовився від системи часткової колонізації і в 1549 р. призначив до Бразилії генерал-губернатора.

Португальська система управління американськими колоніями, на відміну  від іспанської, ніколи не була централізованою. Спадкоємці донатаріїв не бажали підкорятися губернаторам, що жили в столиці колонії Баї, і всі спроби короля об'єднати колонію під владою губернатора не увінчалися успіхом, оскільки за відсутності загального економічного центру кожне капітанство безпосередньо зв'язувалося з Португалією. Навіть Іспанія під час свого 60-річного правління (1580-1640) не змогла затвердити централізовану владу в цій колонії. У 1609 р. був установлений вищий колоніальний апеляційний суд (relação), потім він був скасований і знову відновлений в 1653 р. Проте між місцевими землевласниками і судом, що знаходився на півночі країни, постійно відбувалися конфлікти. У таких умовах було важко досягти централізованого управління колонією. У 1751 р. був установлений другий суд в Ріо-де-Жанейро для обслуговування капітанств на півдні країни, тоді як суд в Баї зберігав свої повноваження на півночі. Головною противагою королівської адміністрації був муніципальний сенат (senado da cãmara). Йому підкорялися ради (cãmara), що звичайно складалися з 9 або 16 членів на чолі з королівським суддею. Вони збирали податки, встановлювали ціни на продукти харчування, напої і будівельні матеріали, забезпечували виконання законів, контролювали медичну допомогу і враховували регіональні особливості. Зважаючи на відсутність єдиного колоніального законодавства ради в Ріо-де-Жанейро, Салвадорі (Бая), Олінді (Пернамбуку), Луїсі (Мараньяне) Сану і Белені (Пара) відображали інтереси місцевих колоністів. Упродовж колоніального періоду ради нерідко входили в конфлікт з королівською владою, ухиляючись від її рішень і навіть переходячи до прямої непокори. Вищі суди в Баї і Ріо-де-Жанейро робили малий вплив на ради, і часто їх магістрати контролювалися колоніальною елітою по лінії шлюбних і родинних відносин [31].

У 1640 р. був призначений перший віце-король Бразилії маркіз де Монталван. Після  того, як в 1763 р. столиця була перенесена в Ріо-де-Жанейро, голова колоніальної адміністрації автоматично став називатися віце-королем.

Колоніальна економіка Бразилії ґрунтувалася на виробництві цукру, розведенні великої рогатої худоби і видобутку корисних копалин – у всіх випадках з використанням праці невільників. У 16 ст. португальські поселення були розташовані переважно біля побережжя. Обробіток цукрового очерету залишався основним видом їх господарської діяльності аж до відкриття родовищ золота в кінці 17 ст. Були створені невеликі скотарські ранчо і плантації для вирощування бавовнику, рису й індигофери. Проте в колоніальний період найприбутковішою культурою для королівської адміністрації був цукровий очерет, збір якого досяг піку в 17 ст., коли Бразилія заробила на експорті цукру значно більше, ніж на експорті золота і алмазів у 18 ст.

У 1790-х роках у Мінас-Жерайсі  налічувалося 500 тис. жителів, а в  портовому місті Ріо-де-Жанейро – майже 60 тис. У 1796-1807 рр. на частку Ріо-де-Жанейро припадало 38% всього експорту, на долю Баї – 27%, потім слідували її суперник Пернамбуку – 21% і Мараньян – 8%. Після 1770 р., у зв'язку з виснаженням основних родовищ і падінням світових цін на золото і алмази, доходи від гірничодобувної промисловості скоротилися, і на початку 19 ст. економіка Бразилії знову стала орієнтуватися на сільське господарство [30].

Події в Європі стимулювали боротьбу Бразилії за незалежність. Вторгнення наполеонівських військ до Португалії в 1807 р. змусило членів королівської династії Браганса і її 15 тис. прихильників втікти до Бразилії. Там від імені короля був відразу ж виданий закон про відкриття бразильських портів, що означало надання Бразилії економічної самостійності. Після того, як в березні 1808 р. королівський двір влаштувався в Ріо-де-Жанейро, в Бразилії відбулися значні зміни. Були створені королівська бібліотека, друкарня, засновані два медичні факультети (у Баї і Ріо-де-Жанейро), ботанічний сад і військовий завод. У 1815 р. принц-регент, що незабаром став королем Жуаном VI, оголосив Бразилію частиною Об'єднаного королівства Португалії, Бразилії і Алгарві, а Ріо-де-Жанейро став столицею нової держави.

