Анализ интеграционных процессов в валютно-финансовой сфере

Р.А.Манделл справедливо вважається одним з творців теорії “оптимального валютного простору” (optimum currency areas), автором плану спільної валюти в Європі, теорії монетарної і фіскальної політики, теорії інфляції та економічного зростання, співавтором “supply-side economy” [32].

Свої найважливіші наукові  праці Р.А.Манделл написав ще в 60-70-х роках, присвятивши їх не дуже актуальній на той час проблемі – валютному союзу, оптимальному валютному простору. Згідно теорії Р.А.Манделла оптимальною валютною зоною є економічний простір, в межах якого існування спільної валюти сприяє зростанню загального рівня добробуту. Необхідною умовою існування такої зони Манделл вважає наявність більш високого рівня мобільності робочої сили та капіталу всередині економічного простору, ніж з третіми країнами чи регіонами. За умов існування єдиної валюти різні тенденції в зарплаті не можуть віднині вирівнюватися шляхом зміни курсів національних валют. Р.Манделл відійшов від традиційних на той час поглядів про те, що національним валютам не існує альтернативи. На той час ідея спільного валютного простору здавалася занадто далекою від реальності, адже в країнах Європи не існувало високої мобільності капіталу і праці, економіки цих країн за своїми макроекономічними показниками помітно відрізнялися одна від одної, не існувало механізмів фінансового узгодження на європейському рівні. І разом з тим Р.Манделл доводив, що вирішальні передумови для спільного валютного простору можуть бути створені. Введення єдиної європейської валюти Р.Манделл розглядає як засіб для нівелювання відмінностей в економічному розвитку, оскільки валютні курси перестануть відігравати роль “буфера”. Якщо, наприклад така експортно-орієнтована країна як Німеччина внаслідок падіння попиту з боку своїх торговельних партнерів постраждає більше, ніж Франція, то тоді ніякий обмінний курс не зможе пом’якшити тягар пристосування.

Під час гострих дискусій з приводу “євро” в 90-ті роки Р.Манделл  залишається стійким прихильником спільної валюти, відхиляє аргументи  противників “євро”. На його переконання Європа не є оптимальною валютною зоною, але євро приведе до того, що Європа стане таким простором. Р.Манделл виходить від зворотного - не від спільного простору до євро, а навпаки:  євро виступає  інструментом створення такого простору. При цьому він наголошував на тому, що національні уряди повинні зрозуміти, що незважаючи на втрату такого важливого корегуючого  інструменту як валютні курси, більш висока мобільність на ринку робочої сили, стримуюча політика у сфері заробітної плати, дерегулювання та зменшення податкового навантаження пожвавлюють економіку та можуть знизити безробіття.

За своїм науковим світоглядом Р.Манделл є прихильником економічної політики, орієнтованої на пропозицію, його називають “батьком рейганоміки”. У своїх працях Р.Манделл  окреслив межі грошової і фіскальної політики, їх підпорядкування економіці держави, яка в свою чергу повинна бути тісно пов’язана з міжнародними ринками товарів та капіталів.

Грошова політика в умовах фіксованих валютних курсів та відкритих  міжнародних ринків капіталів може взагалі не сприяти загальноекономічній стабілізації. Якщо центральний банк підтримує стабільність обмінного курсу, він втрачає контроль над національною пропозицією грошей. Він не може впливати ні на процентні ставки, ні на обмінний курс. В цих умовах грошова політика як засіб глобального управління народним господарством втрачає своє значення. Навпаки, в умовах фіксованого валютного курсу у повній мірі відчувається вплив експансіоністської фіскальної політики. В умовах режиму плаваючого валютного курсу картина змінюється: фіскальна політика втрачає свою силу. Якщо держава витрачає більше грошей, зростають проценти, капітал надходить в країну, зростає обмінний курс і таким чином погіршуються шанси для експортерів. В кінцевому рахунку економіка не отримує стимулів. Грошова політика в умовах плаваючих валютних курсів сприяє надходженню грошей в економіку. Вона знижує процентні ставки і приводить до загального пожвавлення економіки. Крім того, вона запобігає відтоку капіталу, посилює курс валюти і, таким чином, стимулює експорт. У своїх роботах Р.Манделл описав і таку ситуацію, коли активна і довгострокова грошова   політика приводить до підвищення цін, профспілки і робітники за наймом  вимагають підвищення заробітної  плати і внаслідок цього втрачається позитивний імпульс для економічного зростання.