Пам'ятаючи про принизливу французьку окупацію Португалії в 1807 р., Жуан VI відправив війська захопити Французьку Гвіану, де вони залишалися до 1815 р. У 1816 р., скориставшись нестабільністю в районі Ла-Плати під час національно-визвольного руху в Іспанській Америці, Жуан послав війська в Банда-Орьєнталь (нині Уругвай) і захопив його в 1817 р.  [30]

Проте Жуан не зміг справитися з хвилюваннями всередині країни. У 1817 р. в Пернамбуку спалахнуло націоналістичне республіканське  повстання, яке було придушене місцевими  військами. У 1820 р. ліберальні сили в Португалії підняли заколот, щоб установити конституційну монархію – або республіку, якщо Жуан відмовиться повернутися до Лісабона. Побоюючись віддати Португалію якобінським республіканцям, британський уряд примусив Жуана і його двір повернутися на батьківщину. У 1821 р. Жуан неохоче покинув Ріо-де-Жанейро, довіривши владу своєму сину Педру і Жозе Боніфасіу ді Андрада-і-Сілві, що згодом очолив рух за незалежність Бразилії.

Бразилія стала незалежною після  того, як ліберальний португальський парламент зажадав, щоб крон-принц Педру повернувся до Португалії для завершення освіти. Бразильці сприйняли цю вимогу як тонко замаскований прийом з метою реставрації колоніального режиму. Жозе Боніфасіу та інші придворні наполягали на незалежності, і Педру проголосив її 7 вересня 1822 р. Після трирічних переговорів Жуан VI визнав Педру імператором незалежної Бразилії [31].

Політична система, створена в роки імперії, за формою була парламентською, але впродовж більшої частини  періоду всією владою володів  імператор. Бразильський парламент складався з двох палат. Члени верхньої палати – сенату – спочатку обиралися виборцями, а потім імператор призначав одного з трьох кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів. Після цього сенатори довічно займали свої пости. Члени нижньої палати – палати представників – обиралися строком на три роки від кожної провінції пропорційно чисельності її населення. Внаслідок частих розпусків палати середній термін реально виявлявся коротшим. До 1847 р. в Бразилії формально не було поста прем'єр-міністра: главою уряду був імператор. Проте він все частіше передоручав повсякденну роботу в уряді головному міністру, і в 1848 р. виконавча влада була реформована. Була створена рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром, який одночасно керував партією, що мала більшість місць у парламенті. Проте Педру II зберігав за собою право контролювати, вибирати і усувати міністрів і регулювати зміну лібералів і консерваторів, призначаючи вибори на свій розсуд. В період 1847-1889 рр. Педру II сформував і розпустив 30 рад міністрів; прем'єр-міністрами за цей час були 23 чол., в т.ч. 14 з північних провінцій і 8 з південних. Більше всього прем'єр-міністрів було з Баї (9) і Мінас-Жерайсу (4). Між 1840 і 1889 рр. 21 ліберальний уряд протрималося при владі в цілому 19 років і 5 місяців, а 15 консервативних – 29 років і 9 місяців. Республіканська партія, заснована в 1870 р., ніколи не перебувала при владі [30].

Наймогутнішим урядовим органом була Державна рада. Вперше організований  в 1822 р., він був розпущений в жовтні 1823 р., а через місяць знову скликаний, скасований в 1834 р. і знову відновлений в 1841 р. До його складу входило 10 дійсних радників і 10 їх заступників, всі вони призначалися імператором. Імператор міг призначати й усувати міністрів, вибирати сенаторів, продовжувати або відкладати засідання парламенту або скликати його на позачергову сесію, затверджувати законопроекти, схвалювати або відхиляти провінційні закони. Крім того, він міг розпустити магістрат, оголосити амністію, помилувати і переглянути рішення суду.

З відміною рабства імперія теж  рухнула, оскільки багаті плантатори більше не хотіли її захищати. 15 листопада 1889 династія Браганса була повалена антимонархістськими  ліберальними буржуазними елементами – офіцерами, плантаторами, заможними купцями, новими промисловцями, міськими найманими робітниками і незадоволеними політиками. Ця різношерста група не могла сформувати ефективну політичну коаліцію, і незабаром реальна влада в Першій республіці перейшла до кавових і цукрових плантаторів, причому перші домінували, контролюючи дії президента і конгресу, а другі виконували роль молодшого партнера. Кавові магнати дозволили цукрозаводам з периферійних штатів встановити контроль над місцевими органами влади в обмін на підтримку федеральної політики. Ця угода, відома під назвою "політика губернаторів", укріплювала владу регіональних олігархій до 1930 р. Стабільність Першої республіки на самому початку її історії час від часу уривалася військовими конфліктами між мілітаристами і республіканцями [31].

Рішучі економічні і соціальні  зміни в історії Першої республіки відбулися в десятиліття після  Першої світової війни. Розвиток економіки  в сільських районах супроводжувався  зростанням промисловості в містах.

Під час Першої світової війни Бразилія позбулася можливості імпортувати готові вироби з Європи і США і, щоб скоротити імпорт, приступила до програми індустріалізації. У 1920 штат Сан-Паулу став промисловим центром країни. У 1907 р. на його частку припадало 15,9% промислової продукції, в 1914 р. ця частка зросла до 30,7%, а в 1920 – до 33,5%. Кульмінаційний етап індустріалізації, орієнтованої на заміну імпортної продукції вітчизняної, припав на 1915-1919 рр.

На початку 1930 р. порушилася традиційна домовленість між штатами Сан-Паулу  і Мінас-Жерайс про послідовне чергування претендентів на президентський пост. Президент Вашингтон Луіс Перейра ді Соза, уродженець Сан-Паулу і власник кавової плантації, відмовився назвати кандидатуру свого наступника від Мінас-Жерайса відповідно до прийнятої домовленості, що одержала жартівливу назву "кавою з вершками". Світова економічна криза вимагала від федерального уряду вживання екстраординарних заходів для порятунку "кавової економіки", і частково тому президент віддав перевагу губернатору Сан-Паулу. Наступні вибори розкололи країну. Кандидат від опозиції Варгас, губернатор штату Ріу-Гранді-ду-Сул (що був у 1926-1927 рр. міністром фінансів федерального уряду), заручився підтримкою в трьох штатах – Ріу-Гранді-ду-Сул, Мінас-Жерайс і Параїба, але зазнав поразки на виборах. Він створив Ліберальний альянс цивільної опозиції і молодих армійських офіцерів, переважно повстанців 1920-х років. 3 жовтня 1930 р. спалахнула революція. Перемогли сили опозиції, і 3 листопада Варгас сформував тимчасовий уряд. Варгас послідовно був диктатором (1930-1934), вибраним президентом (1934-1937), знову диктатором (1937-1945), сенатором (1945-1950) і знову вибраним президентом (1951-1954). Більше чверті століття Варгас уособлював собою Бразилію [30].

Узурпувавши владу, Варгас узявся за проведення соціальних і економічних реформ. Він проводив активну політику, при якій держава засновувала профспілки і впливала на них, опікало соціальне законодавство, здійснювало централізоване економічне планування і створювало державні агентства по управлінню природними ресурсами, важкою промисловістю, транспортом, системами зв'язку і торговим флотом. На пости губернаторів штатів і адміністраторів до федеральних установ Варгас підбирав здібних молодих людей, в основному з середовища військових. Держава обслуговувала також традиційні інтереси аграріїв, заснувавши Інститут цукру і алкоголю, Національний департамент кави, Інститут какао та інші установи, покликані підтримувати розвиток сільського господарства і стимулювати експорт.

Подавивши антиурядовий заколот у Сан-Паулу в 1932 р., Варгас організував вільні вибори, на яких уперше голосували бразильські жінки, хоча безграмотні громадяни виборчих прав так і не отримали. У 1934 р. була обнародувана нова конституція, і Варгас був вибраний президентом строком на чотири роки. Нетривалий період конституційного правління (1934-1937), проте, урвався із-за загострення ідеологічних розбіжностей між лівими і правими. У країні розвернувся інтегралістський рух (бразильський варіант фашизму) у міру того, як в Європі розширювався вплив Гітлера. У 1935 р. бразильські комуністи за підтримкою деяких військових гарнізонів і міських профспілок спробували влаштувати в країні переворот, але їм не вдалося змістити Варгаса. Призначені на кінець 1937 р. президентські вибори із-за поглиблення політичної кризи були раптово скасовані. У листопаді 1937 р. Варгас розігнав конгрес і прийняв конституцію, що проголосила Бразилію Новою державою (Estado Novo), яка була креольською версією корпоративної держави за зразком салазаровської Португалії [31].

Диктатура Варгаса протрималася до 1944 р., коли у зв'язку із закінченням  війни в Європі в Бразилії активізувався  опозиційний рух. В кінці жовтня 1945 р. Варгас був усунений від влади.

Після відміни диктатури Варгаса  президентом був вибраний генерал  Еуріку Гаспар Дутра, армійський офіцер, який при Варгасі був військовим міністром. Він відновив конституційний режим і взяв курс на повернення до ліберальної ринкової економіки. Проте в 1947 р. Дутра був вимушений повернутися до політики державного втручання в економіку і заснував багато федеральних агентств по управлінню економікою. На президентських виборах 1950 р. належало зробити вибір між державним капіталізмом Варгаса і ліберальною політикою невтручання держави в економіку. Варгас із самого початку лідирував і отримав перемогу, набравши більшість голосів. Своє правління (1951-1954) він розглядав як мандат, виданий для завершення початих перетворень. У серпні 1954 р. Варгас покінчив життя самогубством.

Проте смерть Варгаса не зупинила розвиток державного капіталізму. Після конституційної кризи в 1955 р. були проведені демократичні вибори, на яких отримав перемогу Жуселіну Кубічек, внук чеських іммігрантів. Намагаючись здійснити " піввіковий прогрес за п'ять років" (1956-1961), він висунув цілий ряд проектів економічного розвитку і дозволив необмежене залучення іноземного капіталу. Незабаром Бразилія стала виробляти автомобілі, електротехніку, судна, машини, продукцію хімічної промисловості. У 1960 р. Кубічек перевів столицю країни в нове місто Бразиліа, розташоване в 965 км на північний захід від Ріо-де-Жанейро, сподіваючись, що це допоможе прискорити освоєння і розвиток внутрішніх районів країни. У січні 1961 р. Кубічека змінив на посту президента Жаніу Куадрус [30].