На думку  Р.Манделла, ЄВС хоч і не є оптимальним  валютним простором, але у всякому  випадку він є моделлю, в якій кожен з учасників отримує  переваги і більше не існує підстав  для виникнення асиметричних шоків, таких як підвищення чи зниження курсів валют. Ідеї та теоретичні обгрунтування Р.А. Манделлом західноєвропейської валютно-фінансової інтеграції, знайшли своє практичне втілення в європейському Економічному і Валютному Союзі.

1.2. Особливості розвитку  валютно-фінансових відносин західноєвропейських країн.

Міжнародна економічна інтеграція як вища на сучасному етапі  ступінь розвитку процесу інтернаціоналізації  світового господарства, разом з  тим по різному виявляється у  різних регіонах та сферах. Найбільш зрілих і закінчених форм процес міжнародної інтеграції досяг у західноєвропейському регіоні, охопивши практично всі сфери суспільно-господарського життя, в тому числі і систему валютно-фінансових відносин.

Однією з характерних особливостей розвитку інтеграційного процесу у валютно-фінансовій сфері західноєвропейських країн є те, що він відбувається, з одного боку, в умовах всезростаючої фінансової глобалізації, а з іншого, на фоні теоретичних дискусій та перших практичних кроків в напрямку реформування міжнародної фінансової системи. Фінансова глобалізація здійснює найбільш помітний вплив на трансформацію сучасної світової економіки, перехід її від економіки  матеріально-уречевленого типу до фінансової, виступає  передумовою розвитку і поглиблення інтеграційних процесів в системі міжнародних економічних відносин.

Теза про трансформацію  сучасної світової економіки від  економіки матеріально-уречевленого типу до економіки фінансової переконливо  підтверджується зростанням сумарної вартості фінансових активів провідних країн з 1980 р. більше, ніж обсягів їх ВВП в 2,5 рази, щоденних обсягів валютних операцій з 1973 по 1992 р. більше, ніж в 90 разів. При цьому співвідношення вартості світових валютних і торговельних операцій змінилось з 10 до 1 в 1980 р. і з 60 до 1 в 1992 р. [33, с.87]. Саме фінансова глобалізація,  поряд зі становленням багатонаціональних корпорацій, регіональних міждержавних економічних угруповань, глобалізацією інформаційного простору, інтенсифікацією торговельних зв’язків та конвергенцією національних економічних систем, стає центральною ланкою процесу “глобалізації”, поняття якого  ввів Т.Левітт в 1983р.

Фінансова глобалізація знаходить свій прояв у різкому  посиленні ролі і впливу світових фінансових, фондових, валютних і кредитних  ринків,  банківській “революції”. Як підкреслює А.С. Філіпенко, вибухоподібне  зростання в останній період світового  фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків є одним із найяскравіших проявів процесу глобалізації [12, с.91]. Глобалізація фінансових ринків знаходить свій прояв і в виникненні та швидкому зростанні світової фінансової системи, де знаходяться в обігу валютні, кредитні та інші фінансові ресурси. Високий рівень глобалізації фінансових ресурсів пояснюється перш за все тим, що це найбільш мобільний вид економічних ресурсів. Головною функцією глобального фінансового ринку є забезпечення міжнародної ліквідності. Через фінансові ринки тимчасово вільні грошові засоби переводяться до тих секторів світового господарства, де  в даний момент існує в них потреба. Фінансова глобалізація таким  чином створює можливість валютного, кредитного, розрахункового обслуговування міжнародної торгівлі товарами та послугами, зарубіжних інвестицій, державних запозичень та інше.

Фінансова глобалізація як невід'ємна складова процесу глобалізації економічного розвитку призводить як до позитивних, так і негативних наслідків. З одного боку спостерігається “гетерогенність, фрагментарність, мозаїчність світового фінансового ринку, а з другого небачено зросли його масштаби. Ці два процеси посилюють турбулентність міжнародних фінансових потоків, формують сприятливий клімат для спекулятивних маніпуляцій, хвилеподібних приливів капіталів в  окремі країни та їх різких відливів, що призводить до гострих кризових явищ у тих чи інших державах, а то й у регіонах…” [12, с.99] До позитивного наслідку фінансової глобалізації відноситься, перш за все, зменшення дефіциту фінансових ресурсів у світі, зниження, в результаті конкуренції, вартості фінансових послуг.

Позитивний вплив фінансової глобалізації на  країни, фірми, як зазначає В.І.Мазуренко, зводиться до поліпшення доступу позичальників до фінансових інструментів, наближенню умов фінансових інструментів (з питань ризиків, термінів погашення, прибутковості), потребам накопичення (savers), більш ефективним операціям на макрорівні [34, с.115]. Разом з тим фінансова глобалізація призводить до посилення нестабільності національних фінансових ринків, зростаючої залежності світової економіки від функціонування фінансового (грошового), а не реального капіталу, втрати автономії національними урядами. Прискорюючи і розширюючи обмін факторами виробництва до всесвітніх масштабів, фінансова глобалізація разом з інформаційною посилює нестабільність в системі міжнародного поділу праці. Причому це зумовлено не лише недосконалістю технологій фінансових чи інформаційних зв'язків, але й свідомим використанням інформаційних переваг окремими учасниками фінансового ринку чи інформаційного обміну у власних інтересах всупереч декларованим правилам економічної поведінки. Про це свідчать порушення функціонування глобальних інформаційних мереж, фінансові кризи останнього десятиліття (Мексика, 1994 р.; Південно-Східна Азія, 1997 р.; Росія, 1998 р.). Подібні явища, ймовірно, будуть спостерігатись і в майбутньому, що пов'язано з інформаційною глобалізацією фінансових ринків не лише в сфері цінних паперів, а й внаслідок створення та запровадження концепції "електронних грошей" (англ. - "e-money"). Виступаючи як ідеальний засіб обміну з огляду на вартість і швидкість обміну, "е-гроші" збільшують ризик дестабілізації національних економічних систем чи певних регіонів.

Небезпеку виходу з-під  контролю економічних процесів внаслідок  фінансової глобалізації визнають навіть такі досвідчені фінансисти і біржові  спекулянти, як Дж.Сорос: "… розповсюдження механізмів ринкової економіки на всі сфери життя приведе до зруйнування нашого суспільства. … Чого не вистачає сьогодні нашому суспільству, так це здатності нав'язати ринкам примусової поведінки. Проблема полягає в тому, що корективи вносяться на національному рівні, а економіка є глобальною. І зовсім не торгівля надає їй глобальної форми, а рух капіталів…" [35, с.73]. Небезпека зростання системних ризиків у процесі фінансової глобалізації, на яке вказували і інші авторитетні економісти (Д.Кауфман, Дж.Тобін, певною мірою виявилась в азіатській фінансовій кризі кінця 1997-1998 рр. Фактично ця криза поставила під сумнів обгрунтованість моделі інтеграції в світову економіку країн Південно-Східної Азії. Після вражаючих темпів економічного розвитку у минулому експерти оцінювали зниження обсягів ВНП у 1998 р. в Республіці Корея на 8%, Таїланді - на 6%, в Індонезії - на 15-25% [36, с.10]. Навіть при недостатньому розвитку фінансового ринку, наслідки кризи відчувалися і у нашій країні: в серпні 1998 р. середні котирування найліквідніших акцій 27 підприємств знизились від 10,0 до 54,2% [36, с.10].

Не маючи на меті поглиблений  аналіз проблеми впливу дерегулювання  фінансових ринків на їх стабільність, підкреслимо, що факти державної  підтримки  фінансових інститутів у 80-90-і роки на рівні 7,4% від ВВП  у Фінляндії, 5,2% - в Швеції, 3,2% - в США, 3,0% - в Норвегії [37, с.80] опосередковано підтверджують саме цю нестабільність. Очевидно, що для економік пострадянських країн державна підтримка сфери в таких обсягах неможлива. Отже, інтегруючись в глобальну фінансову систему, ці країни знаходяться у зоні вищого системного ризику з вірогіднішими негативними наслідками. Враховуючи те, що національні суб'єкти фінансової сфери цих країн є неконкурентоспроможними на світових фінансових ринках, вплив держави, як учасника цих ринків і захисника інтересів національних суб'єктів, неминуче повинен посилюватися.

Світова валютно-фінансова  криза 1997-1999 років, негативні наслідки якої, хоч і в меншій мірі, відчули  і країни-члени ЄС, викликала практично  загальне невдоволення діючою сукупністю інститутів, правил і принципів, в  рамках яких функціонують світові валютно-кредитні і фінансові відносини.

В післякризовий період в офіційних, ділових, академічних, міжнародних колах все більш  виразною стала думка про реформування міжнародної фінансової системи  з тим, аби в майбутньому запобігати подібним потрясінням, пом'якшити їх наслідки для світової економіки та системи міжнародних економічних відносин. Не маючи на меті детальний аналіз причин, суті та наслідків світової валютно-фінансової кризи, зазначимо лише, що її передумовами стали перекредитування міжнародними інвесторами ряду країн, а також надмірні для цих країн зовнішні позики. В результаті виникає та наростає невідповідність між активами та пасивами у міжнародній фінансовій системі, її потенційна нестабільність і пов'язаний з нею підвищений рівень ризику. На цьому фоні стає можливою загальна криза системи, подібно тому, як аналогічні причини призводять до кризи або краху окремих банків.

В дискусіях, теоретичних  підходах щодо шляхів та способів реформування міжнародної валютно-фінансової системи, створення нової "Бреттонвудської  системи ХХІ століття" більш менш чітко виявляються два напрямки. Більшість зарубіжних фахівців, бізнесменів, політиків висловлюються за різні методи регулювання  міжнародних фінансових ринків, в той час як інша частина, навпаки наполягає на ще більшій лібералізації цих ринків. Так, Дж.Сорос вказує на можливий крах всієї капіталістичної системи, якщо не буде дієвого контролю за міжнародними фінансовими потоками, особливо короткострокового спекулятивного капіталу. Аналогічну позицію займають відомі американські економісти П.Кругман та Я.Бхаваті, на думку яких вільний рух капіталів пов'язаний із значними ризиками. Оскільки реальні фінансові ринки значно відрізняються від їх теоретичної моделі, теза про позитивний вплив фінансової мобільності на економічний розвиток як окремих країн чи регіонів, так і всього світового господарства ставиться під сумнів і американським економістом Д.Родріком. У зв'язку з посиленням тенденцій до зростання нестабільності у розвитку фінансових ринків сучасного світового господарства під питання ставиться головний лозунг і вимога МВФ щодо лібералізації руху фінансових потоків, переосмислюються такі поняття як свобода торгівлі та дерегулювання фінансових ринків. Так, директор Інституту міжнародних  фінансів Ч.Доллора вважає: "по мірі того, як ми намагаємося зрозуміти як успішно справитися з глобалізацією… ми займаємо більш збалансовану позицію, визнаючи, що нічим не обмежені і безконтрольні потоки капіталу, ймовірно не приводять до найбільш ефективного миру". Говорячи про істотні відмінності і особливості фінансових ринків відомий американський фінансист Дж.Стігліц підкреслює, що всупереч теоретичним абстракціям учасники міжнародних фінансових ринків діють в умовах ще менш повної інформації, аніж на інших ринках, вартість фінансових активів багато в чому визначається очікуваннями та прогнозами, які не співпадають з дійсною вартістю цих активів, що і призводить до фінансових криз. Навіть такий прихильник вільного ринку як С.Фішер визнає, що "лібералізація руху капіталу містить небезпеку для країни із слабким фінансовим сектором та непевною макроекономічною політикою” [38]. З метою уникнення в майбутньому подібного роду кризових потрясінь у валютно-фінансовій сфері світового господарства чи окремих його регіонах останнім часом уряди промислово розвинутих країн, зокрема "Великої сімки", ЄС, міжнародні організації докладають значних зусиль по зміцненню національних, регіональних, валютно-фінансових систем, формуванню нової архітектури міжнародної валютно-фінансової системи, ключову роль в якій відігравала б так звана система "раннього запобігання глобальним фінансовим кризам" [39].